Pardon my French

123Щороку в Україні виходять друком пристойні французькі автори, але притомної рефлексії серед вітчизняного літературного середовища не відчувається. Це можна було б пояснити тим, що проблеми, порушені в книгах французами, далекі для нашого суспільства. Але річ, напевно, в іншому.

Рівень французької літератури значно вищий за рівень вітчизняної. Насамперед ідеться про загальну якість письма, що пояснюється, зокрема, освітою, наявністю відповідного загального гуманітарного інтелектуального середовища, книжковою індустрією (розгалужена мережа книгарень, фахова літературна критика, інститут літературних агентів, скаутів, державна підтримка французьких культурних центрів, котрі займаються, до того ж, заохоченням перекладів французьких авторів, велика кількість літературних премій і відзнак, різнопланові видавництва, що спеціалізуються і на масовій літературі, й на експериментальній, філософській). До цього додається кінематограф, телебачення, візуальні студії тощо. Іншими словами, досвід Франції і французьких літераторів є вкрай важливим для конструювання (фактично з нуля) літературного кола й книжкової індустрії в Україні.

Оскільки каталог перекладеної літератури доволі широкий, а неперекладеної ще більший, то зосереджусь на тих літераторах, які справді є певним відтворенням творчого процесу в сучасній Франції. У фокусі саме художня література. Я не зупинятимусь на якості перекладених текстів. Неприємно констатувати, але часто рівень не надто високий, тексти нечитабельні, а якщо долучити до цього відсутність належної редактори й коректури, то матимемо замість перекладу як мистецтва, в кращому разі, банальний переказ змісту. Є перекладачі і те, що вони, вочевидь, вважають перекладеними текстами. Тенденція. Піпл хаває, специ щось там обговорюють у соцмережах і на цьому все закінчується. Отака простенька неповага до авторів і читачів. Ситуація поступово зміниться, коли більше людей почне читати оригінальні тексти (не чекаючи на переклад українською, при доступності перекладів іншими мовами, бо можна не дочекатися), прислухатися до критиків (які неодмінно з’являться) і просто не купувати відвертого перекладацького мотлоху.
123

Прізвища Нобелівських лауреатів завжди на слуху. Навіть якщо їхні тексти не читають в Україні, сам факт присудження цієї премії призводить до пересудів, мовляв, «за що це їм вручили, нічого такого вони не написали». Щоб подібних порожніх фраз не виникало, нобеліантів варто прочитати. Жан-Марі Гюстав Ле Клезіо («Prix Nobel de littérature», 2008) і Патрік Модіано («Prix Nobel de littérature», 2014) є показовими письменниками, з характерними стильовими особливостями. Ле Клезіо, крім літератури, займається гуманітарними дослідженнями, викладає в багатьох університетах Америки, Азії, Європи. Період 60-70х рр. у його творчості вирізняється експериментальністю (романи «Procès-Verbal» (1963), «Le Déluge» (1966, «Потоп», перекладач Галина Чернієнко, «Видавництво Жупанського», 2010), збірка оповідань «La Fièvre» (1965) та інші). Але й упродовж наступних десятиліть Ле Клезіо вносить ненормативність у тексти, підтвердженням чого слугують різні літературні премії. Мене глибоко вразив роман «Ritournelle de la faim» (2008, «Ритурнель голоду», перекладач Ярема Кравець, «Фоліо», 2011). Тематично цей роман є близьким до українських реалій останніх 10-15 років, тому дивує, чому він досі не актуалізований, адже теми «війни, яка проходить повз», «розмови про проблеми, замість їх розв’язання, на тлі кризи», політичних репресій, – є нашими (попри те, що автор змальовує часи напередодні і під час Другої світової війни). Водночас, «Ритурнель голоду» не є виключно соціальним романом. Драма особистості, самотності дитини (головна героїня Етель списана з матері письменника, взагалі в тексті багато автобіографічних посилань) є центральними. Назва роману вказує на голод і в прямому сенсі, й на голод за почуттями, голод за тим, чого не змінити і не досягти. Плюс до всього вичитуються вкраплення ненормативності (тема одностатевого кохання у підлітків, і травма Етель пов’язана з цим). Крім роману «Ритурнель голоду» та «Потоп» українською перекладені романи «Le Chercheur d’or» (1985, «Золотошукач», перекладач Галина Чернієнко, «Видавництво Жупанського», 2011), документальна біографія «Diego et Frida» (1993, перекладач Володимир Верховеня, «Фоліо», 2011). Ле Клезіо має в колекції «Prix Renaudot» (1963), «Grand prix de littérature Paul-Morand» (1980), «Grand prix Jean-Giono» (1997) та ін.

123Патрік Модіано став відомим широкому загалу після отримання ним Нобеля (2014). Письмо Модіано, на відміну від Ле Клезіо, більш інтимне, хоча, звичайно, це велика умовність. За останні роки перекладеними є романи «Dans le café de la jeunesse perdue» (2007, «У кафе втраченої надії» перекладач Ярослав Коваль, «Фоліо», 2015), готуються до друку «L’Herbe des nuits» (2012, «Нічна трава», перекладач Ярослав Коваль), «Pour que tu ne te perdes pas dans le quartier» (2014, «Щоб не загубитися у місті», перекладач Ярослав Коваль). Для ознайомлення зі стилем Модіано варто прочитати невеличкий, неперекладений українською роман «L’Horizon» (2010, «Горизонт»). Текст щільний, хронологія постійно порушується, автор грається з персонажами і читачем, міксуючи минуле з теперішнім, і ця гра захоплює. Сюжет розгортається довкола теми «а що, якщо ми раптом заговоримо з людиною, яку не знаємо? Що станеться, як розвиватимуться події далі?». Модіано цікавить тема випадку і всього, що з ним пов’язано. Смачне, атмосферне письмо, в яке неможливо не закохатися. Творчість Патріка Модіано відзначена «Prix Roger-Nimier» (1968), «Prix Goncourt» (1978), «Grand prix de littérature Paul-Morand» (2000) тощо.

123Пригадуючи написане французами за останні роки, не можна не згадати Мішеля Уельбека і Фредеріка Бегбедера. Два крайні романи Уельбека перекладені українською: «La Carte et le Territoire» (2010, «Карта і територія», перекладач Леонід Кононович, «Фоліо», 2012), «Soumission» (2015, «Покора», перекладач Іван Рябчій, «Клуб сімейного дозвілля», 2015). Обидва тексти є обов’язковими для прочитання. Уельбек продовжує радувати. Чим іще можна вразити читача після того, як автор зробив свій особистий демонтаж у романі «Карта і територія»? Виявляється, теми є. «Покора» – знаковий текст не лише для французької літератури (див. мої зауваження до перекладу «Покори»). На жаль, в Україні він не отримав того розголосу, на який заслуговує, хоча алюзій на нашу дійсність у ньому більш ніж достатньо. Уельбек має «Prix Novembre» (1998), «Prix Interallié» (2005), «Prix Goncourt» (2010), «Prix de la BnF» (2015) та ін. Стосовно Бегбедера, то тут варто назвати роман «Un roman français» (2009, «Французький роман», перекладач Леонід Кононович, «Фоліо», 2011) та «Oona et Salinger» (2014, «Уна і Селінджер», перекладач Леонід Кононович, «Країна мрій», 2015). Останній текст написаний на перетині фікшн та нон-фікшн, читати можна, але кайф від текстів Бегбедера отримується завдяки іншим творам, які також перекладені. А от «Французький роман» – справжній шедевр, написаний у найкращих традиціях автобіографічного тексту, з екзистенційним самокопанням, жінками, наркотиками, must read. Лауреат премій «Prix Interallié» (2003), «Prix Renaudot» (2009).

123Твори Анни Гавальди добре відомі тим, хто слідкує за французьким літературним процесом. Українською маємо збірку оповідань «Je voudrais que quelqu’un m’attende quelque part» (1999, «Мені б хотілось, щоби хтось мене десь чекав», перекладач Євгенія Кононенко, «Видавництво Старого Лева», 2015), романи «L’Échappée belle», «Je l’aimais» (2001, 2002, «Я її кохав. Я його кохала; Ковток свободи», перекладачі Ксенія Єрмолаєва, Юлія Романіка, «Клуб сімейного дозвілля», 2013). Ці тексти достатньо висвітлюють стиль Гавальди. Гарне читання, щоб розслабитись і не впасти в маскультний маразм: іронічне, дотепне, легке. В 2000 році Анна Гавальда отримала «Grand prix RTL-Lire».

123Творчість Давіда Фонкіноса в нас маловідома, радше невідома взагалі. Шкода, тому що Фонкінос знаний і популярний у Франції, він пише сценарії для кіно, займається режисурою. Перекладений один роман «Nos séparations» (2008, «Наші розставання», перекладач Антон Кушнір, «Нора-Друк», 2013). При першому наближенні текст здається типовим романом про кохання, та все не так просто. Типовість убивається додаванням ненормативності до форми тексту (оповідь перемежовується з лаконічними «енциклопедичними» статтями, суб’єктом яких став сам оповідач), яка аж ніяк не обтяжує текст, а, навпаки, додає йому пікантності. Як і в «Горизонті» Модіано, в центрі звичайна людина, звичайні стосунки, в незвичайних ситуаціях (багато хто впізнає в персонажах роману себе). Отримав такі відзнаки: «Prix François-Mauriac» (2002), «Prix du jury Jean Giono» (2007), «Prix Renaudot» (2014), «Prix Goncourt des lycéens» (2014).

123З перекладених авторів ще варто назвати Еріка-Емманюеля Шмітта, Філіпа Лабро, Мішеля Турньє, П’єра Ассуліна, Дельфіну де Віган, Соржа Шаландона, Емманюеля Каррера, Даніеля Пенака, Марка Леві. Цікава ситуація спостерігається з неперекладеними авторами і текстами. Загостримо увагу на активних літераторах, а також тих, хто помер, але їхні тексти стали «канонічними». П’єр Гійота – автор, якого впевнено можна зарахувати до когорти ненормативних. Його романи забороняли, за його текстами ставили вистави, сам він мало не помер під час написання «Книги». Письмо Гійота здатне реально деформувати психіку. Тексти написані в ключі експерименту (роман з однієї фрази, порушення хронології, фонетизація/вокалізація тексту, обсценність). Почати ознайомлення з творчістю Гійота варто з автобіографічного роману «Coma» (2006, «Prix Décembre»), і вже потім переходити до важких текстів, таких як «Tombeau pour cinq cent mille soldats» (1967), «Éden, Éden, Éden» (1970), «Prostitution» (1975), «Le Livre» (1984). Крайнім нині є роман 2014 р. «Joyeux animaux de la misère». Автор досліджує теми: насилля, війни (Гійота – ветеран Алжирської війни), рабства (тілесне, психологічне), естетики страждання, тортур, сексуальності, перверсій. Я не певен, що цнотливий український читач подужає й оцінить ненормативне письмо Гійота, особливо, наприклад, коли описується взаємодія війни і збочень (!)… але слід спробувати. Мало не всі перелічені тексти Гійота вийшли у авторитетному видавництві Gallimard, тобто є у кого повчитись і письменникам, і видавцям (мої думки щодо П’єра Гійота).

123Не можна оминути творчість такого неоднозначного письменника, як Тоні Дювер і його ненормативне письмо (дитяча сексуальність, проституція, гомосексуальність, замкнутість простору і пов’язані з цим аберрації), яке, проте, отримало «Prix Médicis» (1973). Тексти Дювера, як і Гійота, розривають традиційне уявлення про письмо, про тематику й форму. Допустимі межі перейдені, а от що там далі, про це розмірковує автор. Через особливості письма, Тоні Дювер значну частину життя провів відлюдником. Його знайшли мертвим в 2008 р., коли тіло почало розкладатись. Рекомендовано до прочитання: «Récidive» (1967), «District» (1968), «Interdit de séjour» (1969), «Paysage de fantaisie» (1973).

Ще одним ненормативним автором є Ерік Журдан. Романи Журдана довгий час були під забороною. Автор концентрується на темі насилля, садомазохізму в гей-ком’юніті (армія, тюрма), зокрема між кровними родичами. Слід ознайомитися з романами «Les Mauvais Anges» (1955, на момент видання автору виповнилось 17 років і це вам не чтиво «теплих долонь»), «Saccage» (1956), «Trois cœurs» (2008). Ерік Журдан помер в 2015 році. Про деякі аспекти творчості Матіаса Енара у зв’язку з отриманням ним Гонкурівської премії в 2015 році я вже писав, відмічу, що роман «Boussole» (2015) перекладається і готується до друку, це радує (є підозра, що переклад спіткає доля «Покори» М. Уельбека), хоча особисто я чекаю на переклад ненормативного тексту «Zone» (2008).

Досі неперекладеними залишаються такі відомі письменники: Паскаль Кіньяр, Паскаль Пельрен, Марі Редонне, Лідія Сальвер, Монік Виттіг, Габріель Вітткоп тощо.

Тема сучасної французької поезії вартує окремого дослідження. Повноцінних перекладів українською вкрай мало. Прикро, маємо справу з типовою terra incognita. Натомість поетичне поле Франції представлене і першокласними поетами, й різноманітними преміями. Погоджуюся з Брюно Дусе (поет, видавець), що в сучасній французькій поезії переважають верлібри, традиційна римована поезія сприймається радше як рудимент або дань традиції. Між тим, це зовсім не стає на заваді поетам знаходити щось власне, прізвища Мішеля Дегі, Андре Вельтера, Патріса Дельбура, Жан-Луї Джованноні, Жан-Мішеля Мольпуа, Марка Бланше, Дебори Есслер, Лінди Марії Барос це доводять.

Принциповим для французьких письменників є те, що їхнє письмо відрізняється одне від одного. При перекладі (за умов його якості) це достатньо відчутно, притягує і примушує замислитися… що заважає нашим авторам не копіювати один одного, не відтворювати стиль західних колег, а бути специфічними, унікальними, писати так, щоб текст тримав із перших сторінок? До певної міри питання надовго лишиться риторичним, головне, щоб культурний простір (хоч би яким він був) не огороджувався стіною, а перебував у постійному пошуку. Пора нарешті зрозуміти, що традиція – це, звісно, добре, але час дати їй спокій і звернутися до сучасності в усьому її розмаїтті, де традиція – один із багатьох елементів, центру немає, і французька література тут є добрим взірцем.