Тереза Хланьова: «Мене зачарував Валер’ян Підмогильний»

Тереза Хланьова – науковець, україністка, перекладачка, викладає у Карловому університеті. Ми познайомилися в липні минулого року у Брно на фестивалі «Місяць авторського читання», хоча заочно були знайомі раніше. Це був той радісний варіант зустрічі, коли здається, що знаєш людину все життя. Ми спілкувалися на різні теми, але найбільше говорили про українську літературу.

Тереза Хланьова. На прeзeнтацiї антології сучасного українського оповідання "Україно, давай, Україно". Фото з фб
Тереза Хланьова. На прeзeнтацiї антології сучасного українського оповідання “Україно, давай, Україно”. Фото з фб

– У житті ми робимо і осмислені, й випадкові кроки. Але кожен крок має наслідки. Добре, коли шлях, яким ідемо, збігається зі спрямуванням творчих інтенцій. Терезо, яким був твій шлях до української культури, української літератури?
– Мій шлях до української культури та літератури і до України був випадковим, я його не планувала. Закінчивши середню школу, склала вступні іспити за спеціальністю англістика-американістика на філологічний факультет Карлового університету. Проте для вступу забракло одного балу. Тоді професор, який сидів на вступних іспитах, сказав, що я можу спробувати поступити до університету, якщо матиму комбінацію з іншою спеціальністю, приміром, з україністикою. Я спробувала, і мене прийняли за двома спеціальностями: англістикою та україністикою. Впродовж навчання я захопилась Україною, за що завдячую своїм викладачам – доценту Вацлаву Жидлицькому і доктору Вірі Лендєловій. У той час я також їздила на стажування в Україну і це стало наступним поштовхом. Мене щораз більше дратувало те, що літературі англомовних країн приділяють велику увагу, тоді як літературі України – майже нульову. З цього роздратування поступово виникло бажання щось змінити.

– Ти викладаєш українську літературу на філософському факультеті Карлового університету у Празі. Творчість яких сучасних українських письменників нині вивчається?
– Так, я викладаю українську літературу ХІХ, ХХ та ХХІ століть. У процесі вивчення сучасної літератури приділяю увагу провідним авторам, акцентую на творчості письменників різних напрямів і поколінь, починаючи з покоління шістдесятників і завершуючи творами наймолодшої генерації. Намагаюсь, щоб у курсах були представлені автори з різних регіонів. Але перелічування імен – нудна справа, яка забрала би багато часу. Я не лише викладаю літературу, разом зі студентами ми також займаємося перекладом художніх творів. Дещо перекладаємо виключно для практики, а дещо потім публікуємо. Наприклад, твої оповідання, надруковані минулого року з нагоди фестивалю «Місяць авторського читання». У цьому семестрі готуємо уривки з роману Тані Малярчук «Згори вниз» для друку в літературному журналі «Плав». Є ще й інші проекти.

– У науковій дисертації ти досліджувала українську літературу 1917–1934 років. Які твори українських літераторів захопили тебе як науковця і як читача?
– Так, я захистила дисертацію про прозу цих років. Ідея виникла тому, що мене зачарував Валер’ян Підмогильний, я писала дипломну роботу про його творчість. Відтак захотіла знати більше про прозу цього періоду, тож продовжила вивчати творчість Підмогильного, а також творчість його сучасників. Мені дуже сподобався Борис Антоненко-Давидович. Я страшенно люблю його не надто відомий прозовий твір «Семен Іванович Пальоха». Захопив мене і Майк Йогансен зі своєю «Подорожжю ученого доктора Леонардо», незвичною і оригінальною річчю в тодішній українській літературі.

Читання в кав'ярні Kafe Kafíčko в Празі. Разом із Галиною Петросаняк, Юрієм Винничуком, Катериною Газукіною
Читання в кав’ярні Kafe Kafíčko в Празі. Разом із Галиною Петросаняк, Юрієм Винничуком, Катериною Газукіною

– 20-і роки минулого століття – роки вимушеної еміграції української інтелігенції. Українські митці – письменники, художники, музиканти – опинилися в різних країнах Європи. Так у Празі жили і працювали Юрій Липа, Оксана Лятуринська, Олег Ольжич, Євген Маланюк, Юрій Клен, Олена Теліга, Леонід Мосендз. Рецензуючи книжку Алени Моравкової «Діти степової Еллади, празька школа українських еміграційних поетів», ти зазначаєш, що ця «сторінка української історії є частиною чеської історії». Якою саме, на твою думку, є ця сторінка в контексті української літератури і в контексті чеської культури?
– Що стосується контексту української літератури, я думаю, що ця сторінка є дуже важливою, бо в еміграції виникала поезія та проза зовсім іншого звучання, ідейних настанов та естетичного спрямування, ніж більшість літератури в радянській Україні. Нині ця поезія є частиною українського літературного канону. Важливим у цьому контексті є те, що письменники української еміграції замислювалися над долею України, аналізували причини поразки у визвольних змаганнях. Це призвело до виникнення низки цікавих концепцій, наприклад, у творчості Євгена Маланюка, який почав інтенсивно розробляти свій план відродження України в таборах для інтернованих у Польщі. Це варто перечитувати й зараз, особливо у зв’язку з вивченням доль авторів, чий шлях до власного усвідомлення національної приналежності був напрочуд цікавий. На жаль, творчість цих літераторів не мала значного впливу на чеську культуру, оскільки українці не перебували в тісних контактах із чеськими митцями. Виняток – Маланюк та його спілкування з чеським поетом Йoзeфoм Сватоплуком Махаром. Думаю, для чеської культури велике значення мало те, що в міжвоєнний період Закарпаття, яке тоді називалося Підкарпатською Руссю, перебувало в складі Чехословаччини. На теренах Закарпаття шукали натхнення не тільки письменники, а й інші митці. Сліди цього періоду до сьогодні помітні в чеській культурі.

– Ти перекладала чеською твори Василя Стуса, Грицька Чубая, Василя Голобородька, Олега Лишеги, Євгена Пашковського, а в співавторстві працювала над перекладами творів Емми Андієвської, Юрія Винничука, Наталки Білоцерківець. Перекладацька праця дає змогу впритул наблизитися до розуміння творчості письменника і відчути сповна енергію його творів. У певному сенсі – стати співтворцем. Чиї поетичні або прозові твори ти хотіла би перекласти?
– Ще доповнила би список: я також перекладала молодих поеток Анну Малігон та Галину Бабак, а в співавторстві з Катериною Газукіною – драму «Язичники» Ганни Яблонської, авторки, яка писала російською мовою. Мрію перекласти все написане Галиною Петросаняк – поезію, есеї. Я вже підготувала збірку її вибраних віршів, яка вийшла в рамках «Місяця авторського читання». Я дуже люблю творчість Петросаняк. Галина близька мені не тільки своєю поезією, а й як людина – своїм спокоєм і врівноваженістю, яку випромінює. А з прози я хотіла би перекласти «Жовтого князя» Василя Барки.

Лекція прo пeрeклад української літератури, Чeський цeнтр, Прага. З прoфeсoркою Aлeнoю Мoравкoвoю
Лекція прo пeрeклад української літератури, Чeський цeнтр, Прага. З прoфeсoркою Aлeнoю Мoравкoвoю

– У перекладах чеською вийшли дві антології оповідань сучасних українських письменників – «Експрес Україна» (2009, видавництво «Kniha Zlín», упорядник і один із перекладачів антології Рита Кіндлерова) і «Україна, давай, Україна!» (2012, видавництво «Větrné mlýny», уклали Люція Ржегоржікова та Марко Роберт Стех, над перекладами працювали україністи університетів Праги і Брно). Ти була перекладачем і редактором книжки «Україно, давай, Україно!». Поділися своїм враженнями від прозових творів, що ввійшли до антології. Які еволюційні тенденції в сучасній українській прозі ти помітила і які є для тебе цікавими?
– Так, ці дві книжки демонструють доволі широку панораму сучасної української прози. Щодо антології «Україно, давай, Україно!» повторю сказане Марком Робертом Стехом у вступному есе до книжки: упорядники намагалися презентувати тексти, в яких автори в різний спосіб експериментують з жанром оповідання. В антології представлено класичні зразки більш-менш реалістичного типу оповідання, а також стильові експерименти, інспіровані літературою українського бароко, давніми міфами, легендами, сакральними текстами, містеріями. В окремих творах помітні прийоми притчі, фантастики, інші оповідання межують з репортажем, есе або навіть із драмою. Письменники звертаються до потоку свідомості, засобів кінематографу та музики. Діапазон тем також розмаїтий. Маємо різноманітну і динамічну прозу, яка засвідчує намагання авторів шукати нові шляхи для донесення своїх думок читачеві. Що ж до еволюційних тенденцій, то мені здається, тут гама персональних стратегій настільки широка, що не хочеться й узагальнювати… Особисто в мене два улюблені типи оповідання. Оповідання класичного типу, в яких домінує якісно збудований сюжет, наповнений важливими думками. Читаючи такі твори, відчуваю, що можу разом із автором наблизитися до чогось суттєвого, що може мене хоча б трохи змінити. У згаданій антології такою була проза Тимофія Гавриліва, Євгенії Кононенко, Оксани Луцишиної та інших авторів. А ще мені подобається, коли в оповіданнях реальний, звичайний світ змальовується казково, фантастично, або ж коли реальність переплітається з ірреальністю і між ними стирається межа, коли література переносить мене в інші світи.

– В Україні інколи озвучувалася думка, що сучасна українська поезія сильніша за сучасну українську прозу. Що думаєш з цього приводу?
– Я так не вважаю. Можливо, поетичних творів з’являється більше, проте вони не є аж настільки потужнішими за прозу. Важко сказати. Найслабшими, вочевидь, є драматичні твори, хоча й вони в останні роки стали кращими, аніж були раніше.

– На початку липня 2015 р. у Чехії стартував фестиваль «Місяць авторського читання». Почесний гість фестивалю – Україна. У читаннях взяло участь 62 письменники з України, Чехії, Словаччини та Польщі. Які твої враження від фестивалю?
– Я була в Брно тільки один день, проте мала можливість дивитися відеозаписи інших виступів. Мені здається, що фестиваль вдався. Я поважаю роботу організаторів і всіх, хто брав участь, допомагав. Настільки широко українська література в нас раніше не була представлена. Приїжджали окремі автори, проте в такій кількості – ні. Маю тепер цілу серію книжечок, які видавництво випустило спеціально з нагоди «Місяця авторського читання», і радію з цього приводу, бо попередніх поодиноких публікацій українських авторів чеською мовою було недостатньо, щоб представити українську літературу так, як хотілося б це зробити. А надрукована серія чудово вирішує це питання.

Місяць авторських читань, театр Husa na provázku, Брно, 2015. З письменником Олександром Клименком
Місяць авторських читань, театр Husa na provázku, Брно, 2015. З письменником Олександром Клименком

– Які шляхи популяризації сучасної української літератури в Європі, на твою думку, є ефективними?
– Складно сказати… Мабуть, це прозвучить цинічно, проте Майдан і війна зробили так, що Україна в якийсь момент опинилася у центрі уваги й це активізувало зацікавленість українською культурою, літературою. Я думаю, що для чеської публіки українське слово і література нині резонують більше, ніж раніше. Проте я, звісно, була б щаслива, якби популяризація відбувалася з інших причин, а не внаслідок російської агресії та війни… Думаю, треба запрошувати авторів, організовувати читання, різні заходи, перекладати i в такий спосіб постійно презентувати чеському читачеві широку палітру українських творів, з якої він може вибрати щось для себе. Лише так може утворитися аудиторія, яка буде хоч і невеликою, але постійною, вона й далі культивуватиме знання про Україну. Гарний підхід до роботи з широкою публікою було продемонстровано в празькому театрі «Арха», куди Ігор Малієвський і Ярослав Рудіш запросили хор «Міланош». Звучала прекрасна музика, показували фотографії Iвo Дoкoупiла, Юрій Винничук прямо на сцені варив борщ, який глядачі мали можливість скуштувати. Звісно, Винничук читав і свої твори, а переклад чеською транслювався на екран. Автори проекту охопили різні сенси людського існування – від фотографії, музики, літератури і розмов на сцені до можливості дивитися,слухати, уявляти. Це один із прикладів, як можна зацікавлювати чехів українською літературою. А читацький потенціал тут існує. Доказом є успіх книжки «Нeпрoстi» Tараса Прoхаська, яка з’явилися у чеському перекладі Aлeксандри Стeлiбськoї та Катeрини Газукiної: тираж уже продано.

Розмовляв Олександр Клименко

Інформація про автора: Олександр Клименко народився 26 квітня 1970 року в м. Коростишів Житомирської області. Закінчив Житомирське музичне училище ім. В. С. Косенка (клас баяна, 1989), Київську державну консерваторію ім. П. І. Чайковського (клас баяна та диригування, 1995), Волинський державний університет ім. Лесі Українки (факультет інформатики, 2002). Друкувався у часописах "Четвер", "Ї", "Волинь", "Кур'єр Кривбасу", "Березіль", "Сучасність". Автор книг "Supraphon" (видавництво "Твердиня", Луцьк, 2006 р.) та "Коростишівський Платонов" (видавництво "Ярославів Вал", Київ, 2010 р.). Учасник (у складі тріо сучасної музики САТ) міжнародних та всеукраїнських фестивалів авангардної, джазової, сучасної академічної та імпровізаційної музики, серед яких: Нова територія (Київ), Прем'єри сезону (Київ), Форум музики молодих (Київ), Київ-музік-фест (Київ), Джазовий фестиваль (Черкаси), Фестиваль вільного мистецтва Шури Шварцдигулова (Біла Церква), Оберіг (Луцьк), Радіо-Рокс Україна (Київ), Мета-Арт (Київ). Лауреат Міжнародної літературної премії ім. М. Гоголя ("Тріумф") (за книгу "Supraphon", 2009). Проживає та працює у м. Луцьк.