Частина третя. Із правильною біографією

Фото з сайту zaxid.net
Фото з сайту zaxid.net

Олексій Чупа (народився 1986 року) – український поет, письменник, музикант. Навчався філології в Донецькому університеті та на спеціальності хіміка-технолога в Макіївському металургійному технікумі. Працював машиністом на заводі. На якому на заводі – тут уже різняться дані: на металургійному чи коксохімічному, в якому сенсі було би краще за великим рахунком, немає великої різниці, адже стати Олексій Чупа завжди хотів письменником і саме для цього дуже багато «пахав». Така трудова біографія вважалася цілком правильною за совка, коли до спілки радянських письменників воліли приймати робітників від станка та комбайна, однак у 2010 х схема вже не спрацьовувала, тож Чупа ходив на завод, писав вірші, випускав самвидавні поетичні збірки, заснував Донецький слем, зробивши тим усім певний внесок у формування альтернативної української культури на Донбасі, – і наполегливо намагався пробитись у велику сучасну українську прозу.

Його роман, який першим побачив світ 2014 року у видавництві «Клуб сімейного дозвілля», змушував схрестити пальці, аби не зурочити появу хорошого молодого прозаїка. «10 слів про Вітчизну і стільки ж про любов» є текстом, який хочеться читати. Він написаний стильно у всіх значеннях цього слова (звідки, звідки, запитувала я себе, макіївський хлопчина взяв це міцне відчуття української мови, знання людської психології, уміння змалювати характери?..). Небанальна love story – любовний трикутник на тлі усвідомлення головним персонажем себе як українця – відіграна автором із несподіваним смаком і легкістю, без блазенської іронії, управлянь у містиці чи натуралізмі, а головне – без псевдо-патріотичного пафосу.

Безмежно наївні українські літературні критики… Вони завжди сподіваються, що молодий талант, опублікувавши першу хорошу книжку, напише наступну ще кращу, адже буде розвиватися, удосконалювати манеру письма, глибше пізнавати життя й людську природу… Даремно. На момент виходу друком першого роману в Чупи, як і в Олександра Михеда, «с собой было». Повна шухляда рукописів, які він просто не міг там лишити, ні, адже хіба можна так знедолити українського читача?! Усе написане має бути надруковане – здається, приблизно так розмірковує сучасний український графоман, якого вже час якось красиво перейменувати, бо ж, окрім нездоланного потягу писати, він має ще один, подібний до майже сексуальної девіації, – потяг публікувати свої тексти.
5

Не знаю, наскільки добре продавалися «10 слів про Вітчизну» (а саме це, як стверджує вождь і вчитель сучукрліту Андрій Кокотюха, мало би стати головним критерієм значущості автора для вічності) і які були б шанси вийти друком у роману «Бомжі Донбасу», що з нього в дивовижний спосіб безслідно зникли всі ті позитивні, на мій погляд, риси, котрі відзначали дебютну книжку Олексія Чупи. Не знаю і вже не дізнаюся, адже, хоч би як некоректно це звучало, події на Сході України стали для письменника карт бланшем у великій грі підкорення літературного Олімпчика. Байдуже, що всі опубліковані на сьогодні книжки було написано задовго до воєнних подій: ми вже бачили, як удалося знайти прив’язку до виграшних тем Олександрові Михеду, то що ж говорити про Чупу, котрий буквально під обстрілами покидав Макіївку в серпні 2014-го, маючи в руках лише «валізу з найнеобхіднішими речами та корзинку з котом»!

Не сподіваючись уникнути звинувачень на кшталт «людина втратила домівку, а вона радіє», мушу все-таки констатувати, що у світлі нового повороту біографії Олексія Чупи видавничі перспективи його творів заграли обнадійливими барвами. Текст із нейтральною назвою «Рукопис слюсаря Вагнера» перетворився на промовистих «Бомжів Донбасу», а сам автор – на головного експерта з питань регіону, який став їздити в презентаційні тури та доносити свою думку до читача.
6

«“Бомжі Донбасу” – мікс реалізму та утопії, – пояснює Чупа. – Альтернативна історія, книга про державу, яка існувала тисячу років тому і яка зникла. Це намагання вписати Донбас в контекст української історії з часів Хрещення Русі, щоби ні в кого навіть не виникало питань – чий він». Шляхетна спроба, але не надто переконлива. Всупереч твердженням автора, реалізм у його романі відсутній настільки, що макіївські безхатьки говорять винятково українською, тому сприймаються не як вихоплені з життя образи, а як ідеологічно вивірена метафора, котра стосується «україномовних жителів Донбасу, які почуваються в цьому реґіоні бомжами», – справедливо вважає Богдан Ославський. Соціальне в романі постає цілковитою алегорією, а не справдешнім зануренням у похмурий світ суспільного дна в дусі Олеся Ульяненка, що було би сподіваним та доречним і, можливо, справді увиразнило б наші уявлення про Донбас.

Але, підозрюю, Чупа не мав ні часу, ні бажання занурюватися в такі малоестетичні сфери, курсуючи від заводу до письмового столу зі спорадичними візитами на поетичні слеми. Та й то: значно простіше й приємніше вигадати «альтернативну історію» – фантастичну протоукраїнську державу Яроград, яка нібито колись існувала на місці Макіївки, про що читач разом із бомжами дізнається зі старовинного рукопису (як на мене, запліснявілий прийом «випадково знайденого» предмету віджив своє ще в народній казці й потребує окремої читацької анафеми). Далі – справа доброзичливості рецепції: ви можете вірити в цю знахідку, у запальний потік авторської псевдоісторичної свідомості, який б’є фонтаном у «Бомжах» незгірш від іншого феєричного опусу «альтернативної історії» – «Химер Дикого поля» Владислава Івченка, а можете – ні; можете сприймати це як добрий приклад жанрової літератури, а можете – як класичне переливання з пустого в порожнє.

Хай там як, а приблизно в той самий час, коли я дочитувала, як об’єднані львівсько московські війська зруйнували Яроград, Олексій Чупа з котом переїхали до Львова і життя одного з них суттєво пожвавилося. До кінця 2014 року світ побачив іще один дбайливо збережений автором текст – збірка оповідань «Казки мого бомбосховища», яку іноді називають романом. Як «Бомжі Донбасу» були, по суті, текстом без бомжів і без Донбасу, так дія оповідань про мешканців одного з під’їздів будинку у спальному районі Макіївки могла відбуватися в будь-якому іншому місті України, до того ж не лише на Сході. Облишмо, знову ж таки, питання довіри, чи спрааааавді мешкали в одному з автором будинку алкоголічка Вєрка Лабуга, беркутівець Бембі, глуха баба Клава, привид німецького військовополоненого Герхарда Фрая, який убиває дітей із квартири №14, та вчителька української мови Ольга Микитівна Рояльчук, котру переслідують видіння гайдамацьких повстань «із панами, повішеними на вишнях, косами, липкими від польської крові, зґвалтованими і розтерзаними молодими паннами» та «кущі калини з неодмінним співучим соловейком на найтоншій гілочці» (як бачимо, українство на Донбасі є різним, і не всіх Чупа включає до ідеальної спільноти романтичних бомжів, декого можна й потролити).

Додавши до збірки оповідань актуальну післямову «Ще кілька слів із підвалу», автор легітимізував і вдаваний реалізм книжки (пацан сказав, що всі персонажі зустрілися з ним у підвалі під час бомбардування, значить, реалізм!), і свій особливий статус у сучукрліті: «Моя місія сьогодні – презентувати український Донбас. Натомість моя роль – допомогти людям розібратися в тому, що відбувається. Якщо мої книги знаходять відгук, то значить ними цікавляться». Текст дещо плутано записаний, але суть ви зрозуміли.

Отож, протягом останніх двох років Олексій Чупа видав друком три книжки, став стипендіатом програми Gaude Polonia та фіналістом премії Джозефа Конрада – одне слово, за власним зізнанням, став жити набагато активніше, ніж у Макіївці, і головне – зміг прилаштувати, напевне, найбезнадійніший свій текст із глибини шухляди. Роман «Акваріум», який був написаний іще 2011 року, письменник надсилав «до кількох видань, проте скрізь звучала одна й та ж відповідь: “Книга хороша, але для друку необхідне ім’я”. На той час у мене були лише самвидавні збірки віршів. Завдяки минулорічному буму я зміг закріпитися у літературному середовищі. Тож видати “Акваріум” стало набагато простіше», хоча все одно довелося надсилати рукопис на «Коронацію слова» – вічну надію зневажених видавництвами українських авторів. Після отримання спеціальної відзнаки «Коронації слова» опублікувати «Акваріум» ризикнуло харківське видавництво «Віват», стурбоване відсутністю у своїх каталогах інших зірок, крім блогера Горького Лука та соловейка України Ніни Матвієнко.

Писати про новий роман Олексія Чупи важко, сумно й майже неможливо, коли знаєш, наскільки сучасні українські письменники ображаються на спойлери, ставлячи цим критика в нестерпні умови. Ситуація складається приблизно так: якщо ти пишеш про твір позитивно й переказуєш зміст – ти здійснюєш фаховий аналіз; якщо ж негативно – ой леле! засвідчуєш брак власних думок і ставиш під загрозу продаж накладу (хто ж купуватиме книжку, якщо це не «Анна Кареніна», знаючи, чим вона закінчиться?!.).
Akvarium_obl_8_2_2

Далі – справа доброзичливості рецепції. Звісно, за невеликі гроші будь-який добрий літературознавець зможе знайти глибинні філософські пласти та високий ідейний зміст у будь якому графоманському опусі, хай і з великими зусиллями. Народна прикмета: що виразніше помітні зусилля літературознавця, то гірше справи з аналізованим твором. Наскільки все погано з «Акваріумом», свідчить уже те, що добрий літературознавець Ростислав Семків у передмові до роману не вигадує нічого переконливішого, аніж розшифровувати літери, з котрих складається прізвище автора, як коди основних елементів його поетики: Ч = чорнуха, У = убивства та інші «ужаси», П = пофігізм, А = антиутопія (Іван Величковський би плакав…).

Утім, літературознавцям можна особливо й не старатися, адже, як це заведено в золотих хлопчиків сучукрліту, Олексій Чупа сам підводить солідну світоглядну базу під власний текст: «“Акваріум” – це книга про людину з покаліченою свідомістю, яка дорвалася до влади. У “Акваріумі” більше аналогій з Олександром Лукашенком, ніж із тодішнім президентом Януковичем. Все це писалося після виборів в Білорусії, коли була розгромлена опозиція 2010 року». Звісно, наділений пророчим даром, як і всі українські письменники від Бояна й Тараса Григоровича, письменник «вже мав передчуття того, що Янукович може і хоче зробити з України Білорусь». На початку книги ми бачимо «…звичайну людину. Далі вона деформується, її погляди змінюються, вона прагне влади», що дає авторові змогу дослідити «механізми формування і функціонування системи тоталітаризму». Приблизно з цього місця можна кликати Крюгера й Дністрового на круглий стіл, присвячений проблемам тоталітаризму, коротенько години на дві з половиною, після чого ніхто не повірить Тетяні Трофименко, ніби про «Акваріум» нічого сказати більше, окрім як переповісти зміст!

Зізнаюся: я також цього не прагну, бо тоді мені доведеться озвучити, що роман Олексія Чупи вторинний і нецікавий… Що проблему тоталітарної свідомості розкривали до нього багато представників жанру антиутопії і нічого нового він не сказав. Що прийом із «касетою-на-якій-записано-звіряння-божевільного-маніяка-яка-випадково-потрапляє-в-руки-оповідачеві» змушує тільки позіхнути. Що мовлення маніяка й оповідача нічим не відрізняються, є стандартними розважаннями на тему нелюбові до людей і небезпеки для держави скотитися в провалля диктатури. Що, крім цих балачок, розвиток дії майже відсутній і пробуксовує приблизно на чотири станції метро, а на шостій уже доводиться перегорнути декілька розділів, аби дізнатися, чи буде все-таки маніяк Шенколюк займатися сексом із тими істотками, на яких він перетворив зменшених за допомогою чудо препарату людей, чи вони зберуться на силах, вилізуть із акваріума і займуться сексом із ним скинуть тирана.

Оk, є в романі кілька жвавеньких та бридкеньких сцен – приміром, коли головний персонаж тероризує свою стару товсту дружину, яку він уже давно розлюбив (не знаю, як із цим справи в Лукашенка): «Коли мені важко було заснути, а за вікном скаженів вітер, я вдягав старий військовий костюм, … брав пластмасовий іграшковий автомат і, виносячи з носака двері в її занедбану спальню, …голосно й агресивно цитував Генріха Гейне в оригіналі». Або фінальна замальовка, коли оповідач знаходить труп маніяка, під ногами якого «безсило плазувало шість чи сім на вигляд дорослих людей», котрі «повзали підлогою із засохлими на ній плямами крові й трупами колишніх своїх товаришів по нещастю». Але щоб аж «зразковий трилер, котрий не відпускатиме до останніх сторінок книжки»?!

Тут нам доведеться відволіктися від власне літературознавства і спробувати зазирнути в душу сучасному українському критикові, аби не знайти там відповіді на питання, для чого він іноді вводить в оману читача відшукує глибинні філософські пласти й високий ідейний зміст у творах, які щонайбільше «засвідчують достатній рівень письма». Як поважний чоловік, Ростислав Семків зрештою використовує цей пасаж, що ним зазвичай завершують відгуки на кандидатські дисертації, мовляв, принаймні «не шкодуватимемо, що прочитали цей текст». А от колись великий й жахливий критик Ігор Бондар Терещенко, без сорому казка, підносить «Акваріум» на захмарні висоти: «На самом деле, это Кафка вперемешку с Оруэллом, социально-психологический триллер и расчленение реальности… Читателя, соответственно, ждут два ведра адреналина, три куба ужаса плюс кромешная мистика. Это когда сидишь и не можешь выключить компьютер, потому что с монитора тебе говорят, чтобы ты не смел его выключать, поскольку все равно ничего не получится». Тож коли, прочитавши «Акваріум», ви не отримаєте два відра та три куба, ідіть із претензіями до ІБТ – людина, певно, досі сидить із увімкненим монітором…

Не знаю, чим іще пояснити такий ефект, як не ніяковінням читача/літературознавця перед правильною біографією автора: хіба ж міг письменник, який вирвався з самого пекла, написати не геніальний твір?.. «Булькабельність» усієї історії полягає в тому, що за станом на сьогодні правильна біографія Олексія Чупи грає з ним поганий жарт. Потрапивши до літературної тусовки у статусі третього (разом із Жаданом і Любою Якимчук) виразника голосу Донбасу, він так поспішає заповнити дискурс усіма написаними досі текстами, що рухається від кращого до гіршого. Можна припустити, що, не почнись війна, вимушений писати у стіл Чупа відшліфував би й удосконалив свій письменницький талант (про його наявність свідчать «10 слів про Вітчизну», якщо, звісно, письменник, подібно до своїх персонажів, не знайшов десь цей рукопис цілком випадково…). Наразі ж, перетворюючись із нормального макіївського пацана на золотого хлопчика сучукрліту, Олексій Чупа ризикує піти стандартним шляхом – продукування неякісного літературного продукту, самопіару, позиціонування себе навчителем і пророком. А звідси, як відомо, один крок до манії величі та спроби стати диктатором і богом. Я знаю, так і в «Акваріумі» написано.

рофименко Тетяна, Харків. Кандидат філологічних наук, заступник директора Харківського літературного музею з наукової роботи. Коло наукових зацікавлень – давня українська література, 1920-ті роки та сучасна українська література. Автор рецензій та книжкових оглядів для сайтів МедіаПорт, ЛітАкцент, ZAHID.NET, Буквоїд та інших культурних порталів; статей у часописах «Слово і час», «Сучасність», «Дніпро» та наукових збірниках. За кращу рецензію та огляд була нагороджена відзнаками конкурсу «Книга року Бі-Бі-Сі» (2008) і конкурсу літературних критиків сайту «Буквоїд» (2009). Експерт конкурсу «Коронація слова» (м. Київ, 2010-2011 рр.), «ЛітАкцент року» (м. Київ, 2011-2012 рр.), конкурсу рецензій на перекладені з німецької мови твори від Гете‑інституту (м. Київ, 2012), конкурсу художнього репортажу «Самовидець» видавництва «Темпора» (м. Київ, 2012).