Скіфська дівчина Ато…

Олаф Клеменсен. Літо-АТО. – Київ: Люта справа, 2015
Олаф Клеменсен. Літо-АТО. – Київ: Люта справа, 2015

Щойно я взяла до рук книжку «Літо-АТО», відразу зловила себе на думці, що на мене, мабуть, чекає суворий реалістичний роман про сучасні події на Сході України. Однак Олаф Клеменсен полюбляє дивувати. Насправді під обкладинкою з зображенням військового снаряда зібрано прозові фрагменти-мініатюри, які разом утворюють барвисте панно, де можемо бачити цілий міфологічно-казковий світ із подіями як сучасними, так і прадавніми. Якщо уявити цю книжку як візуальний образ, це буде граната у м’якій шовковій обгортці блакитно-фіолетових тонів. До такого образу приводить сама структура книжки та розгортання основної емоційної лінії: тут є дві частини, кожна з яких своєю чергою поділяється на кілька підчастин, і все це також пов’язано з календарним принципом. Частина перша – «Туман, дощ, сонце, вітер та інші стихії» – має такі підрозділи: «Осіньзима» (ліричні міні-історії осінньо-зимового періоду – ця частина найбільша за обсягом), «Майдан» (фрагменти, присвячені подіям на київському Майдані під час Революції Гідності) і «Весна» (тут лунають відгомони кримських подій та війни на Сході України післямайданного періоду). Частина друга – «Літо-АТО» – містить підрозділи «Літо-АТО» (власне про події на території АТО), «Хутори моєї дачі» (казкові оповідки, локація яких – Зайцеві Хутори (село Вільхове) Полтавської області), «Ліс із великими соснами» (тут фрагменти об’єднано через наскрізні образи, які разом утворюють химерну історію життя лісових мешканців) і «Волинка та вірші» (це вже ціла літературно-історична містифікація, базована на пошуках українсько-шотландських зв’язків, що найвиразніше проявилися в епізоді загибелі ста сорока героїчних шотландців на березі Псла – можливо, у битві з татарською ордою, а може, і з інших причин; однозначної відповіді наразі немає).

На перший погляд, усі ці частини об’єднано досить механічно, і дивно, що роблять разом під однією обкладинкою тексти настільки різного тематичного спрямування. Однак насправді в такій структурі існує досить точна логіка, що врешті виводить на цілісність книжки. Перший об’єднавчий фактор – сталі, хоча часом і приховані, алюзії на військові події (навіть у найліричніших мініатюрах час від часу виникають то укуси гелікоптерів-бліх осені, то винищувачі, зловлені в небі за допомогою спінінга, то двоголові орли на вершинах туманних гір). Однак це засіб формальний, а існує ще й поетикальний: адже в своєму письмі Олаф Клеменсен керується не реалістичним принципом, а принципом міфопоетичним, намагаючись передати саму суть світопорядку, який він зображує. Суть же ця така, що в ніжне шовкове плетиво Божого творіння – світу, де все живе й добре, все відчуває, любить і співчуває (машини хвилюються за листок на дереві, сантехнік Вася пригріває у себе на грудях змерзлий автомобіль RENO, а героєві шкода і грибів, що їх можуть зібрати в лісі, і бійців «Беркута» на Майдані, і німців-фашистів, загиблих на цих землях), – у це тендітне плетиво вкинуто гранату війни, вбивства і насильства. Після зворушливо-затишних історій про міські каштани й акації, про собак, які вбирають дощ, немов губки, – різким дисонансом звучать фрагменти майданівської тематики, коли немає з чим порівняти постріл снайперської гвинтівки, та оповідки про АТО, де сонце випадково опускається в черево пораненого бійця і де в кожному слові стоїть запах горілого людського тіла… Ато – це ім’я 16-річної скіфської дівчини, яка живе на Донбасі і яку ґвалтують осетини… Вбитих солдатів плутають зі стиглими яблуками і складають у відра та продають на трасі – по двадцять гривень відро… Як це можливо у світі, де насправді має бути навпаки, де ангели випасають міста, кожного чує велике усміхнене вухо, а людина – це крихке скло, немов акваріум, у якому плаває риба-душа? І чи збережеться пам’ять про те, що відбувається наразі на землях Донбасу, чи буде втрачена й містифікована, як в історії зі 140 шотландцями (яка є, по суті, антитезою до міфу Новоросії)? Книжка ставить глибокі питання, хоча на позір автор наче грається собі й вигадує… Та кожен міф є насправді найреальнішою реальністю – так і описані тут історії якнайточніше передають весь біль і жах подій, що прийшли у мирний і гармонійний за задумом Творця світ.

Письмо Олафа Клеменсена метафоричне: вхопивши схожість між двома явищами, він, розпочинаючи оповідь про одне з них, далі вже веде мову про друге: якщо купи листя восени схожі на мамонта, то насправді надворі не палять листя, а смажать туші впольованих давніх мамонтів – і так виникає ціла низка фантасмагоричних образів (як-от зима-їжачиха, сонце-пес тощо). Автор не стримує свою фантазію, і в цьому, як воно часто буває, і сильний, і слабкий бік його творчості: деякі фрагменти видаються довершеними мініатюрами, де кожне слово на своєму місці (скажімо, про сантехніка Васю, що читає житія святих, чи про переляканий сніг), а деякі (хоча таких небагато) виглядають не вельми вдалими, коли автора «заносить» у надто химерні нетрі (наприклад, про губи, що як мавпи, чи про синиць-п’яниць). Водночас це письмо вкрай візуальне, насичене барвами, орнаментами і силуетами (і тут прозирає художник Олександр Клименко, який ретельно ховається за псевдонімом Олафа Клеменсена: ховається, та до кінця сховатися не може, адже у мініатюрах про кольори вересневих каштанів чи про відтінки снігу виразно видно саме малярський почерк). Це письмо християнського дискурсу (все тут відбувається «на тлі Бога, ангелів і святих»), в якому водночас не бракує вульгаризмів і жаргону, письмо часом ліричне (аж до переходу на верліброві фрагменти), часом – іронічне (і самоіронічне, бо ж нерідко зустрінемо на сторінках книжки Олафа Клеменсена, який є то письменником, то птахою, то обивателем-спостерігачем на Майдані). Та найбільшою мірою це письмо, що виростає з найпильнішої уваги до всіх і всього – від дрібної синички до танка, який, немов великий ведмідь, полюбляє ласувати медом. Уваги, якої так бракує сучасному світові і в призмі якої самохідка є насправді дуже сором’язливою, а БТРи – це їжаки, що полюбляють хлебтати молоко… Це саме той випадок, коли нестерпно жадаєш, щоб міф став єдиною можливою реальністю: нехай би хлебтали насправді і нічого більше – якби ж то було так! Якби ж то…

Наостанок – кілька слів про якість видання, тобто про сферу відповідальності видавця. Читачеві складно буде не помітити дивну постмодерну варіативність деяких фрагментів тексту: то тут, то там у дужках виринають певні альтернативні варіанти написаного, аж врешті виникає підозра, чи все тут гаразд із редагуванням. Як виявилося, насправді видавець надрукував проміжний варіант тексту, хоча редактор Іван Андрусяк ретельно вичитав його. Вельми прикро, аж хочеться виступити з офіційним зверненням: «Шановні видавці! Поважайте себе і читачів, не друкуйте чернеток!» А водночас подія сумно-знакова: коли є добре відредагований текст, маємо на руках не до кінця редагований; коли є добрі наміри, отримуємо конфлікти і проблеми; коли прагнемо миру і справедливості, отримуємо війну; коли живемо під Божим поглядом, винаходимо одне на одного гранати… На інше ми, мабуть, не заслужили, і чому так – то вже питання до кожного з нас…   

Світлана Богдан

Народилася 1985 року у Києві. Здобула фах філолога у Національному університеті «Києво-Могилянська академія», де 2013 року захистила кандидатську дисертацію на тему «Поетика міфу у творчості Миколи Вінграновського». Авторка поетичних збірок «Коли ще автомобілі були людьми» (2006) і «Той, Хто бачить мене» (2015). Переможець і фіналіст поетичних конкурсів «Молоде вино», «Гранослов», «Смолоскип», «Ватерлінія», «Культреванш». Учасниця поетично-музичної формації «Се-Бо Світ». Сфери діяльності – літературна критика, літредагування, переклад