Суми: Дантове пекло 90-х

Владислав Івченко. Ліхіє дев’яності: як не сумували Суми. – К.: Темпора, 2015
Владислав Івченко. Ліхіє дев’яності: як не сумували Суми. – К.: Темпора, 2015

Уявіть картину: ви повертаєтеся додому, йдете знайомою стежкою через парк, повертаєте голову праворуч – і бачите, як десяток молодиків спортивної статури луплять лежачого до півсмерті; ви пришвидшуєте ходу і натрапляєте на купи використаних шприців, а поруч із ними на траві – кілька п’яних підлітків, які весело обговорюють вчорашню алковечірку. Ось ви заходите до свого під’їзду, піднімаєтеся по сходах і знаходите перед дверима вашої квартири пакетик, від якого страшенно тхне. Оскільки він прозорий, ви легко впізнаєте обриси відрізаного людського вуха в крові. Ззаду до вас підходить бритоголовий здоровило з пістолетом і…завіса. Сеанс уяви завершено. Все виглядає як сценарій до дешевого бандитського фільму з крутими хлопцями, бійками «на районах», «стрєлками» за містом і купою брудних грошей, що переходять із одних рук до інших. Проблема лише в тому, що це – не фільм. Це Суми 90-х років. Принаймні саме такими вони постають у книзі Владислава Івченка.

«Ліхіє дев’яності: Як не сумували Суми» – це збірка розмов із сумськими журналістами, підприємцями, менеджерами, вчителями, депутатами й простими сумчанами, які долучилися до творення історії рідного міста після здобуття Україною незалежності. Попередником Івченка в книжковій серії «Ліхіє дев`яності» був Лесь Белей, який зобразив ужгородську реальність 90-х у книзі «Любов і ненависть в Ужгороді». Книжці Белея, на відміну від сумського аналога, не бракує авторської інтерпретації подій, натомість більше половини книги Івченка – це розповіді-спогади героїв. Тут, чесно кажучи, дещо не вистачає живих діалогів та мови самого автора, який виріс у Сумах і міг би розповісти про рідне місто не гірше, аніж це зробили його співрозмовники. Однак цей недолік відходить на задній план, коли читач віднаходить найголовніше в книзі – вміння побачити себе: не стільки сумчанина, скільки просто українця тих років. Кожен може провести аналогію не лише з Ужгородом Белея, а й із Хмельницьким, Черніговом чи Одесою, адже більшість обласних центрів України мали подібну історію — з деякими відмінностями, пов’язаними з особливостями розташування, тому й покоління 90-х має спільні спогади. Взагалі, саме той період після здобуття незалежності і до початку 2000-х потребує детальнішого розгляду, адже багато з тих, хто мріяв побачити Україну суверенною, виявилися неготовими до змін. І це влучно зауважує Владислав Івченко у книзі, говорячи, що сумчани просто-напросто розгубилися, коли Україна стала незалежною. Для молодого покоління, яке погано пам’ятає початок 90-х, але яке полюбляло дивитися серіали «Бригада», «Бандитський Петербург» чи інші кримінальні саги, реальність Сум тих часів видасться знайомою картинкою з телеекрану. Однак для тих, хто пройшов крізь «ліхіє дев’яності», вона залишиться шрамом, який важко замаскувати. Дехто вже відійшов від часу постійного рекету, «стрєлок», малинових піджаків, ставши «справжнім європейцем». Проте лишилися й ті, в кого свідомість не змогла перейти на якісно новий, несовєтський етап.

Якщо в Дантовій «Божественній комедії» було дев’ять кіл пекла, крізь які треба було пройти, то в Івченка умовно є чотири: центральний ринок («Базар»), власний бізнес, «битви районів» і заробітки. Герої книги доводять: якщо пропустив бодай одне коло – ти, вважай, не знав реалій 90-х. Попри те, що сумське керівництво вибивало в Москві гроші для розбудови міста, самим сумчани «покращення» не давалося взнаки, тому вони змушені були працювати в поті чола. От і відчули на собі бойове хрещення ринком – майже водномить усі рвонули продавати. Оскільки держава той процес майже не регулювала, торгувати було просто. Як згадує один журналіст, який свого часу теж був продавцем, «ми приїжджали на ринок з одною накладною, яку заповнювали прямо на місці, на колінці. Інколи хтось підходив, питав про документи, ми показували цю накладну, написану від руки, і це діяло». В той час усі вже звикли до постійних набігів «ракет» (так сумчани називали рекетирів), пропозицій «кришування» та валютників-ошуканців, які могли обрахувати людину на кілька сотень. Поступово виникало відчуття, що треба розпочинати власний бізнес, і люди перетворювалися на «підприємців» у малинових піджаках. Суми дедалі більше ставали містом бізнесу, а центральний ринок згодом взагалі втратив свою міць, поступившись нею перед великими торговими центрами. «Якби герб Сум робили для кожного десятиліття окремо, то в 90-х на гербі Сум був би лише Центральний ринок», – влучно додає одна з героїнь книги. Справді, читаючи книжку, мимохіть замислюєшся над тим, скільки розділів у ній відведено зароблянню грошей, яке перетворилося на своєрідний культ сумчан — як і мешканців багатьох інших українських міст — у дев’яності.

В Івченка кожна репліка героїв надзвичайно точна і влучна. Будь-яке речення чи абзац з одного розділу переплітаються з іншими, немов спіралі ДНК, – їх важко розірвати, адже кожне наступне стає логічним завершенням попереднього або ж готує читачів до несподіваних поворотів у наступних розділах. Так, наприклад, у розділі «Небезпечні часи» автор розкриває злочинний світ Сум у формі своєрідного путівника – тут вам і кримінальні авторитети з цілою ієрархією прислужників, і «цікаві хлопці», які могли прийти до власників дрібних крамничок з пропозицією віддати їм десятину прибутку – всі тодішні кафе й ресторани мали над собою «кришу», як пригадує один сумський бармен. Оскільки Суми були тоді дуже небезпечним містом, слід було постійно контролювати власну поведінку, адже іноді від одного неправильного погляду зав’язувалася бійка: «Були заклади, де жоден вечір не обходився без побиття. Прибиральниці зморювалися змивати кров. У той час, щоб піти в ресторан, треба було мати не тільки гроші, але й сміливість». Проте не всі підприємці мали проблеми зі злочинними угрупованнями – ті, які не були пов’язані з розвагами чи базаром, отримували значно менше уваги від кримінальних авторитетів.

Третім колом пекла в Сумах були «битви районів». Тут варто окремо подякувати авторові за увагу до деталей – розкриття ієрархічної структури сумських «зборів», надзвичайно точний опис жорстоких бійок. Разом зі своїми співрозмовниками Івченко малює читачеві картину справжніх побоїщ, у яких використовували все, що було під рукою, – цеглу, арматуру, молотки чи кийки: «Бувало, що 2 на 5, бувало, що 7 на 10, тушили один одного в кров, не відступали». Такі збори проводилися раз-два на тиждень, і налічували по 100-150 чоловік. Молодь із різних кінців міста збиралася на пустирях чи біля річок – не лише задля бійок, а й щоби поділитися новинами, що і де відбулося: «Старші пояснювали молодим на конкретних прикладах, хто помилився і в чому саме. Усі ситуації детально обговорювалися, щоб молоді розуміли, як бути далі». Це вже зараз такі сутички «на районах» перейшли до категорії підліткових розбірок, а тоді збори ставали для декого ледь не життєвою філософією та можливістю самовиразитися.

Особливо сміливі сумчани почали їздити за кордон. Дехто згадував про якогось далекого родича в Ізраїлі, Італії чи США, збирав пакет документів і виїжджав. Ще хтось шукав спосіб, як можна вирватись із безперспективних Сум бодай на короткий час, тому їхав на заробітки. Як наголошує автор, тоді окреслилися два головні напрямки еміграції: «витік мізків» і «витік тіл» – науковці, які їхали реалізувати себе в роботі за спеціальністю, та молоді дівчата, що працювали в галузі розваг. Хоча тут слід зробити застереження: як правило, половина жінок, що виїжджала за кордон, намагалася вийти заміж за іноземця і забути про рідну Україну назавжди. Серед них – і вчительки, лікарки, музикантки – економічна криза 90-х не зважала на професію, підганяючи всіх під одну планку. Бувало, що наміри жінок закінчувалися успішно – шлюбом із багатим закордонним нареченим. Іншим могло пощастити менше – замість іноземця вони везли додому психологічну травму, пов’язану з перебуванням у сексуальному рабстві. Ближче до 2000-х років витік людей за кордон почав слабшати, натомість сумчани переїжджали до Києва, де зарплати були вищі, а проблем із мовою не виникало.

Постає логічне запитання: чи серед усієї цієї непроглядної темряви суму є бодай якийсь промінь світла? Владислав Івченко його віднаходить у культурному житті міста. Правду кажучи, воно нагадує маленьку іскру, яку потрібно постійно роздмухувати, аби вона не згасла. На жаль, уся культура Сум 90-х вмістилася лише на п’ятнадцятьох сторінках книги. Ще у двох розділах — «Нові ЗМІ» та «Як Суми потрапили у мережу» автор розповідає про те, як рушійною силою розвитку міста стали медіа, які, хоч і були залежні від місцевої влади і функціонували за рахунок хабарів, все ж допомагали місцевому населенню йти в ногу з часом. Іноді, щоправда, ця нога відставала на років п’ять-десять, особливо коли сумчани відкривали для себе закордонних письменників, музикантів чи митців, які встигли побувати на вершинах світової слави ще задовго до того, як про них почули в Сумах. Проте краще хоч слабкий пульс культурного життя, аніж його відсутність.

Івченко підсумовує свою книгу словами про те, що 90-ті роки стали для Сум втраченим десятиліттям, яке всі хотіли б забути. Однак, можливо, тема лихих дев’яностих ще не є до кінця проговореною, аби про неї забувати? Думаю, що після опису Ужгорода від Леся Белея та Сум від Владислава Івченка українцям було б цікаво прочитати про Луцьк 90-х, Дніпропетровськ 90-х чи Вінницю, і зрозуміти: відмінність між регіонами насправді є мізерною, а досвід двадцятирічної давності може стати ліками від пропагандистських тверджень про різні України.