Як писати книжки: курси, школи, семінари

Фото з сайту platfor.ma
Фото з сайту platfor.ma

Нині писати книжки в Україні навчають близько трьох десятків різноманітних курсів і шкіл. За даними порталу «Літцентр», у жовтні 2015 відбулося 12 навчальних подій у Києві та 1 у Львові, де люди, охочі до письменницької праці, могли дізнатися хоч про творчі звички класиків, хоч про секрети письма сучасників, хоч зануритися в глибини власних джерел натхнення. Є заходи, призначені для дорослих і для дітей. Частина з них безкоштовні, частина – платні, вартість варіюється від 70 грн за лекцію до 2400 грн за 2-місячний курс письменницької майстерності, що стартував у жовтні.  

Але це зріз лише одного місяця. Спектр пропонованих знань значно ширший. Можна навчитися не лише писати художні твори різних жанрів і обсягів, а й створювати літературу нон-фікшн, сценарії, видавати і промотувати книжкову продукцію. Своїм досвідом діляться не лише письменники та вчені-літературознавці, а й видавці, продавці та культурні менеджери. Загалом, картина вимальовується втішна і в чомусь навіть парадоксальна. Тоді, коли видавці, продавці та інші «книжники» дружно голосять про те, що українці не читають, читають мало, у найоптимістичнішому формулюванні «читають «не те» –  українці натомість активно пишуть. І хочуть робити це більш-менш якісно. Або принаймні успішно. Так чи інак, попит породжує пропозицію.

Пригадаймо, що якихось 2-3 роки тому навиків художнього письма можна було набути аж у трьох державних закладах: відділення «Літературна творчість» в Інституті філології КНУШ, магістерка з тієї ж спеціальності в КУБГ і курс із художнього письма в КМА. Так, іще власними зусиллями студенти з НПУ імені Драгоманова організовували перші «Літературні школи» в Карпатах. Активно діяли курси та майстер-класи з копірайтингу  на комерційній основі, де майстри своєї справи ділилися практичними секретами, корисними часто і для письменників, читав свій письменницький курс Густав Водічка, під час зустрічей та автограф-сесій молоді автори розпитували вже визнаних. На тому й усе.

Звідки такий спалах творчих пошуків зараз?

Однозначна й проста відповідь навряд чи можлива. Насамперед, українській літературі потрібні якісні твори, їх потрібно багато, різних і саме якісних. Критерії якості в кожного читача свої, окрема тема – як їх можна виховувати, розвивати й трансформувати. Однак вони є, а відтак – є потреба їх задовольняти. Потрібні письменники. Як і в будь-якій іншій галузі вітчизняної культури – відкритий зяючий простір для вирощування нових систем взаємодії з аудиторією, нових проектів і творів. І знов-таки – якісно нових.

Цей процес значно пришвидшився під впливом подій у країні. З одного боку: ось ми вже на порозі до Європи з усіма її практиками, напрацюваннями, а головне –  грантами і програмами підтримки митців. Залишається тільки зайти в цей солодкий світ із належними даними: творчий продукт, інструменти взаємодії, чіткі прозорі моделі комунікації. Та й Європа наразі більш-менш прихильна і звертає увагу на перипетії життя своєї сусідки. Проявлені під час буремних історичних подій здатність українців до самоорганізації, приголомшлива ефективність горизонтальних зв’язків показали, що саме в духовно-культурній сфері ми можемо виявити продукт, який здатен зацікавити і збагатити ту Європу, що якої ми так тягнемося. Саме час навчитися його проявляти і ним користуватися, щоб ділитися й обмінюватися з іншими. Маємо простір для росту.

З іншого – проживання громадянської революції, а потім війни на сході України мало того, що є травматичним для психіки сам по собі, а й сколихує давні родинні травми, спрацьовує як лакмусовий папірець для особистого досвіду. Навряд чи ведеться наразі статистика, скільки з-поміж добровольців, волонтерів і героїв Майдану мали серед своїх родичів репресованих, вояків УПА, учасників Другої Світової війни.  І як різнилися їхні почуття з приводу того, що відбувається, від почуттів тих, хто залишався в глибокому тилу. Проте беззаперечно, що бурхливий сплеск творчої активності має й терапевтичне підґрунтя. Геть необов’язково це твори саме про війну й Майдан. У будь-якому разі, словесна творчість конструює інший світ, підвладний і підконтрольний людині, на відміну від неконтрольованої й загрозливої реальності, де будь-якої миті може трапитися теракт,  у неназваній війні може загинути або скалічіти хтось близький…важкий перелік можна продовжувати ще довго. І мало хто з нас уміє правильно поводитися з почуттями, які виринають внаслідок проживання таких речей. Вихлюпувати надмір емоцій на папір – практика цілковито природна і знана ще з часів Аристотеля, серед українських письменників вона добре описана в праці «Із секретів поетичної майстерності» Івана Франка.  

Вартий окремого дослідження огляд сучасних книжок із порадами про те, як писати, від психологів, практиків і дослідників творчості: «ранкові сторінки» від  Джулії Кемерон, фрірайтинг та безліч інших інструментів покликані вивільняти людську психіку, визволяючи її від  заблокованих почуттів і водночас відкриваючи свободу творчого самовираження.

Чимало курсів, де вчать писати, працюють із цим аспектом, пропонуючи разом із навичками художнього письма «терапевтичну роботу над самоцінністю», «пошук власного письменницького голосу» тощо. Окремі курси ведуть навіть сертифіковані психотерапевти, інші є частиною внутрішнього пошуку автора. Серед найвідоміших курсів цієї категорії «Лабораторія першого рядка» Юлії Дикої, «Творчопис» Ірини Вікирчак; менш знаний, але яскраво ілюструє згадану увагу до психології процесу: «Психологія слова» на базі психотерапевтичного центру Altera.

Відтак, можемо виокремити перший тип письменницьких курсів із-поміж тих, які постали на запит «українців пишучих» – терапевтичні. Зазвичай їх легко розпізнати з опису курсу, професії лекторів тощо. Їх вагомий і беззаперечний плюс – у тому, що вони справді закривають прогалину в академічній програмі підготовки майбутніх письменників. На філологічних факультетах студенти зазвичай аж так добре дізнаються, як саме потрібно писати, що перестають писати взагалі. Тоді як незрідка трохи впевненості в своїх силах плюс працьовитість могли б дати багатьох просто добрих письменників. Одна з бід сучасного літпроцесу – у бажанні бути або генієм, або ніким. Ми звикли лаятися епігонством, однак наслідування є невід’ємною частиною навчання. І з нього виростає унікальність.

Допомога людині в розкритті себе, подоланні страху «чистого аркуша», дослідженні та розумінні власної творчої унікальності – дуже потрібна і своєчасна. Однак тут постає питання літературної, мистецької якості отриманого тексту і питання його публікації. Це радше має бути наступний етап, коли людина досить зміцніла, аби спокійно сприймати конструктивну критику і може працювати над своїм текстом відсторонено, як над об’єктом, що підлягає вдосконаленню і трансформації. Якщо емоції недопрожиті й текст «не відпущений» (цей термін часто вживають самі письменники) – будь-яка робота над ним стає болісною і нівелює терапевтичний ефект написання. Так, зокрема, з’являються «твори у стіл». Багато з них  пишуться саме задля терапевтичного ефекту, цінні насамперед тим. Відтак, цей момент варто брати до уваги і авторам курсів, і майбутнім письменникам. Як казала журналіст і копірайтер українського походження Ольга Соломатіна, «не варто монетизувати кожен свій «пчих». Якщо ж людина свідомо обирає навчальний курс терапевтичного спрямування (отримати 2 в 1 – чом би й ні?) – варто бути уважним до фахових психотерапевтичних навиків автора-ведучого і прислухатися до власних відчуттів. Вам же потрібно полегшення, а не ускладнення? У разі чого, ми називали – якісних і принаймні, безпечних.

Натомість, для тих, хто розглядає письменницьку діяльність як спосіб прибуткової самореалізації і досить спокійно та відсторонено ставиться до духовно-психічної складової творчого процесу, розроблена більша частина навчальних письменницьких курсів, де навчають основним поняттям теорії літератури, принципам побудови сюжету, створення переконливих персонажів, стилістичним прийомам тощо. Таких курсів переважна більшість і вони організовані людьми, щонайменше причетними до філології: Курс письменницької та Курс перекладацької майстерності, курс «Як писати нон-фікшн» та багато інших від ЦЛО та «Смолоскипа», семінари Олени Лазуткіної «Книжкове продюсування» та «Електронні книжки», Школа новели «Новела по-українськи» від журалу «Країна», Літературна майстерня від «Bartleby & company» та багато інших.

У прикладному плані маємо два практичні напрями, які, знову-таки, провисали в академічному creative writing:
–    опанування моделі комунікації у видавничому процесі та подальшій промоції творів
–    прямий коучинг, націлений на конкретний, вимірюваний результат, скажімо, рукопис конкретного твору

Як слушно зауважив на нещодавній дискусії в книгарні «Є» Ростислав Семків, у цьому багато залежить від педагогічних здібностей і схильностей самих авторів-наставників, особистого контакту між підопічним початківцем і його досвідченим колегою. Передбачаю на цьому пасажі  усмішку науковців: академічна практика написання наукових робіт отут якраз і могла би поділитися безцінним досвідом. Той, хто успішно вписався в усі вимоги ВАКу, запросто задовольнить будь-якого редактора чи видавця.

Великий плюс навчальних курсів такого штибу полягає у розвінчуванні ще одного міфу про творчість як над-над-над-сакральну діяльність, за якої письменнику просто не гоже перейматися такими дрібницями, як гонорар і чим він відрізняється від авторських відрахувань, як потрапити до мистецької резиденції, чи навіщо їздити в промо-тури, крім як усміхатися і милостиво приймати квіти в обмін на автограф. (Як – квітів не покладають при житті? Книжку з автографом купують охочіше? Ой…) Письменництво – це системна, наполеглива праця, яка передбачає цілком конкретний результат із великою питомою вагою самоцінності, що може бути хоч прийнята, хоч не прийнята аудиторією читачів. Але поки цього результату нема – дізнатися неможливо. І у лектора-практика про це не спитаєш, бо він дізнавався так само – з практики. Тут потрібен абсолютно відсторонений дослідник. Уникаю свідомо заангажованого слова «критик», потрібен не він, а відсторонений вдумливий дослідник-читач, із правом на вмотивовану наявним естетичним досвідом суб’єктивність.
І тут мимохіть напрошується запитання: як скоро наступить етап співпраці між академічними програмами підготовки фахівців із творчих професій і їхніми комерційними аналогами? Окремі спроби спостерігаємо вже: чимало університетів, серед яких КНУШ, НПУ імені Драгоманова, Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури, стають офіційними партнерами культурно-освітніх програм. Приємно бачити, що фахові науковці «виходять за межі кабінетів» із лекціями, побудованими в такому форматі, який потрібен аудиторії, а відтак – знаходить у неї уважне сприйняття і матеріально виражену вдячність. Про це свідчать відгуки і фото з літературних лекцій – третьої форми літературних курсів, найбільш вільної і найменш монетизованої. Учасникам пропонується розповідь про письменника чи літературну епоху, призначена або познайомити з творчою лабораторією класика (а слухач уже сам обирає, що йому придасться), або розповісти про певний період чи явище в літературі. Таких курсів чи не найбільше: авторські курси від згадуваних ЦЛО і «Смолоскипа», цикл «Літературний авангард» від Bartleby & company, «UPLectorium: Розстріляне відродження», організований спільно простором #MediaHub й інтернет-виданням «Українська правда», літній лекторій «Межі поколінь» від PinchukArtCentre. Ми не згадуємо всі заходи в креативних просторах, кафе й антикафе, книжкових ярмарках і фестивалях.

Аудиторія таких курсів, природно, найширша і самі вони є, по суті, адаптованими уривками навчальної програми філологічних факультетів. Через це науковці незрідка закидають своїм успішним у «комерціалізованій царині» цеховим колегам непрофесійність, поверховість, популізм. Однак, перефразовуючи відому фразу про чужу і свою армію, хочеться зауважити: якщо не популяризувати свої надбання, доведеться живити  популярність чужих.

Добре, що у літературному процесі чужих надбань не існує так само, як і чужих читачів: нам потрібні нові твори й нові автори. Якщо їх читає наш читач – усі вони наші, тією чи іншою мірою. Найкраще – коли вони написані, видані  і прочитані (читай затребувані) в Україні. Тоді є чим ділитися зі світом, є про що розповідати йому так, як це прожили ми.

Юлія Джугастрянська

Народилася 1983 року на Вінниччині. Із 2001 року мешкає у Києві. Колишня студентка, а нині – аспірантка кафедри теорії літератури та компаративістики КНУ імені Тараса Шевченка. Учасниця близько 20 наукових конференцій. Пише вірші, прозу і дисертацію. Авторка поетичної збірки «Сарматське коріння» (Вінниця:Тезис, 2001). Перекладачка з англійської