Оформляндія: годинник, який іде

Камиш Маркіян. Оформляндія або Прогулянка в Зону. – К.: Нора-Друк, 2015
Камиш Маркіян. Оформляндія або Прогулянка в Зону. – К.: Нора-Друк, 2015
Добрими прозовими дебютами український читач, погодьтеся, не розбалуваний – надто коли цікаве й майже не прописане «що» сплітається з вишуканим «як». Сплітається настільки по-особливому, що пробачаєш (самій не віриться) навіть пропущену кому в назві, окремі невичитаності тексту й стилістично розхристану обкладинку. Маю на увазі «Оформляндію, або Прогулянку в Зону» Маркіяна Камиша – за авторською дефініцією, емоційну картографію краю «смарагдових зорів, сарґасових боліт, салатових медуз і рясних, кокаїнових розсипів нічного неба», де на нелегальних туристів оформлюють протоколи за адміністративне правопорушення, – звідси й назва.

Говорячи про себе, історик за фахом і чорнобильський сталкер Маркіян Камиш починає з визначення «письменник». У його випадку первинним став саме творчий потяг: років п’ять тому автор почав ходити в зону відчуження, щоб зібрати матеріал для книжки (а не нахапався вражень і лиш потому вирішив перенести їх на папір, як можна припустити). Інтригує й те, що писання Камиша не зайве трактувати як своєрідне продовження родинної історії, переживання й осягнення її у власний спосіб, адже батько письменника – ліквідатор наслідків аварії на ЧАЕС («три виходи на дах четвертого блоку у травні, в саме пекло, поки ще шкварило. І не солдатик з-під палки, а мнс інституту теоретичної фізики»). «Оформляндія» – не тревелоґ, не репортаж, тим паче не текст-концентрація на минулому; це прискіплива подорож усередину себе, де ніколи не знаєш, що знайдеш і яким повернешся. Чорнобиль Камиша й Чорнобиль узагалі – живе явище із власними сучасними міфами, фольклором, внутрішніми законами й процесами, людьми, зрештою, цілий багатющий пласт із розсипом сюжетів під ногами, на будь-який жанр і смак. Та цей феномен поки перебуває на марґінесі: чи то з незручності, чи то, як завжди, із небажання щось робити, якось із ним працювати, проговорювати, вписувати в загальний дискурс на рівних правах. Наш простір зі знайомою тенденцією жувати пережоване, голосити й заохочувати бронзовіння робить із зони відчуження тему для спекуляцій, яка насправді не цікавить, хіба зі споживацької точки зору. А тим часом іншої такої локації у світі не існує, і її теперішнє спрагло потребує мистецького осмислення. Маркіян Камиш, до речі, зауважує в численних інтерв’ю, що не претендує на заповнення цієї ніші власною персоною, а тільки радітиме, якщо за неї візьмуться інші. Втім, його досвід важко перевершити – близько 200 днів і 7 тисяч кілометрів за колючим дротом: не дивно, що зібраного матеріалу вистачить на кілька книжок, якщо вірити письменникові. До 30-х роковин аварії він обіцяє новий текст, і наступного ж року, будемо сподіватися, з’явиться повнометражний художній фільм Мирослава Слабошпицького «Люксембург» – про сьогодення Чорнобильщини (судячи з недавніх дописів на фейсбуку, режисер й автор «Оформляндії» плідно співпрацюють). Поки ж «Прогулянка в Зону» успішно презентується в багатьох українських містах, а у квітні 2016 – увага – побачить світ у Франції.

Майк Йогансен казав, що справді талановитий письменник має вміти захопливо зобразити й подорож власною кімнатою. Маркіян Камиш, без сумніву, належить саме до таких. Вступ і п’ять невеликих замальовок «Оформляндії» – це реальний досвід в оправі стилістичної майстерності, прекрасна можливість для читача побувати в Зоні й, нікуди не виходячи, сповна її відчути, атмосферний і суґестивний текст. Перед нами правдиве мовне явище: пронизливе задоволення від інтонаційних перепадів, суміші сленґу, зокрема сталкерського, матюків, гумору, іронії та неймовірного ліризму, романтичних аж до чуттєвості описів. Епічний початок підводить читача до теперішнього дня, закладаючи міфологічний вимір тексту: «Чорнобильщина засяяла Зіркою Полин, перетворилася на отруйний смарагд у коштовній діадемі Полісся»; «Там десь стирчить драконячою спиною залізничний міст, стирчить примарою далеких епох і геройських вчинків. Атаку дракона відбили хоробрі пожежники у блискучих касках колись давно, а той – впав у річку Прип’ять і згас назавжди у холодній воді. Кістяк його і досі високо здіймається над водою, розлякуючи іноземні делегації і автобусні тури. Люди проклали залізничні маршрути його спиною і забули про пекельні вогні». Оживає і казковий шар – осучаснений сюжет про Сплячу красуню: «Нелегальні туристи роблять мертві міста живими. Вони вдихають життя в порожні оболонки крихких хат і облуплених бетонок». На тлі міфу, казки й сьогодення ми з цікавістю спостерігаємо, як розгортається внутрішній сюжет – еволюція суб’єкта прози у його непростих взаєминах із Чорнобильським краєм. «Оформляндія» написана живо й динамічно, не помічаєш, як сторінки закінчуються. І як автор свого часу «підсів» на Зону, так і читач «підсідає» на його текст і вимагає ще.

Зона – центральний персонаж Камиша і водночас його true love. Прикметно, що імен удостоєні одиничні герої, а їх чимало – друзі, кохані жінки (Їй вони, щоправда, аж ніяк не конкурентки), люди, що напросилися на чергову прогулянку, комічні іноземці, менти, мародери, – а от різні об’єкти Чорнобильщини шанобливо прописано з великих літер: Став, Гіганти (радари Чорнобилю-2), Сонце (поки воно світить за колючим дротом, має право на цю велич), Засада (міліцейська засідка), представники фауни Генерал Рись і пугач Армавір. Водночас Зона не пафосна й не підноситься на п’єдестал. У пориві суб’єкт прози каже, приміром, таке: «Зона взимку страшніша за ню-фотосесію міністерки культури ЛНР», «ефект від мішанини кампарі з гівняним вітчизняним пивасом схожий на четвертий енергоблок відразу після вибуху», «та срана помийка, та сцяна Зона». Проте якась незборима сила знову й знову тягне його туди. По суті, це любовний роман, анатомія залежності-пристрасті (а про таке, ніде правди діти, завше цікаво читати), написана, як зізнається автор, у постекспедиційному стані зміненої свідомості. «Катався на тачці торговою залою, купив пепсі, сиру, чіабатти, сосисок, тушкованої свинини і купу німецького пива. Взяв одноразовий дощовик і замовив таксі. Доповз до станції «Кливини» серед хащів чорнобильського лісу, вирубився просто неба […]», – хіба ж не підготовка до романтичного побачення? Є і секс: «Я дістаю заламіновану Мапу Зони у форматі А2. Вона була зі мною у найдальших чорнобильських закутках: серед глухих боліт, серед ряски, безлюді і комарів. Відкриваю і починаю на неї дрочити». Розвиток сюжету, як і багатьох відомих історій нищівної пристрасті, абсолютно закономірний. Настає день, коли коханець відчуває перенасичення звичною Зоною і починає шукати «недосяжності», місць «цілковитого психозу» (у даному контексті раджу почитати на сайті письменника markian.info «Ряску», де імперія почуттів завершується смертю), визнаючи збоченість бажань на кшталт «покататися Ставом-Охолоджувачем», водоймою просто біля четвертого енергоблоку ЧАЕС. Акт купання символізує буквальне й остаточне злиття закоханих, причому він устигає відбутися, перш ніж зносять трубу Старої Зони – «фалічний символ катастроф». Одне слово, книжка для дорослих.

Де Ерос, там і Танатос, – що в даному сенсі придатніше за тему Чорнобильщини? Із цього погляду «Оформляндія» постає усвідомленою й концентрованою «практикою смерті»: іти туди, де можна відчути сповна, як це – після людини. Досвід цей глибоко інтимний, що для нього має не бракувати сміливості (тим паче – для спроби його фіксації), заворожливий танатичний потяг, чи не сильніший від еротичного: «Іноді я думаю, що нас не існує. Нема цих сорока чоловік, які регулярно тиняються чорнобильськими болотами. Ми були, та давно розчинилися серед трясовин, розклалися на ряску, комиш і сонячне світло». Не помилюся, назвавши текст медитативним. Еґо суб’єкта прози, а за ним і читацьке, непомітно зникає, зливаючись із чимсь значно більшим, знаходячи спокій і вмиротворення. Перспектива смерті реальної, яка може не забаритися, зважаючи на шкідливі для здоров’я прогулянки, маячить на обрії – «І я свято вірю, що через двадцять років тих хлопців і дівчат, з якими я мандрував теренами Зони, – зустріну на хіміотерапії в стінах одного симпатичного київського онкоцентру», – проте хто вона така порівняно зі Смертю там, за колючим дротом? Дрібничка, що «інколи спіткає нас». «Смерть – це коли втомлюються годинники», – згадую рядок із вірша Галини Глодзь. Легко піддатися стереотипу, що на Чорнобильщині вони поснули вічним сном. Та Маркіян Камиш це спростовує в одному з дописів на своєму сайті: «Я регулярно там переводжу стрілки, коли упорюся. На всіх годинниках, які знайду. Зона жива». Що ж, навіть коли це авторська вигадка, я волію в неї вірити. Як і в справжню любов.

Юлія Кропив’янська

Народилася 1986 року в Києві. Випускниця бакалаврської («Українська мова та література», 2008 р.) і магістерської програми з філології («Теорія, історія літератури і компаративістика», 2010 р.) у НаУКМА. Фрілансерка, спеціалізуюся на літературній критиці та літературному консультуванні. Пишу поезію і прозу. Практикую йогу.