Еліот Акерман: «Усі книжки — про життя»

Еліот Акерман. Фото Віталія Грабара
Еліот Акерман. Фото Віталія Грабара

Цьогоріч, на 22 Форумі Видавців у Львові, було чимало непересічних гостей, нагода послухати яких, чи взяти автограф, випадає нечасто. Звісно ж, навіть при великому бажанні і надприродних вміннях транспортуватись в просторі та часі, годі було б відвідати понад тисячу презентацій трьох сотень авторів із більш ніж двадцяти країн світу! Хочеш, не хочеш, а доводиться обирати.

Еліота Акермана, найочікуванішу персону Форуму, проґавити не можна було! Людина, яка прожила два життя – вісім років в Армії США, служба в Іраку та Афганістані, антитерористичні місії з метою знешкодження лідерів Талібану, робота в Білому Домі, в Адміністрації Президента Барака Обами, «Пурпурове Серце» та «Срібна Зірка» за відвагу в бою та доблесну службу, а потім – стрімка письменницька та журналістська кар’єра, приголомшливий успіх дебютного роману «Зелені на Синіх», внесеного у список бестселерів від «Нью-Йорк Таймз».

Я мала дивовижну нагоду провести не просто півгодинне інтерв’ю з містером Акерманом, а цілих три дні перекладати для нього на авторських читаннях, тематичних майданчиках та зустрічах із письменниками та журналістами, але найцінніше – ми розмовляли не так, як це завжди буває: у форматі сухих та формальних питання-відповідь, дякую-на все добре. Ми теревенили собі дорогою до телестудії на Високому Замку і, повільно прогулюючись старим містом після виснажливих інтерв’ю, говорили про те, що не скажеш у світлі софітів чи перед прискіпливим поглядом телекамери. Ми розмовляли в вестибюлі готелю, –  в шумі, гамі і біганині, коли в мене не було диктофона, а також схвильовані і трохи знервовані, в підозрілій тиші гримерки, перед прямим ефіром. Ми шукали, де б купити цигарки і дивувались, чому пів міста розкопано водночас (хто бачив піщаний пляж у центрі Львова, той зрозуміє). Одне слово, за три дні я побачила різного Еліота Акермана.

Про війну
—  Еліоте, як так трапилось, що ти, успішний студент на літературних студіях в університеті Тафтс, тобі щойно виповнилось двадцять – попереду все і навіть більше, а ти розвертаєш своє життя на сто вісімдесят градусів, відкладаєш письменницьку кар’єра і йдеш служити в Ірак? Я певна, що тебе про це запитували не раз. Це був акт патріотизму чи втеча від самого себе? Юнацького максималізму чи пошук пригод?
— Коли мене запитують, то я кажу, що я завжди хотів писати, а не воювати. Моя мама письменниця і я ріс посеред того процесу письма, я бачив, «як робиться письмо» і я знав, що це насправді робота, яку треба робити. Мені довелось вісім років переживати і проживати війну, щоб потім сісти і про неї написати. На війні всі переживання сирі, ти ніби спостерігаєш за всім цим збоку. Тому і писати там не вдається «по живому». Моя країна пережила на той час 9 вересня. Я добре пам’ятаю той настрій: люди ніби притихли, життя завмерло. Я не міг вчинити інакше. Якщо задуматись на хвильку, то я скажу, що прийняв рішення навіть ще раніше. Це точно не була втеча від себе. І, знаєш, війна – не місце для пошуку пригод. Я був молодий, призовного віку і в моїй країні була війна. Ось ця сукупність факторів і поставила мене перед вибором, який треба було робити вже і зараз.

— Це був твій межовий момент, екзистенційна ситуація. Чи ти відчуваєш, що життя поділилося на «до» та «після»? Як війна змінила тебе?
— У кожного є такий межовий момент: чи то смерть близької людини, чи аварія, нещасний випадок. Війна просто є концентрованішою, якщо можна так сказати. Звісно, я змінився. Як можна не змінитись, бачачи смерть побратимів і друзів?! Там зав’язуються дуже особливі стосунки – крихкі й дуже міцні водночас. Це більше ніж дружба, це так, ніби на нас сильніше тисне сила земного тяжіння. Я ношу браслет – ось цей, металевий, – в пам’ять про друга, що загинув рятуючи моє життя. Це назавжди зі мною. Я завжди кажу, що виріс на війні. Мені було двадцять, коли я туди пішов, а повернувся я, коли народилась моя дочка. Часто мене питають, чи не мучать мене нічні жахіття, чи є в мене пост-травматичний синдром. Вперше ми про це розмовляли з другом, на ранкові пробіжці, от так, ні з того ні з сього, озирнувся і спитав мене, як я з цим живу. Не знаю, сказав я, – так і живу.

Cover_Home

Про письмо
— Ти написав неочікуваний роман, «Зелені на синіх». Погодься, американський офіцер пише від імені афганського хлопця, Азіза, якому потрібні гроші на лікування брата і він вступає в американський спецпідрозділ Лашкар. А потім стріляє в американського офіцера. Як так сталося, що ти побачив війну очима «чужого»?
— От ти і в двох словах розповіла про мій роман. Розкрила всю інтригу! Я багато часу прожив в Афганістані. Був інструктором афганських військових підрозділів. Я йшов з ними на завдання, воював пліч-о-пліч з ними.

— Я знаю, що ти присвятив роман своїм бойовим-побратимам-афганцям – Алі та Біґ Чізу. А також знаю, що першим афганцем, який прочитав твій роман був не хто-небудь, а Халед Хосейні, автор бестселерів «Того, що біжить за вітром» та «Луни у горах». Яка реакція на твій роман була «тут» і «там», хоч я вже і не знаю, в якій системі координат ми знаходимось і, де «свої», а де «чужі».
— Мій роман якраз відповість на твоє питання, хто є хто у цій війні. Я створив такий мікрокосм: війна в мініатюрі, жодних узагальнень – одне село, один загін повстанців і один підрозділ американців, один старійшина племені й один хлопчина. Одна війна. Ось і все. Узагальнення, ця статистична сухість цифр, імен і подій, руйнує всю суть історії. Я намагався бути максимально сконцентрованим на прицільному, не побоюсь воєнних аналогій, зображенні війни. І Халед Хосейні якраз це і зауважив, до речі.

Так, ці двоє – мої близькі друзі. Я знав, що ми більше не побачимось, коли я звідти поїду. Я не кажу «коли закінчиться війна», бо ця війна живить сама себе, як змія, яка пожирає свій хвіст, – годі й надіятись, що це скоро мине. Ми погрузли в цьому воєнному конфлікті надовго, я називаю це еліптичною війною. Я знав, що наш зв’язок із побратимами обірветься. Я не знайду їх на Фейсбуці й не зможу піти з ними на пиво. А коли повернувся до дому, то почув, що вся ця війна обросла стереотипами: афганці – корупціонери, вони розкрадають гроші, вони всадять ножа в спину, вони весь час на опіумі. І я хотів розповісти, як є насправді. І чому, – головне, – чому так є. І інакше бути й не може.

— Книжка починається словами про чесність, чесність насамперед з самим собою. Твій герой зраджує, краде гроші, вбиває. Мабуть, я погано розумію семантику слова «чесний»…
— Я навіть зацитую перше речення: «Багато хто назвав би мене нечесним, але я ніколи не зраджував собі». Ми звикли бачити в новинах, телерепортажах та на світлинах сюжети про невдячних афганських солдатів, які стріляють в американських військових. І, якщо не знати з чого все почалось, не знати природи цього вчинку, то все виглядає підступно і зловіщо недобре. Але я хотів зазирнути за кадр, прослідкувати історію того, що відбувалося «до». Відмотати плівку назад. От і в мого героя є передісторія, яку я і розповідаю його устами.

— Ти назвав роман дуже метафорично – «Зелені на Синіх». На авторській зустрічі ти розповів, що мав на увазі символічні кольори, якими позначаються воюючі сили на стратегічних мапах: сині – то американські, ворожі – то червоні, а зеленими є союзники. І от ті, від кого не сподіваєшся нападу, в одну мить роблять поворот на сто вісімдесят градусів і атакують. Але чи є тут ще глибший підтекст – трансцендентність війни, а також гуманістичний посил про небезпеку загинути від того, за що борешся?
— Так і є. У фіналі мій герой стає втіленням того, що він завжди ненавидів: брехні, зради та обману. Він усвідомлює марноту своїх мук і йому не залишається нічого іншого, як збрехати братові та й, зрештою, самому собі. У нього непростий шлях.

— Як і в того, хто його вигадав. Адже, це фікшн, не автобіографічний роман, чи не так?
— Звісно, що тригером є мій досвід, але як, коли і де спрацює запал, я не знаю. Не люблю цих буквалізмів і суперечок про автобіографічність/не автобіографічність. Нема тут чіткої межі. І мої репортажі про війну в Сирії, і мій роман – це все розвідки на тему. Автобіографічним я можу назвати свій перший твір – про битву у Фалуджі, в Іраку. Це про один день, правильніше сказати, – про одну розмову на, розпеченому від полудневого сонця, даху. Про відчай і про одвічне питання: «Що нам робити далі». А так я пишу з перспективи «іншого», як і багато письменників про війну. Гемінгвей, Ґрін, наприклад.
    
— Першими тобі спали на думку Гемінгвей та Ґрін, Хто ще для Тебе є – не скажу, що зразком, – але знаковим у цьому дискурсі війни? Кого ти читав, будучи на службі в Іраку, Афганістані?
— Я не можу перелічити тобі всі книжки, які прочитав за вісім років! То стоси книжок! Скажу, що для мене моделлю, гідною захоплення, є ті, хто вміють писати з позиції «іншого». От Біл Ченг, наприклад, Гарієт Бічер Стов, Андре Марло. Коли писав «Зелені на Синіх», то читав «Серце темряви». Я багато читаю, як тільки є нагода.

— Я зауважила, що жодного разу не бачила тебе без книжки: читаєш навіть в маленьких перервах між роботою. Дивовижне і корисне вміння абстрагуватись, так?! А яка в тебе письменницька рутина? Ти пишеш «запоями», як Бальзак, чи у чітко визначений час? Над чим працюєш зараз?
— Тут спрацьовує моя дисциплінованість – пишу вранці, а після обіду вже всі зустрічі, інтерв’ю. Це вже сила звички. Зараз я на завершальній стадії роботи над романом «Темно на переправі». Це любовна історія, про стосунки двох молодих людей на кордоні між Сирією та Туреччиною. До кінця року має вийти, сподіваюсь. І це буде щось зовсім інше!

Марта Госовська й Еліот Акерман. Фото Віталія Грабара
Марта Госовська й Еліот Акерман. Фото Віталія Грабара

Про Україну

— Еліоте, після восьми років на Середньому Сході, Ти, все ж, поселився мусульманській, хоч і відносно світській, Туреччині. Живеш із родиною у Стамбулі. До України всього дві години льоту через море. І це Твій перший візит. Які стереотипи, пов’язані з Україною,Ти з собою привіз?
— Це не стереотип, але я скажу – у вас тут неперевершені борці. Мій брат, математик і борець, дивне поєднання, еге ж, часто буває в Україні і каже, що борці тут непереможні. А якщо серйозно, то я, звісно ж, як і весь цивілізований світ, спостерігаю за подіями на Сході України. Від анексії Криму і до збройного конфлікту, якщо говорити толерантною мовою дипломатів, на Донбасі. Мене тут часто питають, ніби я якийсь ясновидець, що буде далі з Україною, як розвиватиметься і чим завершиться цей конфлікт. Я не знаю, що відповісти. Я точно знаю, що це змінить країну, державу, суспільство, культуру, літературу – все! Буде реакція, бо це занадто великі масштаби, щоб просто так минути безслідно. От, скажімо, з’явилося більше книжок про війну, хоч я і не люблю цього визначення і не люблю, коли мій роман називають воєнним. Бо всі книжки про життя.

Прощаючись, ми з Еліотом казали «до побачення», замість «прощавай» – його знайомство з Україною обіцяє бути тривалішим, ніж один короткочасний візит. Ми розмовляли про його намір взимку прихати до Києва, на авторські читання, а також, відкрию секрет, про переклад роману українською. Тож, цілком можливо, Еліот Акерман і наступного року буде зіркою Форуму Видавців, але вже говоритимемо прицільніше, вслід за Еліотом не побоюсь цієї аналогії, про його роман «Зелені на Синіх».

Розмовляла Марта Госовська