Крилатий Олень із легендарного Львова

Юрій Винничук. Аптекар. – Харків: Фоліо, 2015
Юрій Винничук. Аптекар. – Харків: Фоліо, 2015

«Аптекар» – це вишукана стилізація під історію Львова XVII ст., як, зрештою, і вся творчість Юрія Винничука – майстра створювати найнесподіваніші інтриги для тих читачів, які ототожнюють процес читання книжки з переглядом телесеріалу. Саме для цієї категорії Винничук і продумує ретельно загорнену в кілька «покривал» оповіді детективну лінію свого нового роману. І все на перший погляд виглядає просто чудово: загадкові вбивства, несподівані обставини для їх розкриття… Однак для естетично вибагливішого реципієнта все-таки чогось не вистачає… Бо всі ці «покривала», що накидаються з однієї сюжетної лінії на іншу, переплутуючи їх у свідомості читача з історично реальними й вигаданими іменами, заворожують тільки таких наївних, як Рута (персонаж, що виникає в романі вже на перших його сторінках). Це дочка чорнокнижника, яка дивом врятувалася від шибениці і нерозбірливо-наївно закохалася у … дівчину, котра вдавала з себе юнака. Як і Рутине ефемерне кохання, Винничикува химерна гра «перевдягань» персонажів у не-свої ролі викликає тільки поблажливу посмішку в читача-естета, оскільки детективному сюжету «Аптекаря» далеко до інтелектуального, а до Умберто Еко – й поготів!

Втім, у романі присутні спроби інтелектуалізувати детективну фабулу, причому доволі естетично вишукані для вибагливого читача! Так, світські бесіди між героями роману в розділах «Мандрагора» та «Передчуття війни» містять цікаві роздуми про сутність жінки з погляду чоловіка – в першому, а в другому подано філософію війни в оцінці діяча доби Хмельниччини, автора проекту Гадяцької угоди Юрія Немирича, та натрапляємо також тут на принагідні міркування про сутність кохання («кохання – фантом, що його нема, або ж воно буває тільки нашою оманою, яка допомагає нам жити, змушує жити») чи смерті («Античні боги були безсмертними, бо ніколи не існували. Жоден із нас не в стані уявити тієї хвилі, коли його не стане. Усі довкола нас, хто помер, не померли в нашій свідомості – вони просто пішли, зникли, залишивши по собі порожнечу, схожу на ту, що з’являється на місці портрета, якого зняли зі стіни»). Ці думки притягують своєю оригінальністю (якщо, звісно, не зважати, що вони вкрай суперечать християнським уявленням про життя та смерть). З іншого боку, філософування автора, вкладене в уста доктора філософії Калькбреннера, про жіночу балакучість і непостійність видається якимось штучним резюмуванням на цю тему скептично налаштованого чоловіка… Однак це й не дивно, коли при такій розмові постійно присутній слуга Франц – один із найзагадковіших персонажів роману, який є прямим втіленням діянь та думок «вічного образу» Мефістофеля. Цей Франц цікавий передусім тим, що своєю неоднозначною присутністю в історії аптекаря виявляє більше людяності й порядності, ніж деякі маґістратські мужі того часу. Адже в найвідповідальнішу хвилину на межі життя та смерті цей мефістофелівський прототип заявляє: «Я можу інколи піти проти своїх принципів і зробити добре діло» (про що йдеться, щоправда, знає тільки Рута…), і все не заради власного меркантилізму чи егоїзму (бо такими ми звикли бачити персонажів цього плану), а тому, що справді вважає: «Гарних людей не так багато, аби розкидатися ними, як полінами». Власне, Франц – один із особливих Винничуківських персонажів, які додають оповіді естетичної довершеності (скажімо, у сценах побуту старої відьми Вівди, коли вона зустрічається з цим «шельмою», якого, попри всі свої чортівські нахили, зображено в несподіваному світлі, як дуже скрупульозного «науковця», що мріє займатися «улюбленою справою», а саме – «укладанням атласу звуків»). Із цих спостережень само собою напрошуються висновки, що міфологізована фабула роману значно краще вдалася авторові, ніж історична.

Звісно, романіст, зокрема й історичний, має право на вигадки. Однак із химерністю уяви Винничука рідко хто може позмагатися! Письменник так заворожено-натхненно описує Львів XVII ст. із портом на Полтві відразу за Краківською брамою, до якого причалюють справжні корсарські кораблі, що мимоволі мусиш собі постійно нагадувати, що ти читаєш не славнозвісні «Легенди Львова». А відтак, усвідомлюєш, що насправді для Винничука місце дії не має жодного значення, і Львів – це просто ніби легендарний острів із фортецею-катівнею у Ратуші. Катівня, кат і його жертви (до речі, ця алюзія на Дюреманта часто вигулькує в «Аптекарі») – це цілий окремішній світ, у якому автор розкошує до самозабуття. Без перебільшення. Просто натуралістичні описи мук засуджених на страту є настільки виразними, що важко не відчути на цих сторінках ту насолоду, з якою автор це все зображає. Саме такі ліричні відступи (хоча ліричними їх можна назвати з дуже великим перебільшенням) відволікають увагу читача від основної сюжетної інтриги настільки, що виникає ризик для емоційно вразливих осіб покинути передчасно це вишукане чтиво… Однак для тих, хто подолає нехіть і відразу до «середньовічних звірств», роман готує безліч приємних таємниць (що, власне, починаються з розділу «Ґвалт», уривок із якого наведено у «Вступі», де закодовано найважливішу таємницю сюжетної інтриги – загадку втечі, що в кінці роману знову нагадає про себе…).

Роман інтригує також своєю, безсумнівно, добре продуманою, відлагодженою композиційною побудовою: він складається із записок Лукаша Гулевича, що через певні невідворотні обставини змушений жити в образі свого друга Мартина Айрера, спадкоємця аптеки «Під Крилатим Оленем», та власне розповідей автора про події, якими живе Львів у 1646–1648 рр. Цікаво, що перший запис (тобто розділ роману) є, за хронологією подій, останнім, фінальним, коли головний герой перед лицем смерті відчув потребу в писаній сповіді свого життя. А саме завдяки прикрому непорозумінню ми завдячуємо появу цієї історії з життя лікаря-аптекаря. Отже, згідно з цими записками аптекаря мимоволі (тобто з волі друга), всі події роману хронологічно вписані в рамки між жовтнем 1646 та 23 березнем 1648 р. Відтак, автор творить свій сюжет ніби під невидимим покровом Крилатого Оленя, який не дає змоги героям вирватися за межі «декоративного» Львова з якогось історично подібного серіалу, в якому розв’язка є доволі очікуваним та передбаченим «хепіендом».

Однак, на відміну від фабульної передбачуваності долі головного героя, кінець роману все-таки зберігає у собі інтригу (не менше ніж початок), з якої можна вилущити зерно для нової сюжетної лінії – про долю Юліани-Лоренцо, жінки, яка вибрала «чоловічу» професію, сміливо заявивши про себе в консервативному XVII столітті, як про жінку-хірурга! У кінці роману читач залишається віч-на-віч із низкою нерозгаданих запитань після її зникнення-втечі зі Львова. Тому, вважаю, продовження цієї історії не забариться… можливо, навіть від імені жінки… і, мабуть, знову в історично міфологізованих шатах, яким Винничук залишається по-справжньому вірним і серед яких почувається як риба у воді. І цим своїм авторським шармом приваблює «свого» читача – того, хто любить легенди й хепіенди… До того ж, роман завершується напередодні важливих історичних подій 1648 р., тобто в «передчутті війни». А це означає, що період національно-визвольної боротьби під проводом Богдана Хмельницького є не менш благодатним ґрунтом для розвитку химерної історичної уяви Винничука, яка дасть нам чергову нагоду насолодитися цим Винничуківським легендарним Львовом…