Ярина Цимбал: «Психологічний роман передував масовим жанрам»

Ярина Цимбал. Фото з фб

Ярина Цимбал. Фото з фб

Ярина Цимбал – дослідниця літератури, науковий працівник Інституту літератури ім. Шевченка НАН України. Популяризатор 1920-х років української літератури, зокрема життя і творчості Майка Йогансена. Нещодавно у видавництві «Темпора» вийшла друком упорядкована Яриною антологія детективів двадцятих років «Постріл на сходах».

— Ярино, чому, на твою думку, нині актуалізувалася література 20-х років? Перевидаються твори, збираються чималі аудиторії на лекції про ті часи тощо. Можна навіть говорити про моду на культуру 20-х. Як думаєш, чому це раптом?
— Думаю, тут збіглося багато чинників. Нарешті знайшли одне одного попит і пропозиція. Люди прагнуть знань, а відколи померло товариство «Знання» (хоча насправді воно ще існує), вони могли здобувати їх лише самотужки. А зараз настав просто ренесанс публічних лекцій, показів, демонстрацій тощо. Звичайно, найдужчий інтерес до маловідомих тем, серед них і двадцяті роки.

Мені здається, та доба дуже нагадує наш час і ті люди дуже схожі на нас, теперішніх. Пам’ятаєш, в есе Умберто Еко про 14 ознак фашистської держави? Там є можливість/неможливість вибору. У 20-х була ця можливість, і вона визначала атмосферу в суспільстві. Можна було обирати літературну організацію, до якої належати, стати селянським чи пролетарським письменником, долучитися до деструктивних авангардних рухів. Можна було писати любовні романи, а можна виробничі, можна детективи, а можна шкідницькі повісті. З середини тридцятих вибору вже не було. Був один правильний метод соціалістичного реалізму, одна Спілка радянських письменників України. Я вважаю, що переломний момент — це якраз постанова партії про ліквідацію всіх літорганізацій 1932 року. Бо вона сигналізувала про відсутність вибору надалі.

І цей період — розмаїтих можливостей, проектів, творчих пошуків і досягнень — він захоплює навіть сьогодні. Крім того, ми дуже мало знаємо про 20-ті роки і це ще дужче розпалює інтерес. Багато хто дізнається вперше, адже у шкільній програмі колись не було ні Хвильового, ні Куліша. Молодь знає кілька імен саме зі школи, але шкільний курс літератури кому завгодно може відбити охоту читати книжки. І раптом молоді люди відкривають для себе яскравий світ українського авангарду, чи химерну прозу Майка Йогансена, чи глибини поезії Євгена Плужника. І тоді хочеться знати ще більше.

— Скажи кілька слів про термінологію. Адже найбільш уживаний термін «Розстріляне Відродження», але ти його уникаєш. Леонід Ушкалов у книжці «Що таке українська література» використовує назву Український Ренесанс, дедалі частіше ту добу називають просто «двадцяті». Який термін, на твою думку, найбільше відповідає суті?
— Я волію метафору «червоний ренесанс», бо це самоназва тих людей, культурних діячів доби двадцятих. У 1925 році одночасно вийшли критична розвідка «Ренессанс украинской литературы» Абрама Лейтеса і поема «Заклик червоного ренесансу» Володимира Гадзінського. Проте і «червоний ренесанс», і «Розстріляне Відродження» — це не терміни, це лише метафори. Вдала назва для антології Лавріненка, яку йому запропонував Єжи Ґедройць. Перефразовуючи «Хрещеного батька», нічого особистого — тільки маркетинг. А просто «двадцяті» — це розмовний формат: 20-ті, 40-ві, 90-ті. Щоб коротше говорити, ми з тобою ніколи не будемо казати ні «Розстріляне Відродження», ні «червоний ренесанс», ні «український ренесанс», бо це по два слова. Ми одна одну розуміємо, тому двадцяті — це така неписана домовленість.

Щодо «Розстріляного Відродження», то сподіваюся, що ця назва колись таки зникне як невдала метафора. Мені вона не подобається тим, що передбачає неодмінний мартиролог жертв, знищених радянським режимом. Я волію говорити про те, що ті люди зробили, і перевидавати їхні твори, щоб наші сучасники знали не тільки той факт, що тодішніх письменників розстріляли чи вони наклали на себе руки, а щоб цікавилися тим, що вони писали. Люди ж не для того жили, щоб тільки загинути. А ми якось за ореолом мучеництва забуваємо про зроблене ними. І написане набагато важливіше, завжди важливіше. Колись, може, ми навіть забудемо, як ці люди пішли з життя, якщо перестанемо на цьому наголошувати.

— Але ж ідеться не про побутові загибелі, а про цілеспрямовану політику Москви, націлену на фізичне нищення української культури, хіба ні? Тобто про історію, яку, хоч і трагічну в даному разі, варто пам’ятати.
— Забувати нічого не можна. І я не говорю про забуття, а тільки про зміну акцентів. Водночас треба визнати, що репресії — це була махіна, що працювала так само нерозбірливо, як і вся бюрократія Радянського Союзу. Наприклад, приходять по Василя Минка, а арештовують Василя Мисика, і він 10 років сидить, а Минко не постраждав, ніколи не потрапив у ці жорна. Або приходять арештовувати колишніх футуристів Маловічка і Полторацького. Маловічко після зборів у будинку письменників і прилюдного каяття повернувся додому, а Полторацький з горя пішов кудись пиячити на цілу ніч. Приходить під ранок, дружина йому каже, що по нього приходили, сиділи-сиділи і втомилися ждати. Полторацький після того склав речі у валізу і цілий місяць не виходив із квартири — тільки на балкон покурити і подихати свіжим повітрям, а по нього так ніколи вже і не прийшли. Через місяць він, не дочекавшись гепеушників, почав жити нормальним життям. Але яким нормальним? Юний Ігор Денисенко, син історика Василя Денисенка, учня Грушевського, якось 1947 року, коли в Україну повернувся Каганович і тоді Максима Рильського, Юрія Яновського й Івана Сенченка громили за націоналізм, на вулиці зустрів Рильського і підійшов до нього подякувати за вірші, які дуже любив. А Рильський сахнувся і давай тікати, бо хіба може хтось нормальний підходити на вулиці, коли тебе травлять? Може, це хтось підісланий, може, ще якийсь… Сам Денисенко незабаром став політв’язнем. Це були страшні часи. Я не розумію, як тепер можна міряти цих письменників: хто скільки терпів на допитах абощо. Як узагалі можна говорити про це?

І творчість письменника не залежить від його поведінки на допитах. Євген Плужник не гірший поет за Валер’яна Поліщука тільки тому, що все визнав і все підписав, а Поліщук визнав свою провину тільки частково. Таких було небагато, буквально одиниці. Поки не відкриті архіви, ми не можемо нікого судити, висловлювати підозри в доносництві, кидати обвинувачення. Торік був ювілей Юрія Смолича, на мою пропозицію влаштувати його вечір директорка одного київського літературного музею сказала: «Яриночко, він же стукав» — і виразно помахала в повітрі зігнутим пальцем. Поки що, судячи з відгуків читачів на антологію «Постріл на сходах», Смолич лідирує за популярністю серед її авторів. Я бачу і знаю, і так було завжди: для читача має значення хороший твір, текст, який захоплює, а що Бузько чекіст, Смолич сексот, Донченко задрот, а Голота алкаш, — то нікого не чіпає.

Ярина Цимбал. Прогулянка «Вир революції. Літературний Київ 1917–1920 років». Фото Іздець

Ярина Цимбал. Прогулянка «Вир революції. Літературний Київ 1917–1920 років», організатор – Іздець. Фото Нати Коваль

— Недавно у видавництві «Темпора» вийшла впорядкована тобою антологія детективу 20-х «Постріл на сходах». Нині до цього жанру часто ставляться зверхньо, мовляв, це ж масліт. А яким було ставлення до жанрової літератури в 20-х і чому, на твою думку, маємо скепсис нині?
— Після кінця двадцятих як доби відродження, у літературі запанував соцреалізм, масової літератури тривалий час не було і не могло бути. Зате потім, у 90-х, коли жанрова література знову з’явилася, вона стала зовсім інакшою через західний вплив і взорування на західну літературу: з її уже виробленими жанрами, законами тощо. Тому нинішня література орієнтована радше на Чейза. І коли я читаю книжку Владислава Івченка про найкращого сищика Підіпригору, то думаю: господи, ну, вже ж у 20-х ми пройшли цей шлях освоєння детективу. Нинішній автор детективів, знаючи творчість письменників 20-х років, мав би на вищий рівень переходити.

— Як ставишся до тієї думки, що для того, аби отримати добротний реалістичний психологічний роман, українська література має пройти певний масив текстів, переважно масових, які стануть фундаментом? І як це відбувалося у 20-х?
— Не думаю, що це правило спрацює. Бо різні тексти в літературі розвиваються незалежно. У 20-х, наприклад, психологічний роман передував масовим жанрам. До речі, на самому початку 20-х носилися як дурень із писаною торбою з думкою про те, що нашій літературі потрібен роман. Ця дискусія де в чому нагадувала нашу недавню. У мене таке враження, що в кожному десятилітті є свої дискусії довкола тих самих ключових проблем, і вони повторюються. Олесь Досвітній видав свій роман «Алай», усі ним захоплювалися, а це була графоманія чистої води. Потім ще щось з’явилося, ще щось і нарешті — «Місто» Підмогильного, «Недуга» Плужника. А детективів не було, крім кількох новелок, але ж новела — це, вважай, ніщо, коли всі чекають на роман. Перший справжній детектив з’явився 1929 року, коли почали друкуватися оповідання Шовкопляса, які 1930 року вийшли окремою книжкою. Це вже була якась подія. У кінці 1928 року вийшло «Господарство доктора Гальванеску» Юрія Смолича. Та це все вже було після того, як попрацював Підмогильний, який, до речі, починав із психологічних новел і оповідань, тобто до «Міста» він прийшов із багажем психологічного письменника-реаліста. До слова, є його записи про те, що він писав кіносценарій для київської кінофабрики, а потім узяв і переробив його — так ми отримали «Місто». А могли ж отримати, скажімо, кінокомедію про Київ.

З лекції "Михайль Семенко // Український авангард" від Bartleby & company. Фото Наді Мельниченко

З лекції “Михайль Семенко // Український авангард” від Bartleby & company. Фото Наді Мельниченко

— Чи можеш заанонсувати заплановані книги з серії «Наші двадцяті» і розповісти, з чого виникла ідея видавати в «Темпорі» антології 20-х.
— Перша книжка придумалася випадково, після того, як ЛА організував «круглий стіл» про детектив як жанру. Тоді кілька поважних літературознавців заявили, що у 20-х роках детективу не було. Я прийшла на «круглий стіл», потім написала статтю про детективи 20-х, після чого «Темпора» запропонувала мені видати антологію. Коли ми з видавництвом її вже підготували, в одній із розмов виринула ідея видати репортажі і пані Юлія Олійник захопилася цією думкою. «Темпора» з художніми репортажами і так працює, а в розмові про Йогансена сяйнула ідея ще й конкурс «Самовидець» назвати його ім’ям, якщо вже він уважав себе основоположником — а так і було — цього жанру в українській літературі. Репортажі мали бути наступними після детективів, але їх зібралося так багато і нам так шкода чимось жертвувати, що у нас виходить двотомник, який ми запланували на осінь. Зараз, до Книжкового Арсеналу, ми готуємо антологію любовного роману, що називатиметься «Беладонна». Любовний роман — це умовна назва, в тому сенсі, що це не той любовний роман, який є зараз — теж сформований на заході жанр, — у нас це просто романи й повісті про любов і стосунки. У 20-х роках їх часто називали порнографічною, еротичною літературою, а кінорежисер Лазар Френкель примудрився навіть назвати ці твори «статевою літературою». Скажімо, сюди не втрапить «Місто» Підмогильного, попри те, що його герой у стосунках із жінками проходить різні етапи освоєння міста, тобто це однаково роман і про місто, і про взаємини з жінками. До антології потрапили твори, у яких письменники писали тільки про любов. Бо взагалі — як же так можна було, без жодних соціальних чи класових мотивів? Нічого більше, крім стосунків чоловіка й жінки, в одному творі?

Ще буде антологія наукової фантастики і антологія фейлетонів — надзвичайно популярного жанру. Фейлетон — теж масова література у двадцятих, а король його — Остап Вишня. Це жанр дуже складний, головне — тепер його легко перевірити на тривкість: коли фейлетони Остапа Вишні досі актуальні, їх можна прикласти до нашої ситуації. Іноді аж не знаєш, сміятися чи плакати через це.

Ще буде цікава антологія про міста Харків і Київ як дві столиці української літератури 20-х років, тобто «міські» і не зовсім «міські» тексти, у яких фігурує конкретна топографія, топоніміка двох столиць. Сучасний читач зможе взяти цю книжку і походити з нею, як із путівником, по тих самих місцях і вулицях, відшукати ті самі будинки, про які писали письменники 20-х. Ще ми плануємо збірку спогадів очевидців, самовидців про 20-ті роки. Туди увійдуть спогади Юрія Смолича, Володимира Гжицького, Олексія Полторацького, можливо, ще когось.

Постріл на сходах. Антологія детективної прози 20-30х років XX століття / Упор. Ярина Цимбал. - К.: Темпора, 2016. Фото ukrop.depo.ua

Постріл на сходах. Антологія детективної прози 20-30х років XX століття / Упор. Ярина Цимбал. – К.: Темпора, 2016. Фото ukrop.depo.ua

— А чи є ще щось/хтось із 20-х, кого тобі особливо хочеться видати?
— У мене є кілька довгограйних проектів. Насамперед це повне видання віршів Йогансена — не всієї творчості, а тільки віршів. До книжки я хочу залучити все, що знайшла, зокрема поезії, які не входили до інших збірок, тобто такі, що їх читач у жодному з нинішніх видань Йогансена не прочитає. Також у мене є зібрані твори кількох тогочасних письменників, наприклад, Дмитра Тася, який писав дуже цікаві вірші й прозу. Або Марка Вороного, у якого за життя вийшла тільки одна збірка «Форвард». Ця книжка вийшла вже дуже пізно, і вірші в ній були дуже прорадянські, а рання творчість Вороного-сина лежить в архіві невидана. Та й сам Марко Вороний дуже цікава особистість.

— Я так розумію, що є трохи авторів/тем із 20-х, яка тема для тебе залишається найзагадковішою? Якби хтось раптом її прояснив, для тебе це було б науковим потрясінням?
— Не знаю. Поки ніхто нічого не відкрив, ти не можеш цього знати. Але мені багато що у 20-х роках особливо цікаве. Я навіть інколи розриваюся між людьми і темами. Наприклад, знаходжу чиїсь спогади, розумію, що їх треба видавати, а для того — коментувати, а це мене відволікає від роботи над Йогансеном. А коли я працюю над Йогансеном, то розумію, що не встигаю опрацьовувати «Нову генерацію», про яку хочу написати докторську. «Нова генерація» — це ж не тільки сам журнал, а чимале коло людей, бо організації такої не існувало. Це книжки цих людей, які з’являлися протягом виходу самого журналу і після нього. Зокрема, книжки, які ще анонсувалися в журналі, але бувало, що виходили через два-три роки після того. Це взагалі той дух, який лишився в цих молодих поетів, — їх іноді називають «младофутуристами», які прийшли якраз у період «Нової генерації». Їх настільки захопило і заразило тим футуризмом, що навіть потім, коли у 60-х у період «відлиги» декого перевидали, як-от Андрія Михайлюка, то автор передмови неодмінно писав: зазнав негативного впливу футуризму, але потім намагався виправитися; чи попри все, залишається панфутуристом, практикує деструктивну поетику. Щось у такому дусі. Це виявилося безмежно цікаво, і я знаю: хоч за що візьмися, хоч за яку ниточку потягни — розкручується безліч історій. Звичайно, дуже важливі для роботи архіви. А з ними у нас часто біда. Недавно я працювала з архівом поета-футуриста з «Нової генерації» Віктора Вера: його здали в архів літератури і мистецтва у 1984-му, а описали аж у 2015-му. Там було лише 15 одиниць зберігання в результаті. Ось так.

Під час церемонії нагородження переможців книжкового рейтингу "ЛітАкцент року". Фото Алекса Заклецького

Під час церемонії нагородження переможців книжкового рейтингу “ЛітАкцент року”. Фото Алекса Заклецького

— Нещодавно на «ЛітАкценті» вийшли дві статті про 20-ті, започаткувавши новий проект сайту — «20-ті LIVE з Яриною Цимбал». Розкажи більше, у чому задум цього проекту?
— Це має бути дуже популярна розмова про 20-ті роки. Про ті речі, про які літературознавці ніколи не писатимуть.

— «Блохи» 20-х?
— Приємні блохи 20-х. Ми спробуємо про 20-ті роки поговорити так, ніби з одного боку, це було колись давно, але ось стільки цікавого ще можна про те дізнатися, а з іншого — намагатимемося повернути розмову так, ніби це все відбувається поруч із нами. У стилі «П’ять найкращих психологічних романів 20-х років». Такі огляди нині дуже популярні, то чом би їх не зробити в цьому модному сьогодні ключі? А будемо говорити про все: про людей, про твори, про побутові речі. Хіба не цікаво було би прочитати статтю «П’ять найпородистіших собак у будинку “Слово”»?

Розмовляла Ірина Троскот

Коментарі

  1. SS. коментує:

    “Колись, може, ми навіть забудемо, як ці люди пішли з життя,”

    - “ми” – це в межах покоління.

    А не зашвидко?

  2. воло коментує:

    коли тебе травлять?

    малося на увазі “цькують” чи “труять”?

    • Yaryna Tsymbal коментує:

      Так, малося на увазі “цькують”. Я вжила русизм, а редакторка хотіла залишити живу, розмовну мову. Так я попалася, на жаль, що у мовленні у мене проскакують русизми. Я з ними борюся, чесне слово.

  3. Ігор Шевчук, КО НСПУ коментує:

    “…живим,
    живим і тільки, до кінця.” Дякую.

  4. людмила коментує:

    трошки недоречно – я  російськомовна бо осередок мого спілкування – російськомовний. та й більшу частину свого школярського життя провела за межами України. але на літо нас постійно привозили в українськи степи. тоді народу було ще не соромно розмовляти мовою своєї неньки і я чула українську мову  тих слів я не чу. зараз – так от майже відсотків 70 різних ведучихіз СМІ зараз до нас звертаються російськими словами. написаними українськими  літерами

новини
анонси
книга дня
© Літакцент, 2007-2017. Передрук матеріалів тільки з дозволу редакції.
тел.: , , е-маіl: redaktor(вухо)litakcent.com
Двигунець – Wordpress
Дизайн – Юрій М. Барабаш