Ін’єкція свободи

Анджей Стасюк. Схід / Анджей Стасюк; переклад із пол. Тараса Прохаська. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2015
Анджей Стасюк. Схід / Анджей Стасюк; переклад із пол. Тараса Прохаська. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2015

Вертаюся на Схід, хоча ніколи його не покидав.
А.Стасюк

Шістнадцять тисяч кілометрів, незліченна кількість людей, міст і місць – такою постає перед нами географія пошуків відомого польського автора Анджея Стасюка в його останньому романі «Схід». Пошуків чого і кого? Себе? Свого призначення? Відповідей? Чи нових сенсів для старих радянських реалій, у яких довелося жити? Чим для автора є ця мандрівка? Питань виникає ще більше з кожною перегорнутою сторінкою. Але автор ніби бавиться з читачами, заплутуючи наші здогади, даючи все нові й нові порції власних спогадів, порівнянь і поневірянь. Або щирого здивування.

Ін’єкція свободи починається з Польщі. Тут з маленької іскринки розгортається справжня жага до пошуку. Від дому, в якому майже ніколи не говорили про комунізм – «панувала геополітична тиша», від матері, яка не любила покидати власної хати – «це мучеництво з тими поїздками», від крамниці, де дванадцятирічний Стасюк міг зі стовідсотковою точністю описати весь наявний товар, і від довжелезних черг, у яких він мусив стояти кілька годин. Вже у дорослому віці, мандруючи незнайомими вулицями й бродячи невідомими пегеерами (аналогами радянських колгоспів), він звертає увагу на кожну деталь, яка хоч і не є такою важливою, але додає письму певної прив’язаності до простору. Картинки змінюють одна одну так часто, що читач мимоволі може загубитися в тексті, не розуміючи, де ще Польща, а де вже починається Росія. Для Стасюка така заплутана мандрівка є цілком природною. Більше того, у морі власних спогадів та паралелей із минулим він вправно випливає на поверхню, навіть не збиваючись із курсу, на відміну від читача, якому,
звісно, буде складно вловити одну лінію оповіді. Випадкові люди, випадкові дії та випадкові пейзажі, на перший погляд, здаються лише допоміжними елементами наративу, що роблять його більш завершеним та насиченим. Українському читачеві мало що скажуть назви польських поселень Кросно, Гранне чи Венгрув, про які згадує письменник. Однак, насправді, це не просто міста, села, території чи вулиці, це траєкторія пошуку, що мала би закінчитися кульмінацією – місцем (містом), де його мандрівка припиниться. У «Сході» на читача чекає розчарування – кульмінації не буде. Фінал роману – роздуми в селі Арал-Кум – власне, є досить передбачуваним, адже до цих постійних розмірковувань упродовж всього тексту читач уже наче й звик, але все ще не втрачає надії на сюжетні повороти, які можуть змінити хід книги. Чергове розчарування – їх також не буде.

Що керувало автором десять років тому, коли він уперше поїхав до Росії? Як він сам зізнається, хоч і жив тридцять років у комунізмі, та все ж хотів побачити «духовну вітчизну пегееру». Оскільки Польща була не так активно задіяна в радянську систему, як, наприклад, Україна, цікавість дослідження Сходу ще більше підігрівалася цим фактом. Для Стасюка Росія існувала на підсвідомому рівні, навіть попри уроки російської в школі й покази радянських стрічок у кінотеатрах. Адже все це польська молодь свідомо відкидала, показуючи так свою свободу: «Ніхто не озирався за радянським автомобілем. Ніхто ніколи не промовив добровільно слова по-російськи. Ми були вільні. Так мені здавалося». Як стверджує автор, історію він волів дізнаватися не з телевізора, а від бабць і тіток, які пам’ятали справжню війну – без героїзму, помпезних батальних сцен, зате з грабунками, страхом і зневагою – з тим, чого в радянських фільмах тоді не показували. Пунктами призначення є не великі російські міста, як-от Москва, Петербург чи Єкатеринбург. Мандрівник обирає віддалені куточки Сибіру й Далекого Сходу, їздить подивитися на місце заключення тодішнього політичного в’язня Ходорковсього, впритул наближається до китайського кордону, а згодом – вирушає до Монголії. Там – географічні об’єкти, назви яких швидше нагадують незрозумілі поєднання звуків – Улаангом, Баянзаг, Цагааннуур, сотні кілометрів піску, «країна кісток», як її називає Стасюк. Далі за графіком – Китай. «Починалася Азія. Мешканці тих країв, представники тих народів. Вони розчиняли білу масу. З їхніх облич вдавалося небагато прочитати, і можна було собі уявити місця, з яких вони прибули і в які відлітали». І якщо для автора Росія було джерелом комунізму, то Китай мав бути хвилею, що затопить світ. Знову фрагменти спогадів про комуністичне минуле вуйка, роздуми над півторамільйонним містом, яке тисне на тебе звідусіль – із вуличних яток, високоповерхівок, машин, із будильників і обкладинок журналів, потім – блукання китайськими крамничками, нічні прогулянки, повернення через Внутрішню Монголію і вже відшуковування знайомих китайських мотивів на рідній землі – у крамниці зі східними товарами.

Як казав Тарас Прохасько, «Схід» – це книга-медитація. І хоча провідною лінією не зображення пострадянського теперішнього в Росії, саме ця частина роману може стати найбільш привабливою для українського читача. Питання лише в тім, чи сприйме її належним чином наша аудиторія, для якої совєцьке минуле є набагато ближчим та знайомим, аніж для сусідів-поляків? Описи Монголії та Китаю зараз здаються нам надто далекими, адже ми шукаємо чогось дотичного до сучасної ситуації в нашій країні. А більшість мандрівних описів Росії від Стасюка можна сміливо накласти на українські реалії – радянська система зрівняла різні історії під одну копірку, від якої зараз ми намагаємося звільнитися. Можливо, саме через «Схід» ми відновимо своє вміння дивуватися – так, як дивується оповідач, проїжджаючи крізь російські села без інтернету, чотирьохсоткілометрові необроблені поля, минаючи бішкекських таксистів, що називають абсурдні суми за перевезення? Може, і для нас колись це стане дивиною?