Так сказав Нобель

Вікторія Поліненко. Фото з фб авторки
Вікторія Поліненко. Фото з фб авторки

«… четверта частина тому, хто створить у галузі літератури найбільш видатний твір ідеалістичного спрямування…» (Альфред Нобель)

Насамперед про очевидне. Скільки існуватиме Нобелівська премія з літератури, стільки навколо неї ламатимуть списи. Притому активно ламатимуть ті, хто нічого важчого, ніж Паоло Коельо, Барбара Картленд чи Боріс Акунін до рук не беруть. Традиційне питання щодо свіжого нобеліата – «А це хто?»

Також будуть балакати про хаотичність висунення кандидатів, аритмічне поповнення «довгих» списків, що їх разом із іншими документами розархівують аж за півстоліття, і непрозору процедуру розгляду, яка проходить за зачиненими дверима. В кращому випадку порівнюватимуть доробки кандидатів. Звичайним порядком будуть зважувати його/її геополітичні, расові, гендерні, вікові, жанрові шанси. У гіршому – звинувачувати шведських академіків у політичній заангажованості, аби зрештою дійти висновку, що ті знову помилилися. Бо шведські академіки, звісно, нічого іншого не роблять, лише помиляються.

Претензії зрозумілі. Бо завжди хочеться справедливості, а тут вона дорівнює об’єктивності, якої в даному випадку немає й бути не може. Досвід, спеціалізація, смаки 5 представників Нобелівського комітету, які керують символічним і матеріальним капіталом премії, невід’ємні від індивідуальних преференцій (приязні чи антипатії до певної постаті, наприклад). Згадаймо історію з Ельфріде Єлінек (2004), коли неприхильність одного з комітетників до авторки та його особисте розуміння «порнографічності» її письма викликала неабиякий скандал, учасники якого заледве не перейшли на особистості. Вибрати одного достойного з-поміж спочатку близько 200, потім 15-20, а згодом тільки 5-6 найкращих – наче відповісти, кого ти любиш більше, тата чи маму? Однаково хтось образиться.

І сам винуватець свята добряче підгидив майбутньому журі. У заповіті Альфреда Нобеля сказано про «ідеалістичну», проте не «ідеальну» літературу; про словесність як таку, а не художню зокрема; про досягнення, «на користь усього людства». Розпливчасті визначення призвели до того, що в Комітеті (особливо за останні десятиліття) розвинули здатність «бачити вухами». Як кажани, що видають ультразвуки та завдяки відлунню розрізняють перепони й полюють, академіки, називаючи кожне наступне лауреатське ім’я, сигналізують тим, хто має право висувати кандидатури, про власне розуміння мистецької та суспільної доцільності й уважно прислухаються до відповіді.

З цього погляду Нобелівська премія стосується і майстерності буквоскладання, але враховує громадську активність і громадянську позицію автора також. Химерні, туманні, сповнені недомовок формулювання – за що? – родом звідси: «За поєднання проникливої оповіді та дослідження у творах, що змушують нас замислитися про речі, які зазвичай не обговорюють» (Відьядхар Сураджпрасад Найпол, 2001); «За детальний опис структури влади і яскраве зображення повстання, боротьби і поразки особистості» (Маріо Варґас Льйоса, 2010); «За багатоголосу творчість — пам’ятник стражданню та мужності у наш час» (Світлана Алексієвич, 2015).

Як ніколи цьогорічний вибір надається до спекуляцій. Але я йому радію теж як ніколи. Не тому, що Алексієвич народилася у Станіславі, і ми нібито на півпальця самі стали ближче до Нобеля. Не стали.

І не тому, що певний час видавнича індустрія буде сфокусована на творчості та персоні білоруської авторки з усіма наслідками: переклади книжок, інтерв’ю провідним світовим медіа, запрошення на значні культурні форуми. Хоча щиро вітаю з цим Білорусь.

І не тому, що на фініші вона випередила поважних преміальних «завсідників» — іронічного Філіпа Рота, поета-новатора Адоніса, майстриню вигадливих сюжетів Джойс Керол Оутс, співця африканських знедолених Нґуґі Ва Тхіонґо та Харукі Муракамі, котрий серед інших претендентів має такий же природний вигляд, як пластикова пляшка на лісовій галявині.

І навіть не через виразно негативне ставлення Алексієвич до режимів Лукашенка та Путіна, яке вона не приховує. Що, нехай і по дотичній, таки нас стосується. Бо ще один чесний голос у засіяному фейками інформаційному середовищі аж ніяк не зайвий.

А тому, що академіки вчергове продемонстрували свою надчутливість до поточного моменту й звернули увагу на представницю (словами Нобеля) «ідеалістичного» напряму, яка ніби підсумовує, вичерпує російськомовний літературний гуманізм із його настирливою етичністю, обстоюванням прав і свобод, співчуттям «маленькій людині», розумінням героїв, які «проходят горнило сомнений». Художньо-документальні книжки «У війни не жіноче обличчя», «Останні свідки», «Цинкові хлопчики», «Зачаровані смертю», «Чорнобильська молитва», «Час секонд хенд», для яких авторка збирала спогади свідків великих трагедій (II Світова війна, Чорнобиль, Афганістан), а також досліджувала особливості існування homo soveticus після розпаду СРСР саме про це: про душевний біль, самопожертву, вселенську потребу в співчутті, свободу як необхідність, про цілі, які не виправдовують засоби і про смерті, які не виправдовують жодні цілі.

Я не знаю іншого автора, який би в силовому полі російськомовної пострадянської літератури говорив на ці теми більш потужно, ніж Алексієвич. Або говорив узагалі. На повен голос і тоді, коли в якості контексту – повний духless.