Наталя Гуменюк: «Світ набагато ближчий, ніж здається»

Наталка Гуменюк
Наталя Гуменюк

Ландшафт сучасного художнього репортажу в Україні неможливо уявити без Наталі Гуменюк. Поки вона чи не єдина у ніші репортажистики, що звертає увагу на інші країни, описує «Іншого». Її книга, «Майдан Тахрір: у пошуках втраченої революції», що вийшла у видавництві «Політична критика», зараз переживає вже другий тираж. У своїх репортажах Наталя Гуменюк зробила спробу осмислити шлях трансформації країн «арабської весни». Тексти з Йорданії, Ірану, Єгипту, Тунісу, Палестини, Сирії, Іраку та Туреччини створюють яскраві портрети учасників протестів та описують життя після революцій. Ті самі проблеми, ті розчарування.

Любов до інших країн Наталі Гуменюк виникла не на рівному місці. Авторка має потужний бекґраунд журналіста-міжнародника. Вчилася Наталя Гуменюк у Києві та шведському Оребро; працювала у друкованій пресі, а також на «Новому каналі», «ICTV», «5 каналі», стажувалася на BBC World, The Guardian, The Independent, згодом стала головою міжнародного відділу на телеканалі «Інтер». Після того, як її звільнили з телеканалу без пояснення причин, Наталя Гуменюк вирішила стати фрілансером. Власне, десь тут починаються її маятникові мандри світом. Висвітлюючи революції країн «арабської весни», журналістка все глибше і глибше занурюється у тематику Близького Сходу.
Два роки тому Наталя Гуменюк отримує ІІ місце у конкурсі художнього репортажу «Самовидець» за текст «Як звучить пустеля там, де починається вода». Згодом цей репортаж стає частиною її книги. Авторка транслює постреволюційну реальність мовою простих людей – вуличних активістів, хіп-хоп музикантів, художників, звичайних сімей. «Суть у людях, – пише сама Наталя Гуменюк, –  героїчних, буденних, гідних, негідних, нудних, особливих і не дуже». Її подорожі та дослідження Близького Сходу перериває українська революція. Наталя Гуменюк активно включається у суспільні процеси в Україні, стає ведучою та співзасновницею «Громадського телебачення», а потім і очолює його. Про те, чи повернеться Наталя Гуменюк до чистого репортерства, країни Близького Сходу та те, що важливо у репортажі – читайте в інтерв’ю «ЛітАкценту».

–    Наталю, розкажіть чому саме країни «арабської весни»? Звідки зацікавлення цим світом?
–    Хоч би що ми казали, для журналіста-міжнародника арабський світ – найдавніший та найважливіший. Аби зрозуміти процеси сьогодення, необхідно знати, що таке Близький Схід. Для цього регіону  революції були подією, за масштабами схожою на падіння Берлінського муру. Мене цікавили ці процеси, але найбільше те, що відбувається опісля протестів, коли всі журналісти з камерами йдуть із площ геть. Окрім всього, на мою думку, у світі більше немає регіону із настільки несправедливим образом. Починаючи з історій з Осамою бен Ладеном та іншими, про Близький Схід так багато стереотипів, що це важко вкладається в голові. В мене було гостре відчуття несправедливості, тому очевидно треба було щось робити.

    У книжці «Майдан Тахрір» про арабський світ Ви писали, що це пустеля, у якій нічого не сховаєш і сам не сховаєшся. Як щодо відкритості чи закритості, як далеко Ваші герої пускали Вас за куліси?
–    Правду кажучи, я була в привілейованому становищі, тому що їхала туди не за екзотикою, не як людина з першого світу у світ третій. Бо є багато західних журналістів, які їдуть на Близький Схід за великими гонорарами та драматичними історіями. Натомість я їхала без грошей, і без цілі робитиму на тому кар’єру чи заробляти. Я зверталася до них як людина з країни, в якій теж купа проблем. Тому була якась рівність та відкритість у цьому сенсі.

–    У передмові до Вашої книги Андрій Бондар проводить зв’язок української революції та «арабської весни». Вже трохи озираючись назад, на Вашу думку, наскільки можна проводити ці паралелі?
–    Мені здається, що ця паралель більш ніж справедлива. Проте, особливість репортажу в тому й полягає, що ти не пишеш про те, як ці революції схожі, чи ні, а пишеш так як є, читач уже сам робить  висновки. Звичайно, є якесь виняткове сприйняття, тому що мені кидались в очі ті речі, які цікаві саме мені. Так, у мене центральним було питання зміни влади, впливу громадянського суспільства, наскільки людина можна бути поглинута системою, наскільки провладна еліта готова завдавати шкоди своїй же країні.

25398988

–    У своїх репортажах Ви описуєте враження із Ірану, Іраку, Йорданії, Палестини, Тунісу, Єгипту, Сирії та Туреччини, часом ці тексти доволі хаотичні. Коли Ви їхали на Близький Схід, чи був у Вас якийсь план, композиція, чи вся подорож була радше імпровізацією?
–    Книга здається хаотичною, але це насправді збірка репортажів. Мені доводилось їх скорочувати, тому, можливо, дещо здається неповним. Звичайно, кожну з цих країн можна ще досліджувати й досліджувати, на кожній історії можна було більше зупинятися. Я впродовж двох років маятником їздила в інші країни, і хотіла вивчати їх іще. Але в Україні почалася революція, я дуже включилася в наші процеси, вже не було можливості їздити Близькими Сходом. Спершу я взагалі не думала писати книгу, це було би надто амбітно з мого боку. Але згодом я зрозуміла, що матеріалу дійсно багато, що з них складається якась певна картина.

–    Ви описували досвід перебування європейської жінки в арабському світі. Які це були відчуття?
–    Цікаво, що це саме той розділ, в якому я сумнівалася, чи він потрібен. Бо я не люблю якісь особисті речі включати. Це найменш цікаво. Але з іншого боку, було би смішно говорити, що це немає значення. Це гендерна проблема, адже в арабських країнах емансипація жінки ще не відбулася. Проте до мене як до жінки з іншої країни ставлення було все-таки як до гостя. Хоча це дуже тонка річ і тут треба проявляти мудрість, тому що там зовсім інша межа пристойності. І ти потім нікому нічого не докажеш. Треба бути обережною.

–    Якщо говорити про розкриття цих культурних кодів, наскільки, на Вашу думку, важливим є питання мови? І як було у Вашому випадку?
–    Світ набагато ближчий, аніж ми думаємо. І, на мою думку, арабські країни є набагато ближчими до Європи та Сполучених Штатів, аніж Україна. Там дуже багато англомовних людей. Подорожуючи, для себе я зрозуміла, що цивілізаційно мені легше зрозуміти арабів, на відміну від індусів чи китайців. Щодо арабської мови: я хотіла її вчити ґрунтовно, я навіть починала. Але тоді у мене на це не було грошей, зараз же немає часу. Вивчення арабської – зайва тисяча доларів, якщо з репетитором. Тоді я таких грошей не мала, трохи вчила сама. Навіть хотіла вступати в їхній університет, але потім почалась революція і все змінилось, ні про який університет уже не йшлося.

–    Ви б хотіли жити в арабських країнах?
–    Я збиралася 2014 року переїхати туди на довший час. Але, знову ж таки, революція.

Наталка Гуменюк
Наталя Гуменюк

–    Якщо говорити про сучасний український художній репортаж, «Майдан Тахрір» – чи не єдина книга репортажів про іншу країну. В чому річ, на Вашу думку? Україна поки що зосереджена на своїх проблемах і поки не готова відкривати для себе Іншого?
–    В часи радянського союзу Україна постійно була за залізним муром, тому про якусь відкритість важко говорити. Окрім того, Україна провінційна. Треба віддати належне тому, що в Україні інформацію завжди сприймали крізь призму російських окулярів. Якщо в Росії внаслідок цієї імперської амбіції керування світом та геополітичних інтересів було зацікавлення світом, то ми завжди відчували себе колонією. А коли відірвалися від Російської імперії, то нас взагалі перестало щось цікавити. І зараз це триває, хоч по трохи змінюється. Ну і друга причина, на яку можна списати відсутність репортажів з інших країн, це відсутність грошей. Хоча це не зовсім правда, бо для хорошого репортажу не гроші є визначальними.

–    А що потрібно для хорошого репортажу?
–    Потрібен час і хороші герої. Треба чути героїв.

–    Чи можете сказати, що хтось для Вас був вчителем у художньому репортажі?
–    Насправді –  ні. Всі ми десь вчилися, але не можу сказати, що на мене хтось мав аж такий вплив. Я багато читала гонзо-репортаж типу Гантера Томпсона, мені дуже цікава  американська школа нової хвилі. З польської школи, звичайно, Ришарда Капусцінського я читала, коли почали виходити українські переклади, захопилася Маріушем Щигелом. Зараз читаю ті ж самі New Yorker чи Rolling Stones. Коли читаєш їхні тексти, розумієш, скільки за ними роботи, зі скількома людьми спілкувався журналіст. В українській журналістиці такого бракує.

–    Що потрібно зробити, аби українці таки почали більше уваги звертати на зовнішній світ?
–    На мою думку, це буде нескоро. Потрібна критична маса людей, яка готова сприймати, бути відкритою. Подобається тобі це, чи ні, але є люди, які живуть по-іншому. В нас часто люди думають, що знають все на світі і що лише їхня думка єдиноправильна. Бояться зізнатися, що деяких речей можуть не знати. І, звісно, українцям треба лікуватися від расизму. Це дуже довга історія, нам справді треба перестати бути расистами, бо нерідко українці просто не сприймають інші культури.

Друге питання – це відповідальність журналістів. Як показали останні новини, зокрема теракти в Парижі, люди повторюють якісь нісенітниці, почуті десь по радіо чи на телебаченні. Всі масово розповідають про зайві загрози та інші стереотипні речі. На мою думку, це відповідальність українських журналістів.

–    Чи є у Вас репортерська мрія?
–    Так. Я хочу повернутися до репортерства.

–    Про що б Ви хотіли писати?
–    У мене є відчуття незакритого гештальту щодо арабського світу. Хочу допрацьовувати цю тему, хочу до неї повертатися. Ця незакінчена історія. Я відчуваю відповідальність за ці країни. Хоча, з іншого боку, є інші горизонти. Мене цікавлять ті, про кого пишуть про найменше. В нас чомусь говорять або про дуже нещасних, або про дуже успішних. А хто розкаже про звичайних людей? Скажу чесно, мені страшенно нецікава Європа. Все, що на захід від Києва, мені нецікаве.

Мені не вистачає доброго українського репортажу. Надто багато графоманства, люди взагалі не розуміють відмінності між репортажем та художніми замітками. Історія людини, яка подорожує, на мою думку, не є репортажем. Репортаж – це завжди свідчення інших людей. Окрім того, зараз багато людей пишуть просто безграмотно. Я маю на увазі стилістично. Найгірше, що може бути в репортажі, це багато прикметників. Для людей, які хочуть писати репортажі, дуже важливо плекати мову. Мені не подобається, коли автори формують складносурядні речення, прикрашають це все п’ятьма прикметниками і т.д. Через все це мова часто бідна та недбала. Чому? Це лінь, «все зійде». Зараз дуже важливо в Україні розвивати цей жанр, показувати нову якість.

Я дуже вдячна видавництву «Темпора»,  що вони запустили лінію репортажів «Самовидець». Але тут теж: ці тексти треба сідати і правити. Скорочувати, вирізати. Бо в нас що написали, те і вийшло. Хай би ці репортажі були вдвічі коротшими, але нормальними.

    Чи не було ідеї зробити якийсь репортажний підпроект на базі «Громадського телебачення»?
–    Була, але наразі для цього немає ресурсу.

–    Якщо говорити про теле-, радіожурналістику, друковану пресу, у Вас є досвід у різних галузях.  Але що у Вас спрацьовує найбільше – зір, слух, сенсорика?
–    Відчуття. Треба відчувати  людину.

Розмовляла Олеся Яремчук

Олеся Яремчук

Навчалась в ЛНУ ім. Івана Франка (Львів), Institut zur Förderung publizistischen Nachwuchses (Мюнхен) та Віденському університеті (Відень). Репортерка. Пише для газети «День», сайту «ЛітАкцент» та журналів «The Ukrainians» і «New Eastern Europe». Стажувалась на «Німецькій хвилі» (Бонн) та у газеті «Hamburger Abendblatt» (Гамбург). Лауреатка конкурсу художнього репортажу «Самовидець» від видавництва «Темпора», згодом його кураторка. З червня 2017 року – головна редакторка видавництва «Човен».