Алоїз Вольдан: «Україністика — прогресує»

Алоїз Вольдан
Алоїз Вольдан

У німемецькомовному просторі є кілька центрів українознавчих студій. Це, насамперед, Український вільний університет у Мюнхені, Грайфсвальдський університет, котрий щоліта проводить «Українікум» (Ucrainicum) — двотижневу літню академію української мови, літератури, історії та культури, Інститут слов’янської філології Мюнхенського університету імені Людвіга-Максиміліяна, а також — Інститут славістики Віденського університету, керівником якого є професор доктор Міхаель Мозер, а його заступником — професор доктор Алоїз Вольдан. Вони, разом із проф. д-ром Штефаном Симонеком та проф. д-ром Юліане Бестерс-Ділгер, є найвідомішими ініціаторами україністики Відня нашого часу.

М. Мозер та Ш. Симонек ще молодими славістами захистили свої дисертації на українську тематику. За сприяння цих учених та пані Ю. Бестерс-Ділгер у 1997 році було відкрито «Український Центр» в Інституті славістики.
Відтоді було багато зроблено. Зокрема, створено «Австро-український семінар», котрий уперше відбувся у 1997 році під керівництвом д-ра А. Вольдана, й працює майже щоліта ось уже близько 20 років, маючи на меті дати можливість українським та австрійським студентам вивчити мову одне одного.
Алоїз Вольдан зробив великий внесок не тільки в розвиток студій, а й у розвиток української культури та літератури в Австрії загалом. Він ось уже 9 років поспіль є керівником проекту «Австрійська Галичина та її багатокультурна спадщина». Поміж іншим, займається перекладами з української та польської мов. Велику увагу в даному контексті приділив письменникові Юрію Андруховичу. До слова, пан професор був одним із перших, хто показав українську літературу німецькому читачеві. Пан Вольдан є професором літературознавства та професором слов’янських літератур Віденського університету.

Нині він є уповноваженим представником, спікером докторантського колегіуму «Австрійська Галичина та її багатокультурна спадщина», заснованого за ініціативи Андреаса Каппелера у 2006 році. Докторантський колегіум досліджує взаємозв’язок культур, літератур, мов, релігій, економік, етнічних та соціальних груп австрійської коронної землі Галичини та Лодомерії в період від її приєднання до Габсбургської імперії в 1772 р. до 1918 року. Працівники проекту займаються вивченням багатокультурної спадщини Галичини в Польщі, Україні, Австрії та еміграції аж до сьогодення.
Завдяки колегіумові, велика кількість молодих науковців, серед яких багато українців, отримали змогу жити та працювати у Відні.

Пропонуємо Вашій увазі розмову з паном професором доктором Алоїзом Вольданом.

–     Пане Вольдан, що спонукало Вас до вивчення української мови, адже від початку наукової кар’єри коло ваших зацікавлень становили російська та польська літератури?
–    Моїм зацікавленням українською мовою я завдячую Галичині. Аби досліджувати її, потрібно неодмінно володіти українською. У даному контексті вона була для мене дуже важливою після польської та німецької. Поряд із ними потрібною для вивчення Галичини є ідиш.

–    Коли і як Ви почали вивчати українську мову?
–    Початок мого інтересу до української мови збігся з Незалежністю України. Я був в Україні ще у радянський період — у Києві та Львові. Близько 26 років тому поїхав у Карпати на конференцію, присвячену Станіславу Вінцензу – це і був мій перший контакт із новою Україною ще до розпаду Радянського Союзу.

–     А потім, як я розумію, вивчали українську самотужки?
–    Так. Проте я, на жаль, ніколи не вивчав цієї мови систематично. Багато читав, слухав.

–    Наскільки мені відомо, зараз Ви є заступником керівника інституту Славістики, у рамках якого в 1997 році були створені українські студії. Як виглядає україністика у Відні зараз і наскільки вона розвинена?
–    Завдяки старанням Ю. Бестер-Ділгер у дев’яностих роках стартували студії. Мене тоді ще у Відні не було. Пані Юліане добилася того, щоб україністика стала незалежною.

–    Тобто на початках були Бестерс-Ділгер, Мозер та Сімонек?
–    Так. Я на початку ще працював у Зальцбурзі, потім у Пассау, а далі приєднався до них. Україністика розвинена добре. Ми багато робимо, публікуємо. Нам, на жаль, трохи бракує студентів. Краще було б, якби було більше зацікавлених.

–    Яка кількість студентів зацікавлена україністикою?
–    Ну… Ситуація така, що попитом більше користуються мовні курси. Їх відвідують близько 20 осіб. Після першого семестру третина відсіюється. На жаль, часто вони ходять туди аби заробити кілька балів. Не кожен із тих, хто закінчує мовні курси, відвідує потім літературу й мовознавство.

–    А який зараз спостерігається стан україністики в Європі?
–    Україністика — прогресує. Раніше майже не було зацікавлення. Очевидно, що Помаранчева революція та Майдан допомогли зрости інтересові до України загалом. Проте інші слов’янські мови конкурують з українською, це важливо відмітити. Більшість студентів-славістів вивчають російську мову. Тут важливо зауважити, що їхні професійні перспективи кращі. Навіть на науковому рівні існують нюанси, про які варто пам’ятати. Якщо оголошується вакансія професора в котромусь із університетів, то потрібно, поряд з українською, володіти ще кількома мовами — російською, польською чи болгарською. Для кар’єрного зростання молодого науковця-славіста є дуже важливим володіння російською.

    Чи підтримує факультет контакти з іншими установами де вивчають українську?
–    Не весь факультет, а ми, ті що займаються україністикою. Я організовую багато конференцій із метою зміцнити мережу західноєвропейської україністики. Нещодавно, до прикладу, відбулася конференція, на яку були насамперед запрошені колеги з Італії, Франції, Польщі, Угорщини, Німеччини та Ізраїлю, троє гостей із України. Проводимо конгреси україністів. Нашою метою є насамперед зацікавити студентів русистів або полоністів українською мовою, нам важливо, так би мовити, розширити коло зацікавлених і наблизитися до України зі сходу та заходу.

– Ті, хто відвідує українські студії — це переважно австрійці?
–    Так, цього літа ми проводили літню школу, і там було багато віденців.

–    Мені відомо, що Ви були першим хто супроводжував студентів літньої школи до Львова?
–    Так, разом із пані Бестерс-Ділгер. Ця школа проводилася вже 13 разів. На жаль, вона не відбувається щороку. В 2014 році, до прикладу, вона не стартувала, а 2015 року провели дуже дуже ефективно. Сімнадцятеро людей набрали швидко, це були переважно ті молоді люди, які відвідували курс української мови при інституті славістики. Раніше було важко набрати відповідну кількість німецькомовних студентів. Приємно, що жодних таких проблем не спостерігається з українського боку.

123

–    У 2003 році у видавництві «Зюркамп» вийшов Ваш переклад Андруховича «Das letzte Territorium». Чому саме Андрухович?
–    Це було давно, 12 років тому. Ми з Андруховичем були і є добре знайомими. Як то часто буває, ніхто не хотів друкувати твори невідомого автора. Це потребувало багато зусиль аби спочатку розмістити переклади в часописах. Йшлося насамперед про коротку прозу й поезію. Потім мені вдалося переконати «Зюркамп». А потім усе закрутилося дуже швидко: зацікавлення українською літературою зросло, з’явилися переклади творів Жадана й Дереша. Але спочатку ні Андруховича, ні української літератури ніхто не знав. Пані Анна Горбач (прим. автора: Анна-Галя Горбач — перекладач з української мови на німецьку, перекладознавець і літературознавець) самотужки створила власне видавництво аби друкувати твори, бо німецькомовні видавництва не були зацікавлені в перекладах з української. Але те, що вона видавала, спочатку не мало попиту. Мій переклад Андруховича — це перша публікація сучасної української літератури в доброму німецькомовному видавництві.

–    Тобто Ви були одним із перших хто перекладав з української мови?
–    Так, після пані Горбач, я — перший. Мені було важко переконати видавництво. Тільки після п’яти-шести публікацій у журналах вдалося переконати редактора. І я ніколи навіть не подумав би, що саме після цього твори Андруховича зацікавлять європейського читача.
 
–    Над чим Ви працюєте зараз?
–    До прикладу, над перекладом оповідань І. Франка. У Львові зараз саме займаються упорядкуванням антології Франка, в якій будуть опубліковані раніше не перекладені тексти. Нещодавно перекладав вірші Марії Микицей.

–    Відомо, що в 2006 році стартував докторантський колегіум «Австрійська Галичина та її багатокультурна спадщина». Ви стояли у витоків колегіуму і, наскільки мені відомо, були одним із його ініціаторів. Розкажіть про здобутки молодих науковців та Ваш науковий інтерес до вивчення Галичини.
–    Ініціатором був Андреас Каппелер, який завдяки своєму авторитетові зібрав докупи людей та отримав грант фінансування даного колегіуму. Потім координатором проекту став я, коли пан Капеллер пішов на пенсію. У мене особистісне зацікавлення Галичиною. А у Відні, так історично склалося, ми маємо багато матеріалу щодо даної теми. Докторантський колегіум має свої цілі. По-перше, дисертація мусить стосуватися об’ємного фонду галицької культури, обов’язковою умовою є — висвітлити щось незнане. По-друге, важливою є застосована сучасна методологія — гуманістичне дослідження. Така методологія імпонує студентам. В ідеальному варіанті — стипендіати мають працювати в групах. І один вчиться від іншого колеги. Ефективна співпраця, вона добре функціонує.

–    Над якими науковими темами Ви працюєте зараз?
–    Я читаю зараз лекцію «Перша світова війна в польській та українській літературі». Ця тема дуже багата на матеріал і вона мене дуже цікавить — саме маю написати обширну статтю до неї. Інше, що мене зараз іще цікавить, — табори полонених або насильно евакуйованих українців. Таких було кілька. Найбільш відомим є Ґмюнд у Нижній Австрії. Там також творилася література. Схожа ситуація відбувалася в менш відомому таборі у Фрайштадті (Верхня Австрія). Там, щоправда, не було цивільних — тільки воєннополонені. Там сидів маловідомий український письменник Василь Атаманюк. Важливим пунктом даного дослідження є Талау. Існує навіть талауський альманах, у котрому зібрано багато текстів. Ґмюнд добре досліджений істориками але не з погляду літературознавства. Фрайштадт — майже забутий. В історіографії знайдете всього кілька рядочків, і все. А там навіть газету або періодику видавали. Це також входить до дослідження українсько-польських відносин Першої світової війни.

–    Пане Вольдане, і наостаток — чи буде інститут славістики проводити колись українікум як у Грайсфальді?
–    Для цього потрібна енергія та, насамперед, фінансування. Поки що ми про таке не думали.

Коротка біографічна довідка:

Алоїз Вольдан (1954) народився в м. Лінц. Вивчав теологію, славістику та компаративістику в університеті міста Інсбрук. Був стипендіатом університету м. Воронеж. Австрійським лектором в Інституті іноземних мов у Москві, у 1982 році захистив дисертацію про М. Булгакова. Перекладає з української та польської мов. У 1995 році отримав ступінь професора за наукову роботу «Цsterreich-Mythos in der polnischen Literatur». З 2005 року працює в інституті славістики м. Відень.

Спілкувалася Ірися Ликович