«ЛітАкцент року – 2015»: відгуки журі. Номінація «Проза»

Ірина Цілик. Червоні на чорному сліди

Ірина Цілик. Червоні на чорному сліди. - К.: Комора
Ірина Цілик. Червоні на чорному сліди. – К.: Комора

Андрій Дрозда:
Порівняно з дебютною збіркою Ірини Цілик оповідання з нової книги «Червоні на чорному сліди» звучать зріліше й доросліше. Якщо ж обирати терміни й характеристики для цих текстів, то проситься щось на кшталт «нова щирість», «нова відкритість». Звісно, жодного велосипеда в прозі Ірина Цілик не винаходила, в неї просто присутній тонкий і чистий художній слух, і вона цим даром користується. Саме інтонація, з якою авторка розповідає свої загалом побутові сюжети, справляє враження у «Червоних на чорному слідах». І саме завдяки голосу та інтонації ці тексти звучать іще краще в авторському виконанні.

Ростислав Семків:
Це добірка добре виписаних реалістичних історій, персонажами яких є люди, що їх зустрічаємо кожного дня. Буквально сім чиїхось пунктиром окреслених біографій, концентрованих у 20-30 сторінок тексту. Наголошено повсякденні сюжети, хоча кожна постать таки чимось цікава й відмінна. Головно жінки – чоловіки на марґінесах, ґендерні проблеми ненав’язливо формують головний наратив та навіть пафос книжки. Звісно, треба бути сентиментальним і навіть жалісливим читачем, щоб хотіти сторінка за сторінкою вглибати в створений авторкою отой світ. Він сумний або дуже сумний. Люди – справжні; у тому сенсі, що вони врешті-решт добрі й світ не без них. А ще виписаний вельми детально й навіть естетично досконало. Вочевидь, добра реалістична проза такою й має бути.

Тетяна Трофименко:
Легке імпресіоністичне письмо і пронизливо реалістичні сюжети – збірка новел Ірини Цілик у якийсь момент читання може вас розчулити до сліз, а може суттєво скріпити на дусі. Її персонажі – «маленькі люди» у достоєвсько-чеховському сенсі; їхні діагнози проростають із недалекого радянського минулого і травматичного дитинства, укорінені в щоденній боротьбі за життя. Не важливо, хто і як провадить цю боротьбу: велика й незграбна, затролена всіма довкола дівчинка на прізвисько Гайтавер, змушена продавати насіння після шкільних уроків, приречений на повільне вмирання юнак чи молода актриса, не потрібна жодному театрові, яка разом із маленькою дочкою зберігає в морозилці сніжку – запоруку того, що вони дочекаються й наступної зими. Про всіх них авторка пише зворушливо, але без зайвої сентиментальності. Здається, вона навіть їх любить.

Юрій Винничук. Аптекар

Юрій Винничук. Аптекар. - Х.: Фоліо
Юрій Винничук. Аптекар. – Х.: Фоліо

Андрій Дрозда:
Новий роман Винничука не наробив такого шуму, як попередній, а все через його досконалість. Якщо «Танґо смерті» справляло враження дещо роздутого і розшарпаного тексту, то в «Аптекарі» все дозовано за рецептом: по два грами детективу і пригод, дві краплі еротики, півложки алхімії, півложки політики і, звісно, авторська майстерність, перевірена часом. «Аптекар» гармонійно синтезує в собі жанри, тренди і спокійно балансує між наукою й містикою, між історією й міфологією. Найважливішими ж козирями роману стали інтрига і стиль, а тому «Аптекаря» цікаво читати до останньої сторінки. Цим романом Юрій Винничук пропонує справжній майстер-клас комерційної прози з претензією на інтелектуалізм.

Ростислав Семків:
Пригодницько-містичний роман – це якраз те, на чому спеціалізується Юрій Винничук. Цього разу маємо екскурс у 17 сторіччя із більш-менш точним антуражем, через що роман постає доволі барвистою спробою реконструювати тогочасну добу та людей у ній. Щоправда, останнє вдається не надто: маю враження, що персонажі Винничука думають, діють та навіть кохаються доволі сучасно (якби це був більший нарис, тут пішли б приклади, але відкладімо, хіба, на майбутнє). Тим часом, у романі вдосталь і поєдинків, і кохання, і приємних інтертекстуальних деталей, а також не бракує всілякої чортівні й чорнокнижництва. Одне слово, фактично довершений зразок жанру, для тих, хто полюбляє жанри такого типу.

Тетяна Трофименко:
Львів XVII ст., інтриги, таємниці, судноплавна річка Полтва, чорт, який розмірковує про феміністок, кохання ката до відьми, відьми до перевдягненої дівчини, а дівчини до аптекаря. Одне слово, все, що так люблять шанувальники прози Юрія Винничука, хоча й у менших обсягах: автор уникає звичних бурлеску й буфонади та концентрується на почуттях і емоціях. Відтак роман можна сміливо класифікувати як любовну історію в історичних декораціях. Не знаю, наскільки пізнавальними та актуальними можна вважати описані автором подробиці катівського ремесла чи «старовинні рецепти» на кшталт «узяти двох новонароджених щенят, порізати їх на частини, вкласти до поливаного горщика разом із фунтом живих хробаків» тощо, але глибші теми (війна, Хмельниччина, Руїна) присутні в романі Винничука опосередковано та анонсовані вже на майбутнє.

Богдан Жолдак. УКРИ

Богдан Жолдак. УКРИ. - К.: АБА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА
Богдан Жолдак. УКРИ. – К.: АБА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА

Андрій Дрозда:
Старого пса нових трюків не навчити. Та й чи треба? Тим паче, що Богдан Жолдак у своєму письменницькому арсеналі має цих трюків предостатньо і радо їх використовує. Ось і в новій книзі на актуальну тематику Жолдак постає таким собі водевільним балагуру, що сипле воєнними байками наліво і направо, не особливо дбаючи про правдоподібність розказаних історій. Задля порятунку солдат вимастив себе всього слиною бойових побратимів, вартова помітила ворогів у люстерко, коли поправляла макіяж, а хлопчина налякав озброєних убивць лазерною указкою – ці та інші небилиці ви знайдете в колекції від Богдана Жолдака. Вважайте, не вдавіться від невротичного сміху.

Ростислав Семків:
Приємно, коли наші увесь час перемагають. Роман у новелах Богдана Жолдака виказує початок дуже здорового й продуктивного тренду: коли трагічні події (а йдеться про найближчу до нас війну) не лише проговорюють та пам’ятають, а й починають переосмислювати, наголошуючи повсякденну героїку хлопців там, а відтак вона позбавлена багатотонного пафосу офіційних реляцій про перемоги. Так, повсякденна героїка, приправлена фантасмагоріями й гумором. І в цьому Жолдаку зараз немає рівних. Його безіменний лейтенант чи хтось інший завжди в потрібному місці в потрібний час, а солдати стають дедалі кмітливішими та ловкими до бою. Це всім треба прочитати: оптимізм має бути віднайдено навіть у найбільш прикрих часах. Дуже раджу по одній новелці після вечірнього випуску наших сірих новин. Принаймні, тоді сни будуть приємними.

Тетяна Трофименко:
Один із перших текстів про війну на Сході України – роман у новелах про українців, які воюють і перемагають. Це не сюжети з новин і не замальовки з натури, але персонажі Жолдака, попри всю художню умовність, – із плоті й крові: часом жорстокі, часом добрі, часом дуже далекі від того образу героя, який ми собі намагаємося вимріяти. Автор здійснює якісь засадничі речі, необхідні на початку осмислення історичних подій. Він позиціонує: ось ми – укри, хунта, ось ворог, ось «місцеві» – ні нашим не вашим, ось така вона – війна, хоч плач, хоч смійся. «Укри» пропонують сміятися, але за цим сміхом, як це прийнято в українців, прочитуються геть несмішні питання.

Василь Махно. Дім у Бейтінґ Голлов

Василь Махно. Дім у Бейтінґ Голлов. - Л.: ВСЛ
Василь Махно. Дім у Бейтінґ Голлов. – Л.: ВСЛ

Андрій Дрозда:
Прозовий дебют Василя Махна читачі та критики сприйняли схвально, хоча й без бурхливого захвату. Така реакція цілком відповідає загальній стилістиці книги і вже фірмовій манері Махнової оповіді. Самозаглиблення, меланхолія, ностальгія, відсторонення – приблизно в такій тональності звучать оповідання з «Дому у Бейтінґ Голлов». Нерідко прозова фікція у Василя Махна виростає з історій, раніше розказаних у віршах чи есеях, тож навіть за настроєвим регістром окремі оповідання, як-то «Коли на шию надівають вінок із чорнобривців», звучать суголосно сюжетній есеїстиці з книги «Котилася торба». Однак із тих часів автор помітно розширив свої можливості оповідача, тому всі вісім оповідань збірки становлять повноцінну гаму, де кожна нота відрізняється від інших. Для своїх найкращих оповідань Махно черпає сюжети з минулого своєї родини та місцевості, де він виріс і до якої насправді досі належить. Водночас текст оповідання, що дало назву всій збірці, підказує читачеві, що автор, як і його персонажі, перебуває в стані пошуку відчуття нового дому і нового життя. А отже, й нових сюжетів.

Ростислав Семків:
Це збірка елегантно виписаних мінорних оповідань про реалії життя в Америці, де зараз автор, і в Україні (давній та теперішній), звідки він походить. Трохи Нью-Йорка, трохи Чорткова, досить цікавих та промовистих деталей, що дають можливість панорамно уявити собі світи довкола письменника чи в які йому цікаво повертатися. Ідеальна книжка для читання середнього покоління тихими зимовими вечорами – є й гумор, є й еротика – все виписано якісно та непоспішно. Якісь із-поміж персонажів нас, вочевидь, дратуватимуть, але не більше, ніж дратували б реальні люди, з якими ми могли б зазнайомитися. Зайвий доказ, що Василеві Махну цілком вдається моделювати на папері чужу психіку: у більшості віриш, що такі люди були чи є. З іншого боку, все написане тут надзвичайно автобіографічне: у сенсі, пережито автором особисто й стало фактом його внутрішньої біографії. Навіть якщо траплялося не з ним чи не траплялося взагалі. Сумна книжка. Сильна книжка.

Тетяна Трофименко:
Василь Махно дав своїй книжці таку назву, яка відразу провокує читача замислено протягнути: «Нууу, це ж про емігрантів…» І справді, тут є кілька новел про емігрантів. А ще – про чортківських євреїв напередодні Другої світової, секс за автобусною зупинкою, украдений ровер, білок на даху, кохання, зради, розчарування, смерть… Автор легко провадить читача через час і простір, і кожна історія, яку він розповідає, видається пережитою на власному досвіді. Відтак образ дому є наскрізною метафорою – він ніде й усюди, завжди й ніколи. Дім матеріальний, на який не варто надто розраховувати, аби біль утрати не став нестерпним, і дім містичний, який живе в спогадах, пам’яті, емоціях, почуттях.

Владислав Івченко. 2014

Владислав Івченко. 2014. - К.: Темпора
Владислав Івченко. 2014. – К.: Темпора

Андрій Дрозда:
2014 рік став переломним у новітній українській історії і дав відлік епосі героїзму, самопожертви й подвигів. Незабутнім «подвигом» вирішив відзначитися і Владислав Івченко – письменник, досі відомий своєю історичною пригодницькою прозою, видав на-гора 800-сторінковий роман, дія якого відбувається на Майдані і східному фронті 2014 року. Івченко легко вводить у текст численних героїв, віртуозно переплітає їхні сюжетні лінії, багатьох безжально вбиває наприкінці другого тому, не цурається детального натуралізму й описів основних інстинктів. Часом складно зрозуміти, яка ж мотивація, окрім сексу і випадку, керує вчинками героїв. Нема «поганих» і «добрих», багато дії, мінімум психологізму – мабуть, так і виглядає правда життя в дистильованому вигляді. Щоправда, після вісімсотсторінкового марафону у моїй голові крутилися лише рядки пісні гурту «ТІК»: «Свєта, ну нафіга всьо ето?».

Ростислав Семків:
Хто має вдосталь часу та натхнення читати, може подарувати собі багатотижневу пригоду знайомства з романом Владислава Івченка. Автор нікуди не поспішає: як монументальні художники-муралісти, він поволі розгортає широке полотно подій, котрі ми всі ще надто добре пам’ятаємо (якщо про Майдан) чи про які знаємо з новин (коли про війну на Сході). Тут виринають різні персонажі, кожен із яких має власну історію й здобувається на нову, виникаючи далі на сторінках роману. Дуже різні – з обох боків фронту і з різних суспільних прошарків. Зрозуміло ж, мають власних прототипів й так само зрозуміло, що автор їх дещо охудожнює, трохи причісує, можливо, дрібку забагато романтизує і вплітає у гігантське полотно свого твору. І добре написано. Навіть якщо нас вражатиме наївність чиїхось міркувань чи деяка пласкість зображених психік, саме письмо помаленьку тягнутиме нас зі сторінки на сторінку, доки не сягнемо далекого рубежу другого тому. Звісно, події останніх років вартувало б описати в не одній епопеї. Але одна добра в нас уже є.

Тетяна Трофименко:
Дві грубі книжки в цупких палітурках – ви ж давно мріяли про великий роман? Попри те, що текст «2014» нібито поділений на окремі новели, сюжет і персонажі тут наскрізні. Можливо, долі персонажів зав’язуються в один вузол у дещо чудесний спосіб, але, з іншого боку, світ такий тісний! Можливо, ви дещо інакше уявляли велику прозу – більш серйозною чи філософською, але, з іншого боку, треба ж комусь фіксувати життя як воно є! І Владислав Івченко натхненно фіксує: «2014» – це напрочуд переконливий і яскравий соціальний зріз сучасної України, зроблений крізь призму Революції гідності та війни з Росією. Якщо тут говорять правду – то переважно незручну й неприкрашену; якщо вже брешуть – то до самозабуття; якщо ненавидять – то з повною віддачею; якщо регочуть – то на повний голос, якщо кохають – то до самогубства, якщо потрапляють у халепу – то по самі помідори. Одне слово, отямлюєшся в кінці другого тому з питанням: «А далі буде?..».

ЛітАкцент

Улюблений сайт літературної критики