…ова проза

Олександр Стусенко. Фото з сайту litgazeta.com.ua
Олександр Стусенко. Фото з сайту litgazeta.com.ua

Назвіть хоч одного укра-письменника, який ще не «відписався» на тему гібридної (рахітної; дебільної; неоголошеної) російсько-української війни. Завтра ж ця цифра рвучко наблизиться до нуля. «Бойова проза» – так означив свою кіноповість «Укри» вагомий в усіх сенсах письменник Богдан Жолдак.

Богдан Жолдак. Укри. – К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2015
Богдан Жолдак. Укри. – К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2015

Я прочитав цю книжку на «полігоні смерті», як охрестили журналісти Яворівський полігон у Львівській області (в/ч пп В4264). На «полігоні смерті» є час читати? Так, є. І добре зроблений твір (літературний, музичний чи кінематографічний) – це віддушина і психологічна допомога військовим.

У кожного своя окопна правда. Богдан Жолдак, як підказує моя чуйка (дупка), явив у своєму творі не свою правду. Як Богдан Олексійович сказав у інтерв’ю журналові «Однокласник» (№10, 2005 р.) під назвою «Пишу те, що само собою вигадується», він, створюючи історію (епізод) бачить свого імпліцитного читача (друга; знайомого). Котрий, можливо, й розповів йому цю історію. ЯК Жолдак її відтворює – інша річ. Жолдакового стилю ще ніхто не відміняв, хоч і критикував.

Стиль Богдана Жолдака – побіжне письмо. Суржик під маркою антисуржику. Приколо-проколи на кшталт: «Шо ти там усік? – ПЛЯМКАВ ЛОЖКОЮ друзяка», «Точно, – ПОХВАЛИЛА РАЦІЯ», «Занадто вродливою вона йому здавалася навіть КРІЗЬ РАДІОЗВ’ЯЗОК»… Як усно мелеться, так і пишеться. Мобілізований контингент (особливо п’ята і шоста хвилі мобілізації) це сприйме. За умови, що о….но (тобто ошатно) видана книжка «Укри» дійде до глибокої дупи (перепрошую, до військових частин у тилу) та до передка (частин у зоні АТО).

Щодо жанру книжки – то він не Жолдаків (не жолдачий і навіть не жолдацький). Тому що будь-яку демонічно динамічну повість можна нагородити префіксоїдом кіно-. Підкреслю: безкарно. Позірна (не ганебна!) фрагментарність викладу і є головним козирем у визначенні жанру. Це проза з розряду тих, яка майже не запам’ятовується, даруючи насолоду під час її читання, а потім швидко вивітрюється з голови. Принаймні мені запам’ятався лиш один сюжетний хід. Війна, Він, Вона… Зустрілись дві самотності. Бо один у полі не воїн, а опудало. У романі Леоніда Первомайського «Дикий мед» (та хіба тільки в ньому!) теж таке є. Але там не все так фрагментарно-спалахово, як у Богдана Жолдака. Стислість – сестра таланту. Побіжність викладу, про що я вже писав, рецензуючи книжку пана Богдана «Гальманах», – запорука успіху: цивіл її може читати у транспорті, долаючи дистанцію до місця роботи (навчання; мешкання), військовий може її читати, долаючи дистанцію три кілометри в повному бойовому спорядженні, хоча «бойова проза» до нього не належить.

Уважний читач, який прочитає «Укри» не на смузі перешкод і не в бою, зможе, напруживши передостанню звивину через місяць, пригадати ще деякі фрагменти цього твору. Наприклад, як залюблене у своє дзеркальне відображення дівчатко поклало загін ворожих спецпризначенців. Або як утворена завдяки війні солодка парочка підірвала половину ворожої бази.

До речі, ви знаєте, чим можна знищити закутого в бронежилет і схованого за сосною ворога, наскрізь простреливши ні в чім не винне дерево? СВД (снайпєрская вінтовка Драґунова) відпочиває. Нашим ґерлам давай «Герлах»! Але між СВД і «Герлахом» я вибираю просту солдатську ложку.

Історій, фрагментів та фрагментів історій, із яких кіносценарист-хохмач Богдан Жолдак ізшив свою кіноповість, кожен військовослужбовець, особливо мобілізований в особлювотний період, може розповісти безліч. Цих історій можна наслухатись і у військкоматах, і в чергах у районних поліклініках із повісткою про медогляд у зубах, і у військово-медичних клінічних центрах, і в наметових містечках, і в казармах ангарного типу, і в стаціонарних казармах… Я з почутих розповідей і сам міг би склепати двадцятитомник ім. Льва Толстого чи п’ятдесятитомник ім. Івана Франка. І отримати за це Національну премію ім. Тараса Шевченка. Хоча книжечка подібних бойових нотаток Бориса Гуменюка «Вірші з війни», висунута на цю премію, за обсягом навіть менша за мою «захалявну книжечку», за якою давно наметова «буржуйка» плаче.

Ви вже зрозуміли, що це не зовсім рецензія. 29 січня був день ушанування не тільки героїв, які загинули в нерівному бою під Крутами. Це був також сумний ювілей нерівного танкового бою під Вуглегірськом. Там постраждав мій земляк, із яким під новий 2014-й рік я пив шотландську алкоголяку і сперечався про політичну ситуацію в Україні, – молодший сержант Михайло Петрович Фрик (спробуйте-но посміятись із його прізвища!). Із 28.08.2014 до 20.09.2014 року він проходив навчальний курс у 184-ому Навчальному центрі (Яворівський полігон), де нині військово служу я. Історія цього танкового бою – історія конкретного молодшого сержанта, який нині на реабілітації у Сполучених Штатах Америки, – тягне на окрему кіноповість. Ви розумієте, про що я?.. Ви розумієте хоч те, що ви ні хріна не розумієте, так само, як і я?!

Великий, сивий, позитивний письменник (ледь не вліпив «полковник») Богдан Жолдак – не в лавах Збройних Сил України. Але письмово (книжково) він серед нас. Його усміхнена присутність відчувається. Прочитану книжку «Укри» передам до бібліотеки своєї військової частини. А якість його прози оцінюйте самі. Для мене це ЗДОРова проза.

Молодший сержант в/ч пп В4264 Олександр Стусенко

Олександр Стусенко

Олександр Стусенко народився 1981 року в столиці Барської конфедерації (нині – Вінницька область). Закінчив літературне відділення Інституту філології КНУ імені Тараса Шевченка. Автор чотирьох книжок. Лавреат літературної премії «Благовіст». Член Національної спілки письменників України. Виступає у пресі як поет, прозаїк та критик.