Дуче і Еко

Вано Крюгер
Вано Крюгер

Умберто Еко ніколи не був моїм улюбленим мислителем – ба навіть більше, як прозаїк він був зовсім не моїм…

Проте попередній мій блоґ на «ЛітАкценті» містив лише одну розгорнуту цитату – з Умберто Еко, точніше, з його блискучого препарування фашизму; стаття, що я зараз її пишу для спеціялізованого наукового видання, містить посилання на працю У. Еко; післямова, що я її ще лишень писатиму, теж міститиме посилання на працю – вже іншу – У. Еко…

«Смерть людини стосується більше тих, хто залишився в живих, а не її самої». Весь фейсбук сумував за Еко – так само, як ще зовсім нещодавно він сумував за Боуї.

Проте навіть моя френд-/фрейд-стрічка переконливо свідчила, що сумували за Еко-романістом/Еко-детективістом, а не за Еко-філософом. І це цілком закономірно. Бо цілком природнім чином Еко-детективіст користувався увагою значно ширшої публіки, порівняно з Еко-філософом. Так само, як більшість знає Льюїса Керролла, і мало хто знає Чарльза Лютвіджа Доджсона – хоча праці останнього теж зберігають деяку актуальність.

Річ у тім, що «компроміс» між «високою» і «низькою» культурами, пошук якого Дмітрій Биков свого часу в лекції про Дмітрія Мережковського визначив як одне з першочергових завдань сучасної культури, принаймні у виконанні Умберто Еко – це ніщо інше, як диверсифікація символічного капіталу.

І саме тому Еко йшов під акопонемент лайків і постів. Десь так у часи дитинства Еко ходив Дуче – лишень соціяльні мережі того часу не були так чітко унаочнені інтернетом – соціолоґи оперували пойняттям «соціяльна мережа» ще задовго до епохи інтернету, інтернет лише унаочнив цей науковий концепт.

Вось, наприклад, лайки на стіні /центрального офісу партії/ Дуче – якраз із часів дитинства Еко.

123
Еко-романіст/Еко-детективіст писав в умовах, коли публікація «інтелектуального роману»/«інтелектуального детективу» не могла не бути частиною – і частиною досить важливою! – культуріндустрії. В цьому засаднича відмінність випадку Еко-детективіста/Еко-філософа від випадку Льюїса Керролла/Чарльза Лютвіджа Доджсона – їм випало щастя писати ще в епоху до-культуріндустрії.

Умберто Еко як філософ не міг не рефлексувати над власною участю в культуріндустрії – зрештою, культуріндустрія, зокрема бондіяна, належала до сфери його безпосередніх наукових інтересів.

Умберто Еко як чудовий препаратор фашизму не міг не знати, що масова культура і фашизм – феномени одного порядку.

Ризикну припустити, що саме звідси його любов до Середньовіччя – водночас поєднана зі скепсисом до католицизму.

Проте водночас він не погоджувався, що масова культура й фашизм – закономірні результати розвитку Просвітництва – і саме звідси його цілком просвітницьке бажання використати культуріндустрію проти фашизму в широкому сенсі, проти будь-якого насилля над індивідом взагалі.

Умберто Еко – принаймні до останнього – не поділяв скепсису щодо Просвітництва.

«Умберто Еко був одним із тих небагатьох, хто самим фактом свого існування поруч із нами виправдовував нашу епоху. Він був одним із небагатьох, чиє фізичне перебування в цьому світі надавало цій епосі й цьому світу певну осмисленність чи принаймні давало надію на осмислення і олюднення дикого сирого простору», – відгукнувся на смерть Еко Рубінштейн. «Умберто Еко – символ другого видання европейського гуманізму, післявоєнної епохи», – відгукнувся Павєл Пряніков.

Чи виправдані були зусилля Еко? Чи виправданою була ця диверсифікація символічного капіталу поміж культуріндустрією і філософією? І чи варто було її проводити щоб, скажімо, отримати від Святослава Вакарчука звання «teacher»? Чи варто було йти під сумний акопонемент фейсбуку щоб потім той самий хор співав оду – таку ж тимчасову – Євробаченню?

Нехай кожен відповість на ці питання сам – а смерть Умберто Еко стане його ще одним, останнім уроком філософії – поруч зі схожими уроками Сократа, Сенеки і Боеція…