Про що писатимемо?

У рідному вкраїнському літпроцесі вималювалася нова сподівана тенденція, за якою – черговий «горизонт читацьких сподівань і очікувань». Або ж читацького запиту. Особливо це відчутно зараз, коли дочитуються книжки, придбані на Форумі видавців. Коли дуже легко щось підсумовувати й запитувати: «А що в нас?».

І тенденція ця полягає у великій потребі озвучення й осмислення малих родинних історій. Не героїчних, не пафосних і навіть не трагічних, проте інтимних і складних. Не обов’язково автобіографічних, проте таких, щоб читач повірив у їх правдивість. Поки що заповнюємо нішу перекладами: тут, із останніх, і «Голуби злітають» Мелінди Надь Абоньї, і «Може Естер» Каті Петровської, і «Дім з вітражем» Жанни Слоньовської, й «Відвага та страх» Олі Гнатюк і інші. Три останні з перелічених мають стосунок до України, проте жодну з цих книг не написано українською.

Звісно, якщо намагатися узагальнювати будь-що, що стосується сучасного вітчизняного літпроцесу, то найпростіше зійти на плачі й голосіння, мовляв майже нічого в нас немає, і доля правди в цьому буде, адже хоч куди тицяй пальчиком – усюди прогалини, не помилишся. Проте не завжди все аж так. Бо саме такою родинною історією є, наприклад,  «Музей покинутих секретів» Оксани Забужко. З іншого боку, однієї (двох, трьох і навіть чотирьох) книг таки мало, щоб ішлося про виписаність і проговореність тощо.

Для українського письменника ситуація ускладнюватиметься тим, що рано чи пізно комусь доведеться прописати не-упівське й не-дисидентське, тобто непатріотичне минуле, до якого має стосунок його родина (справжня чи вигадана). Чи стане комусь снаги прописати сюжет, за яким його прадід-дід-батько працював, скажімо, в структурах НКВС, як Матін Поллак повідомив про свого батька-есесівця? Чи зможе хтось так, щоб читач повірив, показати шлях від діда-енкаведиста до внука-добровольця нинішньої війни? Саме шлях, бо в таких історіях він важить найбільше. Адже задля руху вперед це все одно доведеться зробити: якщо не зараз, то пізніше, якщо не нашому поколінню, то наступному. Інакше не буває. Але буває достатньо кількох контроверсійних книжок – щоб почати.

Коли тільки-тільки завершився Майдан і коли всі емоції були ще надто зболені, в одній із розмов із однією з подруг я запитала її, чи може вона собі уявити, що, умовно, через двадцять п’ять років її, скажімо, донька одружуватиметься з хлопчиною – сином беркутівця, який стріляв на Майдані? Або ж сином прихильника ДНР-ЛНР? І як вона реагуватиме на такий шлюб? Тоді – відреагувала бурхливо. Так само, як понад півстоліття тому реагували матері в Західній Україні, коли їхні сини знаходили майбутніх дружин із «поза Збруча». Нині той самий Збруч став маркером із зовсім іншим забарвленням, але тоді нерідко був причиною родинних драм і конфліктів. Проте що ми про них насправді знаємо?

Але ж знати хоч щось маємо, бо незасвоєна історія дивним чином повторюється, а сюжетів у ній – тисячі. На це ми справді багаті. І поки що сюжети таких історій нам більше підказують книги перекладні. Може, й самим пора?