Від ешафоту і на ешафот

З сайту socportal.info
З сайту socportal.info

У кожному з цих романів ідеться про письменників за часів тоталітаризму. Хоча можна сказати, що письменство як таке в обох випадках не є суттю цих творів. У «Маленькому Апокаліпсисі» кілька разів згадується про те, що головний герой колись був письменником, буває, що він навіть висловлює сподівання ще щось написати. В «Останньому бажанні» читач та персонажі читають останній твір головного героя, і це найбільша частина роману, яка зрештою дала йому назву.

Кононенко Є. Останнє бажання: Роман. – Львів: Вид-во Анети Антоненко, 2015
Кононенко Є. Останнє бажання: Роман. – Львів: Вид-во Анети Антоненко, 2015

У кожному з цих романів ідеться про вбивство. І тут вже не скажеш, що воно не є суттю цих творів. Бо попри те, що в «Маленькому Апокаліпсисі» самої сцени убивства не зображено, та цілий роман ми про нього думаємо. Цілий роман – дорога на ешафот. А «Останнє бажання» – дорога від ешафоту.

Конвіцький Т. Маленький апокаліпсис: Роман / Пер. з польс. Б.Антоняк. – Львів: Урбіно, 2015
Конвіцький Т. Маленький апокаліпсис: Роман / Пер. з польс. Б.Антоняк. – Львів: Урбіно, 2015

Роман Тадеуша Конвіцького – світ очима колишнього письменника, якому належить спалити себе. Роман Євгенії Кононенко – світ очима колишнього ката, який із часом еволюціонував у письменника, плюс сприйняття його фігури дітьми та онуками. Перший роман – ґротескний. Можливо тому, що писаний ще тоді, за тоталітаризму, і він відображає становище людини в екстремальній, пороговій ситуації, коли свідомість перебуває у стані потрясіння. Можна сказати, що це роман-памфлет. Другий роман – реалістичний, написаний з дистанції, уже за незалежності (маю зараз на увазі автобіографію головного героя), коли багато прожитих замолоду ситуацій стали настільки далекими, що навіть близьким родичам оповідача важко в них повірити.

Книжка «Останнє бажання» народилася з потреби артикуляції замовчуваного, розкриття заблокованих тайників пам’яті, в яких було заховано від світу неординарний, жахливий досвід. За поширення інформації про свою діяльність в органах НКВС головному героєві роману Іванові Іваку і таким, як він, загрожує страта без суду і слідства. Та з падінням режиму колишній кат, а згодом працівник архіву і літератор, наважився написати автобіографію. Написати, щоб очиститися від тягаря замовчуваних злодіянь. Коментарі дітей та онуків, до яких рукопис автобіографії потрапив уже після смерті Івана Івака, виступають додатковим джерелом інформації про описані в манускрипті сторінки життя персонажів та про загальну ситуацію в країні.

Євгенії Кононенко, якій, як відомо, не чужий жанр детективу, вдалося так організувати компетенцію своїх персонажів, що фактично всі основні герої чогось не знають про своїх близьких. Це посилює атмосферу інтриги, в якій навіть уже відомі факти можуть згодом переосмислюватися. Так, дружина головного героя до певного часу не знає, що її чоловік заробляє на життя і квартиру тим, що страчує людей. Чоловік не знає, що його дружина спить із сусідом. Донька ката відмовляється вірити, що її батько був убивцею, навіть після того, як прочитала про те в його спогадах. Журналіст симпатизує інтерв’юйованому співробітникові благочинної організації й не підозрює, яке минуле за спиною того добродія. Дехто не знає місця перебування своїх близьких родичів. Парубок не знає, що колишня його дівчина живе з його двоюрідним братом. Автор спогадів помиляється щодо справжніх мотивів самогубства його знайомої, донька котрої стане невісткою його доньки. Та й навіть авторка книжки, сама Євгенія Кононенко, начебто «не знає» (поки їй не «
скаже» про те одна з героїнь), що зазвичай наприкінці сорокових років у підвалах НКВС розстрілювали, а не вішали, як зображено в автобіографії Івана Івака. «Усе» знають тільки співробітники НКВС. Хоча, між нами кажучи, навіть вони не знають усього. Вони тільки думають, ніби знають найбільше. І в цьому їхня помилка. Тому коли сила їхня раптом перетворюється на пшик (кульмінаційний у творі епізод – безуспішна спроба страти Габріеля Деуса), то не знаходять інших пояснень, як тільки те, що, мовляв, мали справу з вищестоящим працівником органів, котрий нібито перевіряв їхню профпридатність. Ця версія Сергія Харча настільки обґрунтована, як його слова про богоугодну діяльність репресивних органів: «Бог на небі припустив владу Сталіна, і ми виконували Його волю. А потім влада Сталіна скінчилася, бо того захотів Бог, то ми вже мали поводитися зовсім по-іншому».

Відколи Бог став дозволеним, то все зло, яке існує у світі, можна списати на волю Божу, Божий промисел. Таким є хід думки колишніх співробітників репресивних органів, що і за нових суспільно-політичних обставин непогано дають собі раду. Дуже навіть непогано, бо знову опиняються на боці сильнішого. Тепер вони, колишні не останні енкаведисти (зокрема й полковник Гибарян), очолюють «Фонд допомоги потерпілим від тортур під час репресій»! І жодної реакції з боку суспільства на це немає.

Євгенія Кононенко не аналізує злочинної діяльності полковника, навіть виводить його в ролі прийомного батька доньки страченого. (Сюжет, раніше присутній у романі «Музей покинутих секретів» Оксано Забужко – пригадаймо долю кагебіста Бухалова.) Але зрозуміло, що така мімікрія, таке перефарбовування колишніх працівників злочинних органів гальмує процес очищення суспільства, розкриття історичної правди про діяльність силових структур, формування прозорих відносин у державі. В останньому діалозі цієї книжки видавець запитує доньку прийомної доньки полковника Гибаряна, яка пише книжку про свою родину: «Коли вже ти мені принесеш свою книгу?». Та на це відповідає коротко і з натяком: «Дід ніяк не помре у Вірменії». Тоді видавець каже: «Дописуй книгу. Ти допоможеш йому».

Література, за романом «Останнє бажання», – це спосіб очиститися, дати вихід злочинному минулому. Вона виконує ту функцію, яку в християнській традиції виконує обряд сповіді.

Головний герой роману Тадеуша Конвіцького «Маленький апокаліпсис» перебуває ще ближче до смерті, ніж Іван Івак, але при цьому не потребує сповіді. Події у романі відбуваються впродовж одного дня, майже блискавично, ретроспективні екскурси відсутні, правду минулого не потрібно висвітлювати, бо її попросту не існує. Не існує в тому сенсі, що Конвіцький, навіть попри деяку автобіографічність його творів, не тримається правдоподібності, а викручує її до відказу. Виходить те, що популярною мовою можна назвати ґротеском, абсурдом.

«Історія, – прошепотів він, – історія зблизька відразлива, блазенська й дурна. Лише із віддалі вона виглядає трагічною, прекрасною й піднесеною».

Якщо головний герой роману Євгенії Кононенко прийшов до літератури після того, як власноруч повішав певну кількість людей, то головний герой роману Тадеуша Конвіцького – письменник, і то доволі авторитетний, але такий, що вже зійшов із письменницької дистанції (до речі, сам Конвіцький згодом повторить вчинок свого протагоніста: за двадцять останніх років свого життя не напише жодної книжки). Письменник, який перестав писати, скидається на людину, яка втратила віру в силу літератури чи у власні творчі сили та не знайшла себе для якоїсь іншої діяльності. Герой Конвіцького – самітник, якому, за великим рахунком, нічого втрачати. Можливо, через те оповідачеві знайомі опозиціонери вирішують, що саме йому належить вчинити акт публічного самоспалення перед варшавським Палацом культури, коли таки завершиться засідання партійного з’їзду, в якому братиме участь сам кремлівський калмик (очевидно, Брежнєв). Пояснення опозиціонерів, що, мовляв, такий вчинок годиться здійснити комусь, хто є досить відомою постаттю, але не
належить до ряду най-найвизначніших світочів польської культури, мені здається доволі розмитим, за таким критерієм можна було б підшукати сотні претендентів.

Світ, який ми бачимо очима оповідача в романі Конвіцького, – це світ тотальної мінливості, амбівалентності, двозначності. Світ, який важко схопити й зафіксувати. Якщо Іван Івак і Євгенія Кононенко дивляться на минуле з дистанції, на якій видно певну кількість найголовніших подій, то автор «Маленького Апокаліпсису» та його протагоніст відображають світ комуністичної дійсності з більшою безпосередністю, з глибоким емоційним надламом – як кошмар, якому не видно кінця. «Усе це таке двозначне. Я двозначний, ви двозначні, весь світ двозначний», – каже якоїсь миті герой роману Конвіцького і відмовляється йти на страту.

У романі Євгенії Кононенко все-таки існує якась межа між енкаведистами й звичайними людьми. У романі Т. Конвіцького режим не такий жорстокий, як в «Останньому бажанні» (бо і справді у Польщі було трохи легше, ніж в Україні), але – світ поплив, контури між режимом і опозицією стали невиразними. Двоє братів Шмідтів, Рисьо і Едек, належать до протилежних політичних таборів, але провладний Едек у стані алкогольного сп’яніння виголошує гасла, що підривають повагу до режиму, а потому звертається до брата (якого в тверезому стані методично критикує) зі словами: «Рисю, щó я плету. Братику, стеж за мною. Адже я єдиний тут представляю державні інтереси». Опозиціонерами називають себе кагебісти, які били й допитували головного героя. Мовляв, ми – позитивні опозиціонери, а ти – негативний. Вони навіть Першого секретаря називають опозиціонером. Режисер Булат так пояснює механізм становлення опозиціонера: «Я можу дати в зуби партії, бо маю право, а маю право, бо партії прислуговував».

Але найголовніше, звичайно, не це, а те, якою є сама опозиція в цьому романі. Одна з героїнь каже, що ця опозиція перебуває на державному утриманні, але ми не мусимо їй вірити; в цьому романі взагалі важко комусь вірити. Ліпше погляньмо на справи, які вершить опозиція, і на спілкування її представників з оповідачем.

«– Нас цікавить людина. Де б вона не була, у які часи б не жила. Людина передусім. Сама-одна, безпорадна, самотня», – каже Халіна, одна з тих, хто бореться з режимом. Таке гасло не може не тішити: опозиціонери допомагають окремим індивідам захистити свої права перед владою. Але звернімо увагу на інші ситуації, на те, як саме Халіна допомагає оповідачеві. Ось вона принесла каністру й розчинник (не повторюватиму, для чого), оповідач зізнається, що не знає, щó має з собою робити. Халіна на те: «Але ж я вам дала брошури». А далі – ще переконливіше: «Ви будете під нашою опікою. Можете нічого не боятися» (тут цитую з Андруховичевого перекладу). Чоловіка підштовхують до самоспалення й заспокоюють: ти під нашою опікою, тобі нічого боятися. Під опіками, а не під опікою.

Річ, звісно, не в Халіні, а в тому, що, на жаль, таким є ставлення до головного героя майже всіх дійових осіб, зокрема тих, хто належить до антиурядового табору, – черствим, байдужим, цинічним. У розмовах вони уникають говорити з ним на тему самоспалення. Фактично всім їм відомо про те, яке доручення покладено на нього, але вони вдають, що нічого особливого не відбувається, нітрохи не переймаються його ситуацією, і все, на що вони здатні, це пити горілку за його здоров’я. Так, за здоров’я людини, яка, знають, через кілька годин обіллє себе бензином і черкне сірником. Дехто з них вважає доречним запитати його за чаркою також про творчі плани.

Вони приходять до нього вранці, як до героя роману Франца Кафки «Процес», фактично, з вироком, який він повинен прийняти як місію, бо його акт високої жертовності буде зафіксовано в історії. Наприкінці шістдесятих, та й у сімдесятих, таких публічних самоспалень із політичних мотивів у регіоні були десятки (найбільше – в тодішній Чехословаччині, кілька – в Україні, Литві й Польщі). Один із тих двох делегатів від опозиції (Губерт), котрі сповіщають головному героєві завдання, помирає швидше за протагоніста, але йому, Губертові, не спаде на думку самому здійснити героїчний вчинок, його робота – заохочувати до цього інших. Ще один персонаж – колишній авторитет у середовищі опозиційного руху Ян – виявляється, бере пенсію за якісь особливі заслуги, тобто скидається на те, що він співпрацював з режимом. І навіть старий вояк Армії Крайової (до речі, сам Конвіцький воював в АК) не виявить жодного співчуття до оповідача. Єдина людина у романі, котра з часом стає небайдужою до головного героя та його долі, – Надєжда. Пе
рсонаж, треба сказати, теж доволі ґротескний. Онучка Лєнінової коханки, росіянка, вона спершу виглядає просто курвою і брехлом (брехливих персонажів в «Апокаліпсисі» не бракує – є ще донощик Тадзьо, є ще режисер Булат…), але потім, після двох статевих актів з оповідачем, уже готова йти з ним на ешафот.

Головного героя книжки також не можна назвати принциповим, відданим справі революції борцем. Його позиція стосовно, так би мовити, ключового в книжці питання впродовж роману неодноразово змінюється. То він каже, що вже змирився (з тим, що має вчинити самоспалення), то вже передумав, бо перехотілося йому того геройства й самопожертви, коли ж йому кажуть, що ваша жертва не потрібна, він, ніби на зло, знову готовий вразити всіх своїм учинком, хоча невдовзі вже пропонує делегатам підшукати собі іншого кандидата замість себе тощо. Зрештою, не можна сказати напевно, щó саме підштовхує його діяти так, а не інакше. Віра в те, що його жертва принесе необхідний результат? Не зауважив я такої віри. Хворобливе честолюбство, бажання увіковічнити своє ім’я на меморіалі героїв? Не певний, але цілком можливо, зважаючи на одну з прикінцевих сцен, де він думає, що якби Булат не їхав до Америки, а зняв на камеру його самоспалення, то міг би увійти в історію. Та найбільше, мені здається, його підштовхує огида від того всього, що його оточує, відсутність бачення якогось позитивного виходу з ситуації, в якій він перебуває.

Розмірковуючи про цей роман, важко не поствити собі питання, які підстави були в Тадеуша Конвіцького, щоб отак її, ту польську опозицію, карикатурно очорнити. Владу він, звичайно, теж добре покóпав, але з нею ніби все ясно, а от із опозицією… Я не вивчав польських досліджень із цього питання, поверхнево ознайомлений із біографією письменника, але можу спертися поза «Маленьким Апокаліпсисом» на інтерв’ю, котре чверть століття тому взяв у прозаїка Микола Рябчук. Воно опубліковане в журналі «Всесвіт» поруч із першим українським перекладом цього роману, виконаним Юрієм Андруховичем; до речі, Андруховичева «Московіада» частково інспірована якраз цією перекладацькою працею. Так ось, в інтерв’ю Конвіцький говорить про те, що «Маленьким Апокаліпсисом» він намагався поставити універсальні питання, що стосуються протестних рухів загалом, і мав на меті застерегти своїх друзів-опозиціонерів від сектантства, авторитаризму, від думки, що благородна мета виправдовує будь-які засоби. “Усі «революційні» рухи завжди ставили ту чи ту «священну» ідею вище від конкретної людини”, – сказав тоді Конвіцький.

В «Останньому бажанні» Євгенії Кононенко опозиції взагалі не існує, а знецінення життя окремої людини зумовлено винятково поведінкою влади. Але в романі української письменниці є один другорядний епізод, де присутня критика так званих національно свідомих кіл. Маю на увазі літературний вечір діаспорної поетки, в текстах якої помічено пуританську настанову на творення ідеологічно «правильних» віршів ціною спотворення дійсності. Поетка Марія Чимала читає вірш, у якому «дівчинка Марічка з хлопчиком Іванком усеньку ніч перед розлукою назавжди читали «Кобзаря», тоді як насправді ця дівчинка Марічка з хлопчиком Іванком усеньку ніч перед розлукою кохалися на підлозі, «Кобзаря» уклавши спати до чемодана. Старий Іван Івак, почувши цю байку від своєї колишньої бейбі, риторично запитує: я брехав, бо мене змушувала влада, а «хто ж змушував тебе казати неправду?». Звісно, цей епізод виглядає незначущим, не тягне за собою жодних серйозних наслідків, та все ж по-своєму показує людську слабкість – показати себе у вигідному світлі, заретушувати минуле. Тобто це певного роду мімікрія, на рівні вербальної поведінки, хай і не так яскраво виражена, як у випадку з колишніми енкаведистами, що пересіли в комфортні крісла «Фонду допомоги потерпілим від тортур під час репресій», і навіть не така помітна, як у біографії оспіваного у вірші Чималої Іванка, тобто Івана Івака – колишнього ката, порядного чоловіка і батька, згодом письменника.

Неможливо не згадати тут, що Конвіцький теж зображує подібних типів. Колишні високопосадовці Cахер (виключив свого часу оповідача з партії) та сам екс-міністр культури і член ЦК поповнили мистецькі лави – стали письменником та художником відповідно. Творів Cахера в «Маленькому Апокаліпсисі» не наведено, а то можна було би порівняти його спогади зі спогадами головного героя роману Кононенко. Судячи з того, з яким зацікавленням він з’ясовує, що подавали на стіл у перерві між засіданнями, коли оповідача позбавили партквитка, ті спогади мали би бути досить колоритними й насиченими деталями. Про товариша колишнього міністра культури Конвіцький пише: «Усе своє плідне життя він перевів, гноячи художників і переслідуючи злиденне мистецтво, а тепер, опинившись на пенсії, він раптом позаздрив своїм жертвам і сам заходився малювати». Для таких поважних персонажів письменник не шкодує пафосу, та й узагалі емоційність, патетичність є однією з рис нарації у «Маленькому Апокаліпсисі».

Так я підійшов до того, що розділяє ці два романи: стиль, нарація. На відміну від польського прозаїка, українська літераторка пише сухо, скупо, безоцінково. Нульовий ступінь письма, як кажуть французи. На мій погляд, способи подачі матеріалу в обох романах вибрано цілком вдало. Емоційність «Маленького Апокаліпсису» (не тільки назви) не видається надміром, бо вона є елементом створення ґротескної картини світу. Як і деякі повтори, що можуть здаватися зайвими (напр., численні поцілунки секретарів ЦК на телеекранах), чи суперечливість у часових маркерах описуваних подій – вони теж підсилюють враження дивності світу цього.

Однією з сильних сторін письма Конвіцького є його майстерність у побудові діалогів, уміння сформулювати думку стисло і дещо парадоксально. Як уже писав Богдан Пастух, текст роману «густий думками» і його можна розбирати на цитати, настільки смачно він скомпонований. Польському авторові вдається тримати увагу читача не так сюжетом (інтрига хоча й виникає вже на самому початку, та в процесі читання стає зрозуміло, що динаміки тут мало), а самим стилем, деталями. В Євгенії Кононенко ж головне – сюжет, і закручений він, треба підкреслити, дуже міцно, напевно, без жодної необов’язкової сцени (що загалом рідко трапляється в сучасній українській літературі). Якщо роман Оксани Забужко «Музей покинутих секретів» – найбільший роман періоду незалежності – не завадило б трохи почистити, скоротити, то сюжет «Останнього бажання», якби йому надав художньої форми хтось інший, навряд чи вмістився б на ста тридцяти сторінках. Та від подібної маніпуляції формула сюжету роману Євгенії Кононенко, очевидно, втратила б свою математичну чіткість.

І насамкінець, відчуваючи, що не сказав чогось істотного, хотів би сказати дві слові про зв’язок цих романів із релігійною свідомістю. Не бажаю переказувати деталі кульмінаційного епізоду роману «Останнє бажання», тільки зазначу, що в ньому показано неймовірну силу молитви. Натомість фінал роману Т. Конвіцького показує цілком інакше трактування релігійності. Незадовго до того, як протагоніст рушить із каністрою у бік сходів, цього ешафоту перед Палацом культури, до нього підійде юнак, схожий на Івана Хрестителя. Підійде, аби дати головному героєві укол. «Знеболювальний засіб», – скаже він після того, як силоміць застромить голку під шкіру. Отже, релігія, за Конвіцьким, – це знеболювальний засіб. А Бог, як довідуємося з останньої сторінки «Маленького апокаліпсису», – витвір людських мук.