«Піщана Гора» Йоанни Батор: яскравий роман про безбарвне місто

2015-7-26_9-49-22
ХХІ століття – це час творів про жінок. У кожному третьому (якщо не другому) романі європейські автори осмислюють досвід буття жінкою. Буття-як-іншої, буття-як-себе, буття-як-чужої, буття-як-сестри. Реабілітована тілесність, реабілітована ідентичність, спроби вийти за межі або навпаки, бажання окреслити власні межі, повернення до витоків і рух вперед – ось основні теми, до яких звертаються і Ельфріда Єлінек, і Жанна Слоньовська і Катя Петровська, і всі, хто «на слуху» у сучасного освіченого читача.

З-поміж безлічі «реабілітаційних» творів вирізняються романи польської авторки Йоанни Батор. Вирізняються насамперед своєю виразною «не-програмовістю» та іронічністю. На відміну від численних літературних маніфестів, які можна було б об’єднати під умовною назвою «Почуйте нас нарешті», Батор пише не стільки задля того, аби «достукатися» у кожні двері та вікна, а для того, аби посміятися з тих, хто намагається існувати дусі бідермаєрівського ХІХ століття. В одному з ранніх інтерв’ю письменниця зізналася: «Для мене не існує ніякого “жінка повинна, жінка не повинна”». І справді, для Батор «не повинна» – це не зухвала заява, за яку у маленькому шахтарському містечку і побити можуть, а, швидше, природний, стихійний стан буття.

Роман «Піщана Гора» Батор написала ще у 2009 році. Це час «щасливої Польщі»: Лех Качинський поки живий, країна вже у Шенгені, а нобеліатка Віслава Шимборська щойно випустила нову збірку поезій «Tutaj». Проте замість того, аби натхненно розповідати про безхмарне майбутнє або непогане «тепер», Батор оглядається назад: у 80-ті та початок 90-х, час рабині Ізаури і рожевих жуйок, контрабандою привезених з ФРН. Чому саме 80-ті? Бо для Батор найбільше важить пошук, а не віднайдення, час змін, а не сталості, рух, а не точка призначення.

Головні героїні роману – три покоління польських жінок, яких об’єднує, на перший погляд, винятково кров. Бабця Софія Масляк, мати Ядзя Масляк-Хмара і донька Домініка Хмара – це три можливі шляхи у житті, три свідомо обрані долі, за які кожна героїня несе власну відповідальність. Самотня і незалежна вдова Софія, пухкенька і жіночна Ядзя і худа розкуйовджена «не від світу цього» Домініка. Їх можна було б назвати трьома моделями жіночої поведінки, трьома типами ідентичності, якби образ кожної не був таким об’ємним і внутрішньо суперечливим. Йоанна Батор не дає нам однозначних рецептів, які український читач вже не одне десятиліття спрагло намагається відшукати, аби вирішити всі наші проблеми і нарешті наблизитися до ідеалізованої Європи.

Напевне, найважливіший образ роману – це простір. Сірий пісок, де ростуть хіба найвитриваліші чагарі, залишки арматури, брудні озерця, поміж яких блукають, немов сновиди, місцеві пияки. Тут і «безплідна земля» Еліота, і фіцджералівський пустир, і неуникні біблійні «пустельні» асоціації. Останні важать найбільше: як і нещасний народ Ізраїлю, приречений сорок років вештатися від оази до оази, ті, хто переїхав до будівель коло Піщаної Гори, не побачать світлого майбутнього, не матимуть своєї землі і не зрозуміють остаточно, куди ж вони йшли. Чужі, люди з іншого простору, постійно говорять, що у Валбжиху годі знайти щось яскраве і справжнє: грек Дімітрій зауважує, що навіть перець тут без кольору і смаку.

Піщана Гора – це «втрачений локус». Втрата, загубленість, забування – цим живе місто. Тут годі відшукати сліди минулого: нема навіть залишених німцями статуеток та ложечок, які знаходять у сусідніх містах. Час забрав із собою всі артефакти, віддавши натомість Піщаній Горі пил та іржу. Сусідів забувають, щойно вони їдуть, знайомі губляться десь посеред боліт, ніхто не згадує померлих, і від них у шафах залишається лише старий одяг, який поступово знищує сіра бліда міль. У цьому сучасному Вавилоні люди не розмовляють різними мовами, вони взагалі майже не розмовляють. Комунікація мешканців закінчується на розігруванні стандартних ситуацій «черга у магазин», «черга на автобус», «черга за новими джинсами з Туреччини», «поставити свічку у церкві під образом Чорної Мадонни».

У Піщаній Горі немає краси і немає справжньої любові. Софія Масляк так і не навчилася любити доньку, оскільки все життя видивляється у ній риси свого ґвалтівника, від якого, можливо, і завагітніла. Ядзя Хмара взагалі не любить людей, адже є серіали, і їх любити зручніше – саме там кольори яскраві, а почуття справжні. Ядзя не успадкувала маминого потягу до опору і незалежності, навпаки, вона віднаходить себе у свідомій віктимності і підкоренні обставинам. Навіть єдиний роман після смерті чоловіка Стефана Ядзя переживає мляво і збайдужіло. А коли коханий їде геть, аби вже ніколи не повернутися, вона шкодує, що у її житті більше не буде «краси» – ані чорних боді, ані дорогих нейлонових панчіх, ані розфарбованих садових гномів. Домініка Хмара не може любити таку матір, а кохання дівчини до гарного ксьондза Адася виявляється, швидше, новим щаблем досвіду, свідомим порушенням місцевих норм і правил, черговою сходинкою тієї драбиною, що виведе її геть за межі цього задушливого міста. Люди, наділені вмінням любити, у певний момент залишають Піщану Гору, не знайшовши тут ані об’єкта для свого кохання, ані прихильності оточення. Саме тому з польської пустелі тікає, забравши усіх своїх прийомних дітей, Ґражинка, якій так і не вдалося серед безлічі чоловіків знайти того, хто вміє кохати. Так самого одного дня зникає Дімітрій, ксьондз і сама Домініка.

Уявляючи Піщану Гору, згадуєш про «Доґвілль» Ларса фон Трієра, де позірно привітні люди насправді не готові до будь-якої близької взаємодії. Як і у «Доґвіллі» хороші жінки тут колекціонують порцелянові фігурки, вирощують рослини, розігрують діалоги, неначе написані заздалегідь, і носять «правильний» жіночний одяг. Як і у Трієра, до головної героїні спочатку ставляться добре, а потім, розпізнавши її інакшість, не лише нещадно цькують, а навіть намагаються вбити. Тільки на відміну від Грейс, персонажа Ніколь Кідман, Домініка не буде мститися оточенню і намагатися знищити місто, вона просто поступово про нього забуде, як про дивний сон.

Від раннього дитинства Домініка мріє про втечу: вона хоче рятувати тигрів і слонів на острові Була-Була, поїхати у сонячну Грецію з Дімітрієм, жити у Варшаві з Адасем. Її життя біля Піщаної Гори уявляється дівчинці переходом, темним брудним коридором, за яким обов’язково будуть двері у нове, «справжнє» життя. І кульмінацією переходу виявляється жахлива аварія, у якій Домініка мало не гине. Хвороба і подальша реабілітація у Німеччині для дівчини несподівано виявляються квитком в один кінець. Згодом, відвідуючі матір, Домініка щоразу обтрушується, сідаючи на потяг до Бундесу, – так, наче боїться, що разом із пилом привезе із собою у Німеччину місцеві нещастя і запах болота. Одного дня Домініка, наче deus ex machina, забирає із собою й немічну матір. Туду, в омріяну Німеччину, звідки Ядзя отримувала свої нейлонові панчохи і липкі рожеві жуйки

Весь роман – це оповідь про марні спроби віднайти власну ідентичність, яку герої постійно підміняють чужою. Ядзя уявляє себе чорнокосою Ізаурою, Галина, друга бабуся Домініки, переглядаючи випадкові знайдений альбом з фотографіями якоїсь європейської аристократичної сім’ї, починає вірити, що це її родичі. І тільки чорнява, схожа на циганку Домініка не шукає нічого поза себе самою. Можливо, саме тому її Піщана Гора «відпустить», дасть змогу вирватися за межі безбарвного простору.

Часом Батор грається із читачем, пропонуючи йому наживку з «феміністичних кліше»: погана дівчинка носить рожеву сукню і мріє вийти заміж за німця, хороша дівчина носить чорні джинси і хоче займатися математикою. Не лише читачі, а й досідчені журналісти, як-от Марта Кюбер, потрапляють на гачок Батор і пишуть рецензії, про «стандартно-феміністичний роман із купою штампів». Проте ці клішовані образи авторка доводить до такого абсурду, що годі не помітити іронії. Літературний критик Даріуш Новацкі зазначає, що «Піщана Гора» – іронічна репліка «на загальному тлі польської феміністичної прози». Йоанна Батор не тільки і не стільки бореться і руйнує, скільки сміється та переосмислює попередню літературну традицію.

Для тих, хто скучив за хеппі-ендами, «Піщана Гора» – це must-read роман. У хороших все буде добре, у не дуже хороших – теж добре, але так, як вони уявляють собі «добре». І хоча ми як читачі звикли скептично ставитися до хеппі-енду, бо це – обовязковий елемент сучасних «романів про Попелюшку і принца», тут щасливий кінець не виглядає підозріло. Нікого не перевиховують, амбівалентні персонажі не перетворяться по-олівертвістівськи на «нових пророків добра», а чужа для всіх Домініка не стане раптом «своєю». Якщо Ягєнка Пасяк любить солодкі лікери і блискучий одяг, вона щиро любитиме це все до останньої сторінки, якщо ксьондз Адась слухається мами і співає «Вирви мурам зуби ґрат», годі сподіватися на те, що він вивчить іншу пісню або покине кохану неньку. Але роман дає нам розуміння найважливішого: необов’язково підлаштовуватися під оточення, адже якщо не можеш або не хочеш змінювати себе, завжди можна змінити простір.