«ЛітАкцент року – 2015»: відгуки журі. Номінація «Поезія і проза для дітей»

Тарас Прохасько та Мар’яна Прохасько «Як зрозуміти козу»

Тарас Прохасько, Мар"яна Прохасько. Як зрозуміти козу. - Л.: ВСЛ
Тарас Прохасько, Мар”яна Прохасько. Як зрозуміти козу. – Л.: ВСЛ


Саломе Енгібарян:
Пригоди улюбленої кротячої родини тривають. І хоча старші кроти вже повернулися додому, в центрі сюжету ті самі Повз та Муркавка, які зі своїми друзями цього разу відправляються в мандрівку на кораблі-подарунку від Святого Миколая. Як назва судна «Метафора» означає перенесення, так і події, що відбуваються в книжці, мають підтекст, для кожного читача – свій, іноді глибоко філософський. Сама подорож до моря сповнена пригод, відкриттів, нових знайомств, небезпек і навіть історії любові. Попри те, що назва твору знаходить своє тлумачення ближче до кінця оповідання, все, що пов’язане з островом кіз, має символічне значення. Це мова, культура, традиції життя великої козиної родини з кількох поколінь, а головне – радість, яка щось залишає в серці. Цікаво представлена авторами презентація книжки Муркавки про історію їх пригод на кораблі, написаної замість втраченої під час шторму корабельного щоденника. Ілюстрації такі ж характерні, як і в попередніх книжках, героїв впізнаєш легко, хіба що цікавого одягу на них стало більше. Особливо сподобалися своєю харизмою козині портрети. Ця казка – про дива, якими сповнене життя, про дружбу, яка сильніша за бурю, про щастя – це коли дуже цікаво, про розуміння – треба лише захотіти, – знайде шанувальників і серед дітей, і в дорослій аудиторії.

Володимир Чернишенко:
Книжки Прохаськів про кротенят третій рік поспіль опиняються на вершині рейтингу «ЛітАкценту року». Мабуть, якби не журі, то це була б уже третя поспіль нагорода творчого тандему. Я писав про першу книжку детально і це був чи не єдиний негативний на неї відгук. Головні мої закиди – безсюжетність, відсутність наріжної ідеї, лінії оповіді, замилування деталями. Втім, усе це з тим самим успіхом може бути перевагою – згадайте хоча б мегапопулярні нині «Теплі історії». Як то кажуть, і на такий товар є свій покупець. У продовженні цього частково вдалося уникнути, насамперед завдяки недо-детективній складовій історії. Третя книжка мала шанс стати ще кращою за дві попередні, якби стала таким собі модним нині «тревелогом» (за сюжетом звірята мандрують океаном і на острові контактують з іншомовними тубільцями). Однак вона не стала.

Ілюстрації Мар’яни Прохасько тішать мінімалізмом, вона має свій впізнаваний стиль, і це добре. Колись я навіть думав, чи не виростуть із цієї серії нові Мумі-Тролі. Минула книжка мала суперський бонус – пісні Соні Садової, додавши до візуальної складової ще й музичну. Цього разу все простіше, навіть мапи відкритих земель чомусь немає.

Мова книжки проста, кількість героїв мудро обмежено, з’являються сякі-такі зміни пейзажу. Однак оповідь про захопливу подорож написано «ривками», непропорційно розтягнуті описи деталей побуту й переказування розмов, а історії власне немає ніякої. На острові було дуже весело, а тоді настала пора повертатися. Схоже, автори просто не знають, про що їм писати.

«Як зрозуміти козу» – ще одна книжка про малят-звірят, яка цілком могла б стати українським аналогом телепузиків. Можливо, так її і задумували, а відтак, і акцентувати тут ні на чому.

Валентина Вздульська:
2015 року вийшла друком третя частина пригод великої родини кротів та їхніх друзів від Мар’яни і Тараса Прохаськів. Цього разу головні герої вирушають на власній яхті в морську подорож, сповнену прекрасних краєвидів, нових вражень та приємних знайомств. «Як зрозуміти козу» написано в неспішному ритмі, з розлогими описами, що занурюють читача в м’яку, доброзичливу й неконфліктну атмосферу, вже відому нам із попередніх частин. Безперечним плюсом книжки є глибина проблематики: автори торкаються тем прийняття Іншого та шляху до порозуміння в адаптованій для маленьких читачів формі. Міфопоетика кротячого світу, наповненого універсальними образами, як-то Горб, Ріка, Дуб, виноград, корабель чи Небесна гойдалка, досить промовиста. Попри таку привабливу й нечасту для сучасного українського дитліту фундаментальність, текстові дуже бракує динаміки, а конфлікту, як критично важливого елементу художніх творів, у повісті просто немає. Одні події непомітно перетікають в інші, як лагідні хвильки Егейського моря. Слід визнати, що попри низку принад, як-то прекрасна мова чи оригінальні ілюстрації, читати «Як зрозуміти козу» напрочуд нудно.

Романа Романишин, Андрій Лесів. Війна, що змінила Рондо

Творча майстерня “Аграфка”. Війна, що змінила Рондо. - Л.: ВСЛ
Творча майстерня “Аграфка”. Війна, що змінила Рондо. – Л.: ВСЛ

 

Саломе Енгібарян:
Ця книжка допомагає дорослим говорити з дітьми про війну, про події, що відбуваються в Україні. Це оповідь про боротьбу між добром і злом, між темрявою і світлом, між чорними колючками і співочими квітами, між гармонією й хаосом. Книжка-картинка вражає промовистістю ілюстрацій та зворушливістю текстів. Трьох друзів – головних героїв книжки, неможливо не полюбити. Попри зовнішню тендітність вони мають силу духу і сміливість протистояти ворогу задля свободи свого улюбленого міста. Автори дуже цікаво сформували образ війни – це жахлива жива істота, яка не має серця, руйнує все живе, сіє всюди насіння зла. І лише світло може протистояти тій силі. Навіть найтонший промінчик світла долає темряву, а об’єднані зусилля мешканців Рондо і жага повернення миру призводять до Перемоги. Сюжет – цікавий і динамічний. Дуже символічний образ червоних маків, які за останні роки шануються в Україні як символ пам’яті. Зовнішній вигляд видання – унікальний, це витвір сучасної книжкової графіки.  Думаю, книжка зацікавить  і маленьких читачів, і їх батьків. Разом вони міркуватимуть про те, що навіть після Перемоги Рондо, як і Україна, вже не ті, що були раніше. Бо війна торкнулася кожного з нас.  

Володимир Чернишенко:
Тандем «Аґрафка» не збавляє обертів у продукування знакових книжок. «Війна, що змінила Рондо» – спроба розповісти про війну «простими словами». Головне у книжці – візуальний ряд: картинки-«пазли», картинки-«картосхеми», «інформграфіка». Саме картинки, на мою думку, головне, завдяки чому книжка зацікавила вже кількох закордонних видавців. Їх можна довго розглядати, вишуковувати деталі, прослідковувати зв’язки. Герої історії – карикатурно прості істоти Данко, Зірка та Фабіян (грубо кажучи, електрична лампочка, паперовий журавлик і песик із повітряної кульки). Їхній ідилічний світ стикається з війною і змінюється. Перетворюються і самі головні герої, захищаючи його. Війна залишає невигойні рани.

Інша річ – текст. Загалом, це невибаглива історія, створена у формі притчі. Щось подібне продемонструвала торік Христина Лукащук з «Казкою про Майдан». До честі «Аґрафки», їм вдалося уникнути пафосу, притаманного «Казці…» Але з іншого боку, створити справді варту увагу історію – не вдалось. На мою думку, «Рондо…» Аґрафки і «Життя…» Ірини Цілик мають одну проблему але на виворіт. Адже Ірині, авторці зворушливих «Родимок», найкраще пасувало б створювати притчу про війну, а Аґрафці – «книжку з наліпками». Втім, останнє стосується і Христини Лукащук.
Словом, «Війна…» – надзвичайно потрібна книжка. Однак, вона не повинна слугувати дороговказом, закликом повторювати її успіх, що передбачало б вручення їй премії «ЛітАкцент року».

Валентина Вздульська:
Книжка-картинка, що «прозвучала» не тільки в українському медіа-просторі, а й була поміченою за кордоном. Робота творчої майстерні «Аґрафка» здобула відзнаку журі на конкурсі Bologna Ragazzi Award та увійшла до списку «Білі круки». Історія міста Рондо – це зразок «воєнного» дискурсу в українській літературі для наймолодших читачів. Романа Романишин та Андрій Лесів (як перед тим і Христина Лукащук у «Казці про Майдан»), осмислюючи тему війни, вдаються до поетики казки. Хоч і не такий очікуваний, як, скажімо, реалістична проза, цей варіант може бути цілком прийнятний за умови належного виконання. А ось тут із «Рондо» не все так чудово, як хотілося б. Якщо візуальну складову книжки-картинки можна похвалити за стиль і трендовість, но вербальний наратив виразно пасе задніх. Авжеж, історія про Рондо сповнена благородного алегоризму, світлих ідей і глибоких смислів. Але при цьому вона стилістично квола, художньо невиразна й досить шаблонна, і гортається більше з пієтетом до чудової ідеї та завдяки «віммельбухівській» можливості розглядання, ніж із власне читацького інтересу. Не менш суперечливим є й завеликий обсяг тексту, адже кількість слів у книжках-картинках є досить чітко регламентованою. Хай там як, а «Війна, що змінила Рондо», з усіма перевагами й недоліками, вже ввійшла в історію вітчизняного дитліту за жанрове й візуальне новаторство та, поза сумнівом, за своєчасність.

Володимир Арєнєв. Порох із драконових кісток (Видавничий дім “Києво-Могилянська академія”)

Володимир Арєнєв. Порох із драконових кісток. - К.: Видавничий дім “Києво-Могилянська академія”
Володимир Арєнєв. Порох із драконових кісток. – К.: Видавничий дім “Києво-Могилянська академія”

 

Саломе Енгибарян:
Новий роман Арєнєва розкриває читачу суспільство, дуже схоже на наше. Паралелі очевидні – такі самі школа, поліклініка, гаражі, вулиці, соцмережі, навіть газета «Вісті». І там також люди після війни повертаються іншими, в них теж ворог зовсім поруч – через ріку. А ще той світ повний темряви, жорстокості, песиголовців, кресальних собак, драконів – вже мертвих, проте не менш страшних. У центрі сюжету – дівчина Марта, яка стоїть на порозі дорослого життя. Її називають Відьмою, адже лише вона вміє знешкоджувати токсичні кістки. Поруч – дивний батько із запахом пороху, нелюбима типова мачуха, близькі друзі, дивні вчителі, якісь сумнівні люди. Всі вони так чи інак пов’язані  з таємничими драконовими кістками, які мають неабиякий вплив на долі людей, тварин, міста, країни. Шанувальники якісної фантастики – і підлітки, й дорослі, знаходять у цьому творі швидкий і дуже цікавий розвиток подій, цілісні образи, живі діалоги, вже традиційно-харизматичні ілюстрації Олександра Продана, які підкреслюють інтригу задуму автора. Але їм – шанувальникам, треба набратися терпіння, бо залишилося  безліч нерозгаданих таємниць, навіть передчуття лиха, і незавершеність викликає роздратування.  Розтаємничування відбудеться лише в другій частині дилогії.

Володимир Чернишенко:
Володимир Аренєв торік підірвав літературну спільноту своєю книжкою «Душниця». Повість була особливо відзначена рейтингом Критика – єдиним рейтингом дитячих книг, який має професійне у даній галузі журі. І не даремно – суміш кількох популярних жанрів і підліткової літератури виявилася гримучою. Видавець, махнувши рукою на вартість, зробив ошатне видання з кольоровими малюнками та цупкими сторінками – і не прогадав.

«Порох…» – певною мірою спроба повторити цей успіх. Впізнавані ілюстрації Олександра Продана, серійне видання плюс колекційне – гарний маркетинговий хід. Автор зі свого боку знову спробував поєднати фентезійний світ з підлітковими проблемами світу реального. Нестача грошей, проблеми у сім’ї, бажання вступити у престижний Виш – знайомі клопоти наших тинейджерів, які у «Поросі…» лишаються не закамуфльованими. Інші проблеми, не менш складні й важливі, замінюються автором на фентезійні аналоги, але не втрачають впізнаваності. Підлітки, щоб заробити, намагаються дістати і збути баригам небезпечний товар (аналогія прозора), а ще десь іде неоголошена війна і діти не можуть вирішити, як вони до цього ставляться і що конкретно для них це означає… Для будь-якого іншого автора такий набір, та ще й у казковому антуражі, гарантував би перемогу в рейтингу. Для будь-якого, але не для Аренєва. Не після «Душниці». «Душниця» водночас і простіша (має один головний конфлікт, одне головне етичне питання і одну загадку), тоді як у «Поросі…» загадкою є сам світ, де відбувається дія повісті. Сприймається це іноді важко.

Фантастична складова, яку дехто порівнює з «Пікніком на узбіччі» Стругацьких, є сюжетоформуючою. Більше того, тут саме вона і тягне оповідь, змушуючи читача перегортати сторінку за сторінкою. Мова йде про старий прийом створювачів світів, коли автор не розкриває устрою і законів вигаданого ним світу, а потроху-потроху ніби ненароком пояснює читачу, як насправді це все діє. Тоді, як у «Душниці» цікавість читача стимулював саме головний конфлікт, то у «Поросі…» просто хочеться дізнатися, до чого тут усе це взагалі?

Більше того, «Порох…» – це перша частина дилогії «Сезон кіноварі». Другої частини ще нема, можливо, коли на полицях з’являться обидва томи, то враження від твору буде іншим. Але особисто я притримав би «ЛітАкцент року» до того часу.

Валентина Вздульська:
Рука майстра жанру фентезі Володимира Арєнєва створює переконливий світ, що своїм злободенним єством може конкурувати з дійсністю. Загадки тут відпускаються розважливо, чітко відміряними порціями, як той самий заказаний порох на шальках терезів, і добряче збивають читача з пантелику. Можна тільки уявити, як втішено хихоче автор, маскуючи сліди свого павучого плетива. Зрештою, читач і незчується, як дрібні підліткові проступки привідкриють завісу над катастрофою цивілізаційного масштабу. Ця книжка про жаховиськ різного штибу, про страшних Чужих (у філософському, а не голлівудському значенні), а також про «радіоактивне» зло, що отруює все навколо. Розбалуваному «Душницею» читачеві може забракнути уваги до психологічного боку конфлікту, але, зрештою, у цього роману інші пріоритети. По-різному можна ставитися і до майже «кіношного» монтажу сцен та надто виразних політичних алюзій. Так чи інак, а за майстерністю «приготування» «Порох із драконових кісток», якому вдалося стати ще й актуальним соціальним коментарем, заслуговує на компліменти.

Дзвінка Матіяш. Марта з вулиці Святого Миколая (ВСЛ)

 

Дзвінка Матіяш. Марта з вулиці Святого Миколая. - Л.: ВСЛ
Дзвінка Матіяш. Марта з вулиці Святого Миколая. – Л.: ВСЛ

Саломе Енгібарян:
Із задоволенням прочитала цей твір, від нього йде світло. Це повість про любов і втрату, щирість і пошук себе, дружбу й ревнощі, війну й янголів, про закоханість й відвертість. В центрі оповіді – Марта, яка переживає дуже складний і суперечливий процес дорослішання. В пошуках відповідей на прості і досить складні запитання, які їй ставить життя, дівчина відкриває себе справжню. Вона – людина творча, майбутня художниця, котра вирощує в собі образ гранатового дерева – символ мрії, яка має достигнути. А навколо неї – рідні та близькі, ті, хто так чи інакше впливають на становлення Марти, роблять її будні особливими. Кілька сюжетних ліній дуже гармонійно переплітаються і складають світ, у якому живе героїня. Він сповнений життєдайної творчості, вишуканої музики, неймовірної любові до життя, зворушливої сили духу й цілющого добра.  А ще в цьому світі народжується нове життя, і це змінює душевний стан Марти – від трагедії до щастя. Сама повість схожа на  мистецький твір – ніжний і вишуканий, що має мелодійність, приємну однотонність. Витончені ілюстрації Н. Пастушенко дуже пасують тексту авторки. На мою думку, книжка – не для широкої читацької аудиторії й навіть не для підлітків, а для дорослих, які мріють про продовження дитинства та смачний аромат любові.

Володимир Чернишенко:
Про книжку Дзвінки Матіяш я вже детально писав на «ЛітАкценті». Безумовно, молода письменниця зробила велетенський крок уперед, порівняно з минулорічним «Днем сніговика». Її книжка про Марту читабельна, порушує актуальні проблеми. Про її ключові недоліки, які багато хто вважає перевагами (це чудово, коли у авторки формується своє читацьке коло!) вже написано вдосталь.

На мою думку, головна проблема Марти в тому, що вона існує лише в голові авторки, це її саморефлексія. Для того, щоб це створіння було життєздатним, письменниця мусить створити для нього альтернативний світ, який так само небагато має спільного з реальністю.

Хочу лише наголосити, що з якоїсь причини у нашій дитячій літературі існує елітарний вимір. Так само, як сучукрліт створив прошарок «елітарних авторів», які пишуть «елітарні» книжки, недоступні для розуміння широкому загалу, або такі, які вимагають попередньої підготовки. Ось і «Марта з вулиці святого Миколая» передбачає наявність у дитини певного рівня освіти, далеко не базового читацького досвіду, виробленого смаку. Це – проблема не Матіяш. Приміром, Тетяна Корнієнко у своїй «Недоторці» виводить підлітків, які читають Толстого. Іван Андрусяк у «Закоханому бурундуку» виправляє мовні помилки товариша. Оксана Сайко у «Кав’ярні на розі» примушує головну героїню перечитати мало не всю світову класику, Степан Процюк у «Вітроломах» наповнює голови підлітків філософією та досвідом дорослої людини. Все це прекрасно, але підліткова література за визначенням має бути масовою, а не елітарною. Автори пишуть про підлітків, згадуючи власні юнацькі роки. Їхні твори часто автобіографічні. На закиди, що підлітки не можуть бути такими, як у їхніх книжках, вони кліпають очима: «А я такою/им і була/був!» Чи варто й казати, що це хибний підхід, який звужує коло споживачів книжки.

Водночас, на полицях українських книгарень велика кількість книжок, адресованих саме підліткам, кожну з яких може читати дитина з будь-яким рівнем підготовки. Ідеться, звісно, про перекладні видання. Лідером у сегменті проблемної літератури для підлітків за складом і за якістю перекладів є львівське «Урбіно», яке має, для прикладу, приголомшливу колекцію підліткових книжок польських сучасних письменників. Я думаю, що українські автори підліткової літератури цілком можуть вважати книжки Космовської, Гутовської-Адамчик, Пекарської, Яґелло – своєрідним дороговказом, вказівкою, як правильно розставляти акценти. ЛітАкценти.

Валентина Вздульська:
Повість Дзвінки Матіяш про 12-річну Марту та її найближче, переважно доросле, оточення читається за одним присідом і не раз розчулює до сліз. З погляду структури, конфлікту, стилю, образів вона набагато майстерніша й жвавіша за «День Сніговика» – попередню книжку авторки. Найцінніше в «Марті з вулиці святого Миколая» – це особлива атмосфера світла, тепла, надії й любові, якою письменниці вдалося наповнити своїх персонажів, показати унікальність і важливість кожної людини. Цю повість слід розглядати й оцінювати окремо, як певний самодостатній феномен, цінний у тій формі, в якій він постав. Така книжка читається як тонка інтимна лірика або збірник сентиментальних притч і може мати терапевтичний ефект. Якщо ж ставити «Марту з вулиці святого Миколая» в контекст сучасних світових тенденцій підліткової літератури, виникає серйозний дисонанс, уже помічений раніше критиками. Підліткова література прагне за можливості максимально достовірно та нейтрально відтворювати голоси підлітків та світ, у якому вони живуть. Але голос Марти-наратора дуже далекий від голосів справжніх підлітків, і світ її очима навмисне сконструйовано крізь цілком конкретну ідеологічну призму. Саме ідеологічне письмо заважає навдивовижу майстерно зробленій «Марті» стати близькою цільовій аудиторії без застережень і прирікає її на своєрідну нішевість.

Ірина Цілик. Таке цікаве життя (ВСЛ)

Ірина Цілик. Таке цікаве життя. - Л.: ВСЛ
Ірина Цілик. Таке цікаве життя. – Л.: ВСЛ

 

Саломе Енгібарян:
Оригінально провести дозвілля зі своєю маленькою дитинкою можна разом із книжкою Ірини Цілик «Таке цікаве життя»! Це книжка-гра – проста, проте захоплива. Харизматичні тексти  авторки, які подаються від імені хлопчика-головного героя, та невибагливі, але нестандартні ілюстрації художниці Христини Лукащук доповнюють одне одного і створюють разом пізнавальну книжку. Вона може сприяти розширенню дитячого кругозору, розвитку логічного мислення, кмітливості, спостережливості, швидкості реакції. Книжка багата на цікаві порівняння та асоціації, які змушують маленьку людину думати і не бути байдужою. Дитина розповідає про своє буденне життя як про насичене пригодницько-навчальне дійство, де є місце рідним та друзям, домашнім тваринкам та природі, святу та інтризі, новим знайомствам та відкриттям,  народним традиціям та улюбленим ласощам, музею та театру, дитячому садочку та лікарні, щирості та гумору, любові та хвилюванню, навіть поганим словам та англійській мові. І це, дійсно, розповідь про цікаве життя. На останніх сторінках видання кожен маленький читач може зробити записи про свої захоплення і відчути ще раз особливість цієї книжки.

Володимир Чернишенко:
Книжки, у яких певні слова в тексті заступають упізнавані картинки – чудова річ. По-перше, з їх допомогою можна заохочувати найменших читачів до читання, полегшуючи їм роботу. Ще – це чудовий спосіб спільного читання батьків із дітьми, які ще не вміють розбирати слова. Книжка Ірини Цілик – одне з таких видань.

Коротесенькі замальовки, написані від імені дитини, помережані кумедними малюнками від Христини Лукащук, попри їх нарочиту стереотипність, викликають у дорослого усмішку. З іншого боку, ідея таких книжок у тому, що діти асоціюють себе з головним героєм чи оповідачем. Блискучим зразком такої стратегії є нещодавно видана українською серія про хлопчика Каю Крістін Лєро. Однак у Лєро тексти з одного боку простіші (і нудніші), а з іншого – не такі швидкоплинні, розжовують нову інформацію і сприяють її запам’ятовуванню. На мою думку, «Такому цікавому життю» трохи бракує саме команди дитячих психологів, які стоять за творіннями канадійки. Крім того, в книжці відчувається внутрішній конфлікт автора – бажання писати вигадливо й кумедно проти потреби зробити книжку-розвивайку, який не завжди розв’язано вдало.

Видання «Такого цікавого життя» – великий плюс для нашого книжкового ринку, на якому досі книжки з текстокартинками були представлені лише більш ніж посередньою продукцією «Егмонт-Україна». Однак, я не думаю, що сам формат видання відповідає рівню премії «ЛітАкцент року», що покликана не лише озвучувати читацький запит, а й акцентувати увагу на книжках-подіях, наводити приклади для наслідування і встановлювати планку в дитячій літературі.

Валентина Вздульська:
Дебют письменниці Ірини Цілик у дитячій літературі. Видання для читачів 3-6 років із вербально-візуальною нарацією справляє приємне враження свіжістю подачі та сучасним оригінальним стилем ілюстрацій Христини Лукащук. Елементи інтерактиву перетворюють час за цією книжкою на гру й розглядання для родинного або самостійного читання. Синтаксис, лексика й тематика відповідають вимогам читацької групи, що, попри очевидну необхідність, нерідко ігнорується деякими українськими авторами й видавцями. Авторці вдається створити переконливий голос дитини-оповідача, що також трапляється в сучасному українському дитліті не так уже й часто. «Таке цікаве життя» зосереджується на щоденному досвіді маленького героя та його родини, і це теж важливо, адже в Україні досі відчувається брак такого типу реалістичної літератури для молодших читачів, цінність якої переконливо описана найавторитетнішими європейськими та американськими дослідниками дитліту. Утім, у цій бочці меду є свої кілька ложок дьогтю. Дивно, але сам текст – це набір різних епізодів, не об’єднаних сюжетною лінією. Він цього книжка стає більше схожою на гру-«розвивайку», ніж власне на художній твір, втрачається динаміка, напруга, читацька увага розсіюється. Прикрим моментом у книжці є й стереотипність візуальної подачі образів: якщо хата – то мазанка, якщо індіанець – то з пір’ям у голові, якщо японка – то з паличками у волоссі, якщо бабуся – то з гулькою і в окулярах. Цьому виданню точно не даси премії за мультикультурну репрезентацію. 

ЛітАкцент

Улюблений сайт літературної критики