Чому ми любимо зорі

Леонід Ушкалов. Фото з сайту grani-t.com.ua
Леонід Ушкалов. Фото з сайту grani-t.com.ua

Певна річ, усі на світі люблять зорі. Та, мені здається, ми – українці – любимо їх найбільше. Бо ми споконвіку віримо в те, що зорі – то душі наших найрідніших людей, тих, хто пішов від нас кудись далеко-далеко й перетворився на крихітний мерехтливий вогник. Той вогник наче сходить із небес прямо на землю, щоб зігріти нас чимось світлим і добрим. А може, зорі – то очі янголят, що бережуть нас на цьому світі від усілякого лиха. Люди кажуть, що ті янголята дуже-дуже серйозні. А от я уявляю їх веселими. Колись пізно ввечері я йшов вулицею свого міста. Вогні, автомобілі, гомін, музика… Глянув на небо, і раптом забриніли мені слова: «Бешкетники-янголята, візьміть мене на крилята…». Наче луною відбилась у душі давня бабусина казка про Івасика-Телесика. Так чи ні, мої зорі-янголята – напевно ж таки бешкетники. Тому що й сам я був бешкетник…

Словом, зорі для нас – то щось дороге-дороге, найдорожче, що тільки є в житті. Пам’ятаєте, як героїня Шевченкової поеми «Марина» казала своєму любому: «Знаєш, мені сон наснився. Дивний такий. Снилось, наче ми з тобою ходимо берегом моря, аж раптом усі зорі – раз! – та й зійшли з неба у воду…». Дівчина трохи помовчала й додала: «Тілько осталася одна, одна-однісінька на небі». Справді дивний сон. Сон про зорі. Ні-ні, не про зорі! Це сон про любов. Це сон про те, що найдорожчі нам люди живуть вічно, живуть навіть тоді, коли зникає все на світі. Живуть – бо ми їх любимо.

І так було завжди. Коли в буремному сімнадцятому столітті, тоді, як, за словами Шевченка, «в Україні ревіли гармати», наші поети й художники змальовували образ Києва, то в їхній уяві відразу ж зринало… зоряне небо. Попри всі біди й нещастя, попри війни й лихоліття, наш вічний Київ поставав в образі неба, усіяного золотими зорями, тобто душами праведників. От я й питаю сам себе: може, правду кажуть чужі люди, що українці більше живуть небом, ніж землею? Мабуть, так воно і є. Недарма ж наш великий філософ Сковорода писав колись про самого себе: мої ноги ходять по землі, а серце перебуває на небесах. Це промовляла його українська душа.

Та коли б раптом, як уві сні Шевченкової Марини, зорі зійшли з неба на землю, тоді вся вона засяяла б тисячами-тисячами крихітних вогників і стала б схожа на нічний київський Майдан…

Галина Кирпа. Мій тато став зіркою /  Художнє оформлення Оксани Були. – Львів:  ВСЛ, 2015. Фото з сайту starylev.com.ua
Галина Кирпа. Мій тато став зіркою / Художнє оформлення Оксани Були. – Львів: ВСЛ, 2015. Фото з сайту starylev.com.ua

Ось такі почуття викликає в мене оповідання чудової київської письменниці й перекладачки Галини Кирпи «Мій тато став зіркою». Прочитайте його – не пошкодуєте. А коли пізно ввечері будете дивитись на зорі, не забудьте сказати їм: «Привіт!» Ви ж бо знаєте, хто це.