«Коли я чую слово “культура”…»

Вано Крюґер. Фото з сайту zt.20minut.ua
Вано Крюґер. Фото з сайту zt.20minut.ua

Ґеорґ Фрідріх Вільгельм Геґель і Артур Шопенґауер терпіти не могли одне одного й навмисне ставили свої лекції в один час – щоб студенти могли відвідувати тільки когось одного із них. Геґель був на вершині популярності, тому всі студенти йшли до нього, а до Шопенґауера – ніхто. Щоправда, Шопенґауер пережив Геґеля, ще й доволі різко висловився про його смерть. І дочекався визнання – приміром, Ваґнер присвятив йому «Перстень нібелюнґа».

Мене завжди дивувала парадоксальність ситуації, що вислови цих двох великих мислителів, які терпіти не могли одне одного, часто присвоювали третій особі /в інтернеті чи в приватній розмові/. Вислови ці такі: «Якщо факти проти моєї теорії, то тим гірше для фактів» /Геґель/ і «Що більше я пізнаю людей, то більше люблю собак» /Шопенґауер повторив цей знаменитий афоризм за прославленою французькою епістоляристкою Марі де Рабютен-Шанталь, маркізою де Севіньє/, а третя особа, що їй їх приписували – Адольф Гітлер. Проте ситуація ця є парадоксальною лише на перший погляд.

Умберто Еко пише про синкретизм як про одну з найголовніших ознак фашизму: «Ця нова культура /фашистська – В. К./ з необхідністю виявляється синкретичною. Синкретизм – це не просто, як вказують словники, поєднання різноформних вірувань і практик. Тут основа поєднуваності – насамперед зневага до суперечностей. Адже за подібної лоґіки, всі первородні одкровення містять зерня істини, а, якщо вони різнорідні або взагалі несумісні, це не має значення, оскільки алеґорично всі вони все одно ведуть до якоїсь передвічної істини». Щоправда, він, на відміну від, наприклад, Андреаса Умланда, розрізняє нацизм і фашизм.

Проте для нас важливо те, що феномен німецького нацизму виник не на порожньому місці – ба навіть, навпаки, був цілком закономірним продуктом романтично-просвітницької синтези, закономірним продуктом великої німецької культури попередніх століть, що увібрав у себе і Геґелівський етатизм /держава як хода Абсолютного Духу; пруська держава як її ідеальне і кінцеве втілення/, і Шопенґауерівський волюнтаризм /Світ як воля і уявлення/.

Колоніяльне замилування великою російською культурою /так, це, безумовно, велика культура, проте це велика імперська культура/ часто не дає зрозуміти, що сучасний російський пароксизм «Великой страны, которая встаёт с колен» теж виник не на порожньому місці й навіть не тільки як захисна реакція на фантомні болі після «величайшей геополитической катастрофы XX века» /а СРСР був чи не найпослідовнішим просвітницьким проєктом в історії людства – що ж, тим яскравіший контраст!/, а теж як цілком закономірний результат розвитку великої російської культури попередніх століть.

Усе на поверхні, як і належить симптомам – «Клеветникам России» А. Пушкіна, «На независимость Украины» Й. Бродського, флюґерування А. Солженіциним навколо теми Голодомору – від визнання і використання як козиря проти радянської влади в табірні роки до заперечення самого його факту вже в 90-ті. А також надмірне підкреслення постатей, «которые нас /“славянские ручьи”/ обьединяют», наприклад, Гоголя – письменника, безумовно, і українського, і російського водночас.

Ріхард фон Крафт-Ебінґ у своїй знаменитій Psychopatia Sexualis в розділі про мазохізм писав, що «хвороба» Леопольда фон Захер-Мазоха не дала змоги повністю розкритися його таланту. Проте вже наступна традиція – /психо/аналітична – стверджує цілком протилежне – саме психосексуальні особливості автора /і їх співзвуччя психосексуальним особливостям мас/ і спричиняють резонанс твору.

Велика культура – особливо культура великої прози/великого роману – можлива лише в умовах імперії – адміністративно й політично оформленої, а чи лишень міцно скріпленої культурою метрополії. Це одна з таємниць, які знав Бродський.

Відому формулу «Коли я чую слово “культура”, я хапаюсь за свій пістолет!» часто помилково приписують райхсміністрові д-ру Ґьоббельсу. Проте насправді вона належить перу драматурґа Ганса Йоста – дія п’єси відбувається взимку, в повоєнній /після Великої війни/ Німеччині, буржуа йдуть у театр, зовсім не зважаючи на хлопчика, який продає сірники біля входу в театр /закамуфльований спосіб просити милостиню – бо напряму це робити заборонено законом/, коли буржуа виходять з театру, хлопчик уже замерз насмерть, проте буржуа продовжують розмірковувати «Ах, яка в нас велика культура! Німеччина відродиться і ніколи не загине з такою культурою!» Тоді один з головних героїв і каже: «Коли я чую слово “культура”, я знімаю з запобіжника свій браунінг» – контексту цієї фрази ви, до прикладу, ніколи не знайдете у Вікіпедії: ані в анґлійській, ані в російській, ані, тим паче, в німецькій. Затемнення контексту цієї фрази затемнює дуже потужне гуманістичне начало нацизму /а воно є!/, а значить витісняє нацизм у моральне Несвідоме – робить його повністю ірраціональним метафізичним Злом, із яким неможлива будь-яка емпатія /подібну політичну метафізику добре деконструює Джонатан Літтел в своїх «Милостивих» – тим неприємнішою для багатьох є ця деконструкція/ – подібне витіснення робить це «ірраціональне зло» надзвичайно привабливим. Окрім того, почасти свідоме, а почасти несвідоме затемнення ґенеалоґії нацизму /а зараз уже й радянського проєкту з його чітко артикульованою Просвітницькою домінантою/, його метафізація і ірраціоналізація не дозволяють критично препарувати механіку його виникнення – а отже зробити неможливим його повернення. Саме тому важливе уважне перепрочитання.

І без перепрочитання всієї великої російської культури, щонайменше останніх кількох століть її розвитку, нам не зрозуміти ані глибинних і задавнених передумов нинішньої війни, ані ґенези й глибини міфолоґічного реґресу Росії – країни, що пройшла найрадикальніший – радянський – досвід Просвітництва, ані ролі наших попередників у Києво-Могилянській Академії в її утворенні – прекрасних барокових поетів Стефана Яворського, Феофана Прокоповича, Дмитра Туптала… /Сковорода дійсно стоїть дещо осібно – його «міръ» дійсно не впіймав/.

Проте допетровські, домодернізаційні століття тут навіть важливіші. Пунктиром можна означити загальні контури такого дослідження – ст. Філофей, пр-п Аввакум, відсутність загальної рецепції арістотелізму /насамперед у західній традиції римського права і розмежування приватного і публічного, проте також і в загальній чужості, щонайменше зовнішності і недостатньої рецепції візантійської традиції ісихазму/, ґенеза і первісне значення російських слів «искусство» і «прелесть»… – і аж до Дуґіна, що зараз висловлює російський мейнстрімний політичний дискурс /не дарма він і сам із старообрядців/.

Має йтися саме про перепрочитання, а не про відмову – так само як зараз у Німеччині і загалом у світі ніхто не відмовлявся від братів Ґрімм чи Мартіна Лютера – цих дійсно великих виразників німецького духу! Має йтися навіть про любов – уважно читаючи Фройда, як це зробив Лакан, можна дійти висновку, що проаналізувати можна лиш те, що любиш…