Куренівський вертеп без Ілліча, або двійко Крюґерових дітей від різних жінок

Ігор Астапенко
Ігор Астапенко

Близько року тому Народний комісар із питань ідеології товариш Вано Крюґер залучив мене до своєї партійної гри, призначивши своїм заступником із міжнародних справ, а після весінньої поїздки до Вінниці – ще й куратором автотранспорту. Отож, із того часу я також належу до партійної верхівки. Нині, зважаючи на факт відсутності партійного квитка та веселої наявності ігрового начала, я можу собі дозволити писати все, що вважаю за потрібне, без жодного остраху перед жовтим змертвілим обличчям цензури. Але я цього не робитиму. Бо я також член партії, а партія – наше все!

Я знаю, як відповідально Вано Крюґер ставиться до видання своїх книг, як виважено й грамотно підходить до відбору й фільтрації матеріалу, як уміє дати волю часові задля «вистояності» його поетичного вина. Крюґер – стратег і тактик.

Говорячи про дві книги Народного комісара «Вертеп на Куренівці» та «Прощальний поцілунок Ілліча», які побачили світ нещодавно й майже одночасно, варто зауважити, що схожі вони здебільшого в формальному аспекті, але точно не в змістовому – така теза важлива лише за умови компаративного аналізу, який (зауважу) особливо актуалізується в нашому випадку, зважаючи на майже паралельний час виходу книжок та їхню приналежність до одного автора. Отже, поговоримо про книги більш детально.

kruger
    
«Прощальний поцілунок Ілліча»
Чи багато хто знає, що собою репрезентує некрокомунізм? Чи багато хто відає, що таке розпанахування ідеологічного трупа? Чи багато хто нині працює з актуалізацією деактуалізованого? Ростислав Семків на нещодавній презентації Крюґерових книг справедливо зауважив, що сьогодні навіть самі комуністи не говорять про Леніна, Сталіна чи Берію, проте Вано не зважає ні на що – його не хвилює «мейнстрімність» чи то важливість порушеної ним теми. Вано не боїться нічого (недарма у передмові до «Вертепу на Куренівці» Петро Мідянка говорить про те, що з Крюґером не лячно).

А й справді: чи варто говорити про комунізм в умовах активної декомунізації (факт, що книга мала вийти 5 років тому, не згладжує докору)? Чи це не те саме, що говорити про Першу світову війну під час розпалу Другої? Можливо, й не варто, якщо брати до уваги лише соціально-політичний складник. Але ж ідеться про культуру, ба більше – про поезію – сферу, що апріорі позбавлена будь-яких «лімітацій».

У «Прощальному поцілунку Ілліча» автор залишається вірним собі та своєму ориґінальному образу. На авансцену книги виходять ті самі Ленін і Сталін, Зоя Космодем’янська і полковник Ріхтер, комсомолка Мадонна і отець Гавриїл Костельник, Радован Караджич і китаєць-нацист, учителька Клавдія Михайлівна і Ленін-дебіл. Ленін – не дебіл! (Товарише Крюґере, Вас рятує тут тільки дві речі: Ви сказали це не в 1922 році, і Ви – поет).

Як на мене, у цій книзі ключовими виступають дві риси: іронічність і атмосферність. Іронією Крюґер володіє майже досконало – саме це й дає йому змогу створити свій авторський соус, під яким він подає свою масну комуністичну страву. Іноді його іронія межує з сарказмом, як ось у вірші «Ніжна посмішка Берії», проте не доходить до нього, бо тоді б це вже був не стиль Крюґера, а він, нагадую, залишається вірним собі:           

Хіба може зробити щось погане
    Людина,
        Яка так усміхається?
    Звісно ж, ні!        
    
    Звісно ж, ні! Комуністи не здатні на зло!
    
    Ніжна посмішка Берії
        Осява дитинство моїх дідів,
    А частково й моє –
        Я теж люблю комунізм        
      

У цей вірш Крюґер не просто заходить своєю витонченою персоною, а й декларує важливу тезу: він любить комунізм – епоху своїх дідів. Йому імпонує те, що не міг відчути на собі. Може, саме тому він тепер так намагається все компенсувати, оживити мертве? Але: оживити чи розпанахати? Автор передмови та передмови до передмови Олександр Федута порівнює поета з патологоанатомом, а його руки – з гаками, які впиваються в труп, щоби зробити свою чорну (але ні, радше, червону) справу.

Іронія в цій книзі має й інші вираження, викликаючи на вустах веселу посмішку:

    Хочу по-материнському обійняти порноакторів
    Хлопців.
    В них-бо
    Такий змучений вигляд в цьому кіні.
    Треба якось втішити їх.
    Тяжка в них робота.

Далі Крюґер свідомо розгортає розважальну іронію, пропонуючи варіанти втіхи порноакторів:

    Треба якось втішити
    Хлопців-порноакторів.
    Може, створити профспілку?
    І видавати їм молоко на роботі.  

Ви уявляєте собі профспілку для порноакторів? Ви це собі уявляєте? (До речі, до цього моменту тексту дуже сподівався, що комуністичних маркерів не буде). У цьому вірші автор деконструює традиційне уявлення про індустрію, що асоціюється з брутальщиною й оцінюється зневажливо. Однак поет іронічно наділяє такий образ ледь не батьківською турботою й материнською ніжністю. Він же Нарком. А Наркоми здатні тільки на добро!

Як уже було зазначено вище, іншою особливістю збірки «Прощальний поцілунок Ілліча» є атмосферність. Крюґерові вдається зробити так, що реципієнт має справу не з матеріальним текстом, не виступає суб’єктом споглядання, а стає безпосереднім учасником реального дійства. Ось, вам, наприклад, вирізання зірки на грудях Зої Космодем’янської (як же це поетично!):
    
Завірюха. Зима. Ешафот.
    Палає холодом погляд
               Полковника Ріхтера.
    Зоя боїться,
        І трусить її
                   Не від холоду «русскай зіми»,
                     А від холоду погляду німця.     
    
Факт жорстокої фашистської розправи над першою жінкою-героєм Радянського Союзу загально відомий – усе, що робить Крюґер у цьому вірші, – це наснажує майже лапідарний сюжет метафоричними маркерами атмосферності. Єдине, чим можна дорікнути поетові в цьому тексті – це в прямолінійності кінцівки, адже смерть Зої занадто логічна й очевидна, тому вказування на неї може видатися надто простим або навіть зайвим.

За таким самим принципом Вано працює і в однойменному книзі вірші  «Прощальний Поцілунок Ілліча»:
    
    Вовчицею, у якої повбивали вовченят, завивала
    Люта зима 1924 року.
    Її мороз змішувався з холодом, що панував у серцях
    Сотень і тисяч людей, що, в жалобі, зібрались тоді
На Красній площі.        

Сюжетне коло тут максимально звужене, а ключовим у конкретній авторській роботі є поетично-атмосферне забарвлення ситуації прощання, скорботи. Щоправда, на відміну від попереднього, цей текст містить у собі ще один важливий елемент – добудовування сюжетної конструкції уявою. Крюґер синтезує два прийоми: метафоризацію реальної дійсності та поетичне «додумування» цієї дійсності. Червоний метелик (поет обожнює метеликів, і це також усім відомо), який злітає з воскових губ Леніна, виступає головним героєм цього поетичного домислу, виростаючи в символічну розгорнуту метафору. Ленін шле у світ останній червоний поцілунок, червоноармійці зривають із себе ордени та медалі, а лід на Москві-ріці дає тріщину. Прощавай, Леніне, прощавай, Вождю світового пролетаріату!

Вано Крюґер зауважує, що доцільнішим було б уживати термін «вітакомунізм» заміть «некрокомунізму», адже прагне відшукати живе в мертвій епосі, те, що дихає в ній на повні груди. Вірші цієї книги справді живі, незважаючи на майже наскрізний образ Смерті, що сміливими стрибками рухається з тексту до тексту, але водночас жодним чином не визначає їхньої вітаїстичності. Поет добре усвідомлює всю небезпеку матеріалу, з яким працює, знову ж таки, роблячи це в час, коли суспільство всіма руками відмахується від радянських пережитків, проте він нічого не декларує, нікого не агітує, а просто подає свою ліричну дескрипцію того, що йому цікаво, заламіновуючи своєю книгою пам’ять про минуле – червоне, жорстоке, холодне, – але таке, що існувало, тому забути про нього не можна.

«Вертеп на Куренівці»    
У «Вертепі на Куренівці» Вано Крюґер демонструє ще одне своє авторське обличчя, дещо відмінне від того, яке іронічно усміхається нам із книги «Зіґґі Фрейд & Ктулху», та більшою мірою від того, що виблискує фірмовою борідкою з «Прощального поцілунку Ілліча».       

Однак, говорити про радикальну та абсолютну відмінність Крюґера-поета у «Вертепі» від нього ж ув інших книгах було б недоцільним, адже лише цілісний аналіз, для якого обов’язковим є залучення всіх критеріїв, дає право постулювати таку тезу. Крюґер видозмінює лише зовнішні тканини своїх текстів, себто сюжетно-образні каркаси, проте його стиль відчитується дуже легко в багатьох аспектах: побудові метафори, лексиці, правописі, графіці. До речі, чимало віршів із «Зіґґі Фрейд & Ктулху» перекочовує до «Вертепу». Про що це свідчить? Крюґер так закоханий у свої тексти? Чи, може, боїться залишити свої найкращі творіння в минулому?

У другій передмові до книги Мирослав Лаюк говорить про вписування кожного поета  в певний пейзаж, який, натомість, вписаний у певну географію, остання ж – ув історію. Таке «прив’язування» письменника до локації автоматично породжує його асоціювання з нею: «Якщо Лишега – то Тисмениця. Якщо Мідянка – то Широкий Луг. Якщо Герасим’юк – то Прокурава».  Але чи можна сказати: якщо Крюґер – то Куренівка? У цій книзі поет активно працює з локаціями:  Житомирська траса (і її відомий метелик), Вижниці, Чернівці, Смодне, Покуття зі своїми річками, та сама Тисмениця, Дарниця (нарешті Київ!). А де ж Куренівка? Вочевидь, буквальне тлумачення назви одразу відпадає. У такому разі: чому поет маркує назву старим районом Києва? Найпростіша версія – паратекстуальна: назву одного з віршів винесено в назву книги (нині така практика є досить поширеною). Але чи немає тут місця й для іншого трактування? Може, так автор просто прагне продовжити лінію своїх кумирів? Зрештою, дозволю собі припустити, що назва в даному випадку не є носієм узагальнювальної семантики, а тому й не є головним  атрибутом концептуальності книги, як це було в двох інших.            

Перше, про що хочеться сказати, аналізуючи цю книгу, – це про її естетичну складову. Вивільнюючись од будь-яких ідеологічних нашарувань, у «Вертепі» автор схиляється до «чистої» поезії, не заплямованої нічим, що могло б зазіхнути на її самодостатність. Тут немає політичних постатей, немає гасел, прапорів, закликів, маніфестів (папір більше цього не витримав би!), але що тут є натомість?

кістяк на рельсах
лиш іней блищить цирконієм
поміж чорних очиць і зубів
де-не-де залишки шерсті
нагадують про тепло

пес дивиться на місяць
дивиться на місяць
і сміється   

Цим віршем (тим самим – однойменним назві книги), поданим повністю, Крюґер ніби окреслює свій подальший поетичний шлях у «Вертепі». До речі, якщо взяти пастораль №4 у цій книзі, то дуже легко можна провести аналогію з кінцівкою цього тексту:

    метелик підлітає до вогню
сідає біля вогню
     і дивиться

Це концептуальність? Автоінтертекстуальність? Стилістична єдність? Чи, може, просто самоповторення? Думаю, сам Крюґер потрактує це як концептуальність. Врешті, не так і важливо. Далі в книзі буде багато місяця, сонця, вогню, тварин, знову метеликів (зокрема й того відомого – житомирського). Людей буде менше в самих текстах, натомість вони з’являтимуться в присвятах. Нікому не відкрию Америки, сказавши про те, що, до прикладу, у шифрах П.М., О., М.Г. чи В.Г. легко відчитуються Мідянка, Лишега, Григорів та Голобородько. Поет шанує своїх кумирів, і, хоч би як наївно це звучало, прагне стати схожими на них. Від цього – і свідоме уподібнення, що в даному випадку немає нічого спільного з епігонством. У цьому контексті хотілося б звернути увагу на ряд цікавих мініатюр (жанр, популярний у Київській школі поезії). Ось, наприклад, зовсім коротка:

дві чашки на столі
моя біла Голобородькова чорна   

Автор лапідарно вербалізує ситуацію, уникаючи метафорики (у вузькому її розумінні), вочевидь, головний посил мініатюри – не здивувати оригінальністю образного мислення. Так, поет Вано Крюґер мінімальними мовними ресурсами вказує реципієнтові на те, що горизонти поезії настільки широкі, наскільки їх бачить автор. Дві поетові чашки протилежних кольорів, що, до речі, може нести символічне забарвлення, – це і є поезія, бо такою вона є в свідомості автора. Лексика виступає лише інструментом, за допомогою якого поет транслює читачеві те, що й без цього інструменту є поезією.   

Ось іще одна мініатюра:   

павук сіть сплів
сонце упіймати хоче
краплина роси на павутинці зависла
сонце в ній виграє

Уже в цьому тексті метафора з’являється, причому на двох рівнях (ось вам і вертепна структура): на першому – вищому – широка метафора-вірш (бо сама ситуація – надто поетична), що не підлягає членуванню, на другому – нижчому – буквальна (або ж академічна) метафора, втілена знову-таки вербальними засобами. Крюґер, хоч і далеко не вперше в нашій поезії, грає з простором, трансфігуруючи макро- в мікро-: сонце зменшено до розмірів росяної краплини, а отже, тепер доступне й павукові.             

«Вертеп на Куренівці» можна сміливо назвати найбільш зрілою та найбільш «поетичною» книгою Крюґера. У певний момент почало здаватися, що гру в русинство (як вдало зазначив у передмові Петро Мідянка, «він такий підкарпатський русин, як я русин київський») і комунізм завершено, проте навідліг від цього поет відмовлятися не збирається. А чи збирається взагалі?

Можливо, наступна книга поета відкриє ще одну його іпостась, але поки не думайте про це, а йдіть до книгарень та купуйте двійко Крюґерових паперових діток – одне дитя розкаже вам про веселого дядечка Ілліча, інше – про феєричний Куренівський вертеп, на який дядечка Ілліча не впустили.