Анна Хромова: «Основний принцип – треба говорити правду»

Анна Хромова
Анна Хромова

Днями в Україні було презентовано книжку ізраїльської письменниці Тірци Атар «Від війни плачуть». «ЛітАкцент» поспілкувався з перекладачкою Анною Хромовою про ізраїльську літературу, специфіку перекладу з івриту, а також про те, як варто говорити з дітьми про війну.

– Після виходу книжки Тірци Атар «Від війни плачуть» українські читачі дізналися не тільки про існування такої авторки, а й про те, що в себе на Батьківщині, в Ізраїлі, вона дуже популярна. Розкажіть більше про саму письменницю.
– Тірца Атар відома як  авторка текстів багатьох популярних пісень. Тому часом люди, навіть не знаючи її імені, пам’ятають її тексти. Вона написала багато дитячих творів, працювала над перекладами, перекладала головним чином пьєси. Також вона була дуже тонкою поеткою.

Тірца була донькою визначного ізраїльського поета Натана Альтермана. Він справив на неї великий плив. Навіть після його смерті вона продовжувала звертатись до нього у віршах. Є їхній знаменитий поетичний діалог, який теж, до речі, поклали на музику. Та й сина свого вона назвала Натаном.

Вона загинула молодою, їй було лише 36 років.  Випала з вікна своєї квартири. Родина стверджувала, що то був нещасний випадок.

Думаю, лише через ранню смерть Тірца Атар не зажила світової слави. Дивним чином про неї навіть немає статті в англомовній вікіпедії, лише в івритській. А її творчість варта визнання в інших країнах. Є, звісно, якісь дуже місцеві, особливі речі. Але універсального в її творчості значно більше.

Тірца Атар
Тірца Атар

– Чому Ви вирішили перекласти саме цю книгу, що стало поштовхом?
– Я взялася за читання цієї книги як мама. Я шукала якогось способу поговорити зі своїми дітьми про війну, яка точилась минулого літа в Їзраїлі. Одночасно в Україні відбувались страшні події. І для мене це було надзвичайно болісно, я гостро це переживала. Але визначити, що саме я відчуваю, звідки мої почуття, впорядкувати свої думки, означити ставлення було дуже складно. А без цього я просто боялась піступатись до дітей і говорити з ними. Важливо ж внести якусь ясність, заспокоїти, а не нажахати і заплутати.  

Тоді мені просто в бібліотеці порадили цю книжку. Вона багато для мене прояснила. Мені здалось, що вона якнайкраще підходить для розмови на тему війни із дитиною, та й самим собою також. Це саме ті слова, ті відповіді і реакції, які я хотіла б в собі.

Я бачила що оцей пошук слів висить і над моїми українськими друзями, з якими я продовжую спілкуватись.  І тоді я стала потрошку перекладати книжку. Виклала кілька віршів у свій блог і фейсбук. І отримала дуже живу, дуже активну реакцію. Тобто людям, читачам, також бракувало цих слів: дуже простих, дуже точно підібраних, непафосних, тонких і глибоких.

Я певний час просто жила з цією книжкою. І це логічно завершилось її перекладом.

Я хочу подякувати Видавництву Старого Лева, Мар’яні Савці, Миколі Шейку за сміливість, з якою вони взялися до видання. Катерині Міхаліциній і Оксані Думанській за те, що підтримали мою віру в необхідність цієї книжки в Україні. Ім’я Тірци Атар абсолюно невідоме українському читачеві. Важка тема. Можливо, не зовсім звична для українських батьків манера говорити з маленьким читачем. Але Леви взялись за цей проект і зробили його дуже-дуже добре.

Окремо хочу сказати кілька слів про ілюстрації Катерини Садовщук. Вона просто написала цей іще раз, написала візуально. До того ж вона намалювала не Ізраїль, про який ідеться у тексті, намалювала інше місце: якусь вигадану країну або Україну, не знаю. Але такий підхід зробив вірші іще універсальнішими, як на мене.

Тірца Атар. Від війни плачуть / Пер. з івриту А.Хромової. - Львів: ВСЛ, 2015
Тірца Атар. Від війни плачуть / Пер. з івриту А.Хромової. – Львів: ВСЛ, 2015

– Чи переосмислили Ви для себе тему війни в процесі роботи над книгою?
– Думаю, що так. І в процесі читання, і в процесі роботи. Книжка дуже гуманна. Вона просякнута повагою до людського життя. В ній немає пафосу. Вона говорить про те, що війна – це біль. Що війною не пишаються, навіть перемогою не пишаються. Що на війну ідуть не тому що прагнуть вмерти за Батьківщину, а тому що це важкий обов’язок. Він страшний, але ним не можна знехтувати. Оце усвідомлення було для мене дуже важливим. Це зовсім не той підхід, який нам давали в школі, коли ми були дітьми.

Авторка говорить про страх, утому, сумніви. Але також і про моральну підтримку, яка багато означає для солдатів на фронті. Про те, як важливо тим, хто чекає, не втрачати здатності жити нормальним повсякденним життям. Про віру в мир, який неодмінно прийде. Попри важку тему книжка дуже світла, сповнена оптимізму. У ній навіть для жартів знайшлось місце.

31-3607a3

– На презентації книги у Львові Ви розповідали, що в Ізраїлі на державному рівні розроблено програму з озвучення складних тем. Розкажіть більше про цей ізраїльський досвід.
– Так, з задоволенням розкажу. Бо це таке слизьке питання: коли ми не знаємо, як говорити, то воліємо мовчати. А мовчати в даному випадку не можна. Бо дитина щось бачить, щось чує, вона перебуває в тому самому інформаційному просторі, що й ми. І коли дитина лишається на самоті з цими інформаційними обривками, то починає якось їх собі пояснювати, щось дофантазовувати. І може навигадувати страшних речей, з яких часом постають серйозні страхи. Цьому краще запобігти.

Основний принцип – треба говорити правду. Але варто ретельно вибирати слова. Не використовувати “мову ненависті”. За можливістю не говорити про смерть прямо, якщо немає вибору спробувати сказати м’якше (“пішов від нас”, “не повернеться”). Природу конфлікту можна пояснити дитині, порівнявши війну з бійкою на майданчику. Супротивники, так само як і дитина, що вдарила товариша, тимчасово засліплені жадібністю або страхом. Вони не погані за своєю природою, потім їм стане жаль, що вони накоїли стільки жахливих речей. Уже залежно від віку дитини ми можемо додавати деталі до цієї картинки, робити екскурси в історію, політику тощо.

Дитині варто розповідати про солдатів, що захищають її. Корисно писати листи, збирати для них посилки. А ще варто розучити з малечею правила поведінки на момент небезпеки. Це дає дитині впевненість в тому, що вона може захиститись.

І все ж не варто говорити про війну занадто часто. Важливо транслювати дитині віру, що нормальний стан – це мир. Що він обов’язково повернеться.

До речі, в процесі роботи над книжкою я помітила, що Тірца Атар урахувала усі ці рекомендації у тексті. Навіть про правила поведінки під час небезпеки. Тож це не лише тонка поезія, а й вивірений педагогічний інструмент.

unnamed_1
– Чи відслідковуєте сучасну ізраїльську літературу? Чим вона нині живе?
– Якось так сталось, що в останні роки в коло моїх інтересів з художньої літератури потрапляють головним чином дитліт і поезія. Проза, з того, що я читала, говорить як на якісь загальнолюдські теми, так і на свої, місцеві, – осмислення історії, релігії, особливостей життя сучасного суспільства.
Ізраїльська поезія дуже сучасна за формою. В ній так само намішується загальнолюдське, універсальне, і всі ті складні теми, які постають перед власне ізраїльським суспільством. Є різні голоси, і це відображає різноголосся, різноманітність самого суспільства.

Дитліт це окремий світ. Мені дуже симпатична ізраїльська дитяча література. Вона говорить з дітьми на рівних. Є дуже багато книжок-картинок. Огром реалістичних історій про різноманітні епізоди дитячого життя, про ситуації, в які потрапляє дитина, про певні етапи зростання. Казок також немало. Тон головним чином не повчальний, а товариський. Автори не бояться використовувати різні засоби віршування, ілюстратори працюють у дуже сучасних техніках. Багато смішних книжок. Філософських. Є художні книжки на цілком освітні теми. Книжок на теми війни, насилля , тероризму мало. Хоча здавалось би, тема актуальна. Здається, в мирних країнах Європи книжок на цю тему виходить більше, ніж в постійно воюючому Ізраїлі. Це, мабуть, такий захисний рефлекс.

– Чи проговорює складні теми доросла ізраїльська література?
– Думаю, можна сказати, що постійно. Теми війни, тероризму, насилля, співіснування культур, тема історичних травм, їх переживання і проживання – усе це привертає увагу письменників.

– Нині в українській критиці доволі поширеною є думка про неможливість написати добру прозу про війну не раніше, ніж через років 5-10 після її завершення. Яка Ваша думка з цього приводу і яким є ізраїльський досвід?
– На це питання мені складно відповісти. Моєї компетенції в царині прози тут недосить, на жаль.

– Ви переїхали в Ізраїль сім років тому. Як Вам живеться між двох мов, двох культур, двох Батьківщин?
– Перші роки були доволі складними. Потрібно було визначити для себе питання самоідентифікації, приналежності, в тому числі культурної і мовної. Мовна ізоляція була для мене настільки гнітючою, що я на кілька років просто перестала писати.

Але з часом, по-перше, трошки засвоївся і іврит і з’явились сили на створення для себе певного україномовного середовища. По-друге, прийшло розуміння, що я не мушу навішувати на себе ярлики. Я є тим, чим я є, зі своєю долею, зі своїми мовами,  я не мушу належати до якогось явища, до групи, до шару. Просто я в своїх умовах можу щось робити на користь обох країн, в яких мені випало щастя жити.

– Як Вам перекладалося з івриту? Чи є якась специфіка такого перекладу?
– Не думаю, що є якісь особливості. Так, письмо дуже незвичне для носіїв слов’янських або романо-германських мов. Але звучання мови цілком співвідносне з українською фонетикою. Тож перекладаючи навіть вірші, не стикаєшся з особливими перешкодами: наголоси, ритм, рими, все це придається до передачі засобами української мови.

12165675_10153248555446448_560233230_n

– Яка Ваша думка про нашумілу останнім часом дискусію в українській літературі з приводу двомовності української літератури?
– Складне питання, чесно кажучи. Як визначати національну літературу? Територіально? Мовно? І те, і те наче неправильно. За духом? За тематикою? А що таке відповідні дух і теми? Як їх визначити?
Можливо, час вводити додаткові поняття, додаткові класифікації, розширювати рамки. Врешті решт це ж неправильно, відмовлятись від чогось лише тому, що, умовно кажучи, не знаєш, до якої шухляди його покласти. Відмовлятись, не помічати, закривати очі.

Думаю, двомовність, багатомовність, полікутурність – це все ж таки багатство, а не недолік. З ним, може, треба навчитись поводитись. Це потребує певних зусиль, відмов від шаблонів, роботи. Але так розвиваємось, так ростемо.

Розмовляла Ірина Троскот