Схематичність страху

barnesНа певному етапі творчого розвитку деякі західні письменники дозрівають до опису Росії, російських героїв чи російських сюжетів. Цього року такий момент настав у житті Джуліана Барнза. Узявши заголовок від повісті Осіпа Мандельштама, англійський постмодерніст написав власну повість про власний шум і власний час. Росія, СРСР і тоталітаризм для нього стали родючим ґрунтом і надійною огорожею. Росія тримає в рамках своєї культури, тоталітаризм виструнчує сюжетні ходи, СРСР дає естетові привід поговорити про мистецтво і владну вертикаль. Прекрасні передумови для структурованого афористичного наративу, яким, судячи з останніх трьох книжок, Джуліан Барнз може описати і нашарування кількох переплетених особистих драм, як у «Відчутті закінчення», і смерть дружини на тлі узагальнень про політ, падіння й катастрофу, як у «Рівнях життя», і навіть сповнене поворотів і несподіванок ціле життя композитора Дмітрія Шостаковича на якихось двохстах сторінках – як у «Шумі часу» (Барнз Д. Шум часу. – Пер. з англ. Віри Кузнецової. – К.: Темпора, 2016).

Сюжет повісті простий. Є три розділи і три ключові точки. Перша – 1937 рік, коли композитор Шостакович стоїть із портфелем за дверима своєї квартири, де сплять дружина Ніта й донька Ґаля. Рік тому про його оперу «Леді Макбет Мценського повіту» в газеті «Правда» вийшла розгромна стаття «Сумбур замість музики», й тепер він цілком небезпідставно боїться повторити долю інших репресованих. Боячись, Шостакович згадує ключові етапи свого життя до 1937 року від народження (життя на дачі, перші страхи, втеча з дому) через юність (перша любов, максималізм, конфлікти з матір’ю) і початок кар’єри (тапер у кінотеатрі, музика до кінофільмів, перші симфонії, перші успіхи). Друга – 1949 рік. Чистки минули, його не зачепило, бо слідчого арештували, немилість змінилася милістю, й тепер Шостакович вертається з нью-йоркського Конгресу діячів науки і культури на захист миру. Дорогою, сидячи в літаку, композитор думає про свою ганьбу. На конгресі він зачитував складений і затверджений «нагорі» текст промови, де таврував колег за ідеологічні переступи, лаяв друзів і обмовляв однодумців. Третя ключова точка – 1960 рік. Шостакович, сам того не бажаючи, але зі страху підкоряючись, вступає у Партію. Колись він оголошував, що ніколи не буде членом партії, яка вбиває.

Це, власне, і все, що стосується сюжету. Він простий, як усе схематичне. Західні рецензенти, пишучи про «Шум часу», називають його романізованою біографією, сповненою трагізму, і вказують на велику кількість «опорних» фактів, дат, прізвищ і подробиць, які оживлюють розповідь. Неможливо не погодитись ані з «романізованістю», ані з «біографічністю». Повість про Шостаковича заснована на реальних подіях, усі персонажі в ній історичні, а деталі, якщо вірити авторовій післямові, перевірені за працями Шостаковичевих біографів. З одного боку. А з іншого – у ній так багато Барнза й типових барнзівських ходів, що, якби не музична лінія, можна було би підставляти будь-яке інше прізвище будь-якого іншого радянського митця. Якщо про них писати, як Барнз написав про Шостаковича, всі вони вийдуть однаковими.

Історичність у Барнза особлива. Здається, нема іншого автора, який би так послідовно й так часто у своїх романах просував думку про те, що Історії не існує. Замість великої універсальної Історії існує безліч різних особистих історій, які можна привласнювати, модифікувати, купувати, просувати, продавати, забувати, запам’ятовувати, переписувати й дописувати. Тому будь-які претензії на універсальність і безальтернативність тлумачень – смішні. Про це він пише майже скрізь – навіть вкладає відповідні роздуми в голову героєві. «Та продовжіть хоч трохи далі—і факти вже не факти, а  лишень свідчення, відкриті для різнобіжного тлумачення. Скажімо, він навчався в школі з дітьми Кєрєнського й Троцького: колись це був привід для гордощів, потім для цікавості, тепер, можливо, для тихого сорому. Скажімо, його дядько Максім Лаврєнтьєвич Кострікін, старий більшовик, вигнаний до Сибіру за участь у революції 1905 року, був перший, хто заохочував революційні симпатії свого небожа. Та старі більшовики, котрі колись були гордістю й  благословенням, тепер частіше ставали прокляттям», – думає Шостакович.

Якщо історія суб’єктивна й різнобіжна, чому б не написати про все красиво? Потрібні факти з життя композитора тут добирає сам Барнз – так, щоб вони вдало складалися в схеми з повторами. Три доленосні події відбуваються у три високосні роки. Три жінки в житті Шостаковича дають йому три приводи подумати про три різні речі. Три розмови Митця з Владою три рази поворотно впливають на життя. Між цим усім – авторські роздуми. Ніхто не живе так чітко й злагоджено, як герої Барнза. Ця чіткість гіпнотизує. Вона спирається на наскрізні метафори, наскрізні прислів’я, обрамлення й паралелізми біографій. Вона викликає постійне дежа вю. Вона робить романізовану біографію схожою на народну казку. Вона систематизує й узагальнює, й, дійшовши до середини, читач розуміє, що Шум часу» міг би бути й не про Шостаковича, якщо структурно все зав’язано на тріадах. Шостакович тоді тут узагалі ні до чого. Його просто знають, він комерційно вигідний протагоніст і стрижень для думок автора.

Другий рівень схематичності – фольклор і Росія. Російська культура йде в доважок до об’єкта. Вік прожить – не ниву перейти, – тричі наполегливо повторює автор. «Росія – батьківщина слонів». «Не вовкові говорити про страх вівці». І навіть «The thunderclap comes from the heavens, not from a pile of dung», – неправильно зрозумівши народне «Не из тучи гром гремит, а из навозной кучи» й переклавши його абсолютно протилежно. Барнз дуже, інколи нав’язливо афористичний. Він цитує Ахматову, Чехова (теж не зовсім правильно: скажімо, «Кроме романа, стихов и доносов я всё перепробовал» дає у Барнза «You should write everything except denunciations» («Треба писати все, крім доносів») й Ільфа з Пєтровим, у останніх, щоправда, міняючи модальність цитати так, що вона перестає зчитуватися. Пастернакове «полной гибели всерьёз» перетворюється на «total death, seriously», афористичності не втрачаючи, але теж змінюючись доволі відчутно. (Взагалі українському перекладачеві Барнза доводиться несолодко: спершу треба відчитати за англійськими перекладами російських і радянських слів оригінали, потім знайти можливі точні відповідники з українського радянського побуту або джерела цитат, а вже потім – адекватно і влучно дати їх українською. Робота не з легких.) У назвах папірос виникають чудернацькі Belomory and Kazbeky, а Жуковка, де стояла дача композитора, тут називається Zhukhova.

Третій, найвищий рівень схематичності в романі – схематичність почуттів. Вона, ця схематичність, виходить із попередніх двох, із клішованості, повторюваності, візерунчатості й упорядкованості такого, здавалося б, насправді різко інакшого життя офіційного композитора з чистим м’ятежним серцем.  Але Барнз доводить свою справу до кінця. Він дає Шостаковичеві пережити «класичні» моральні дилеми митця, що стикається з Владою й мусить їй служити, наступивши на горло принципам і пісням. «Якщо ви рятували себе, то могли врятувати й  тих, хто вас оточував, тих, кого ви любили. Оскільки ви б зробили все на світі, щоб урятувати тих, кого любили, ви робили все на світі, щоб урятувати себе. І  оскільки вибору не було, не було й  можливості уникнути морального розкладання», ‒ буцімто думає Шостакович. Він не бачить альтернатив і тому йде на компроміси. Він шукає спосіб лишитися чистим і спершу знаходить його в іронії – але потім виявляється, що а) іронія не завжди можлива («Чи могла іронія захистити його музику? Якщо музика залишалася таємною мовою, яка дозволяла таємно проносити щось повз неправильні вуха. Але музика не могла існувати лише як код: часом щось кортіло сказати прямо. Чи могла іронія захистити його дітей? Десятирічного Максіма в  школі зобов’язали прилюдно обмовити батька під час іспиту з  музики. Яка користь була Ґалі й Максіму від іронії за таких обставин?»), б) іронію не завжди помічають (Глибоко в  душі він сподівався, що ніхто не повірить—ніхто не зможе повірити,—що він справді погоджується з тим, про що йшлося в листах. Та люди вірили. […] Іронія теж мала межі. Скажімо, не можна бути іронічним катом чи іронічною жертвою. Не можна іронічно вступити до Партії. До Партії можна вступити лише чесно або цинічно. Сторонньому може бути байдуже, як ви туди вступали, бо обидві можливості можуть видатися йому нікчемними»).

Усі дилеми героя стають авторським шансом дати читачеві ще кілька красивих висновків – справді гарно написаних, влучних і містких. Найчільніша дилема опозиціонера-боягуза дає, на мою думку, найкрасивіший: «Але бути боягузом нелегко. Бути героєм значно простіше, ніж бути боягузом. Героєм  треба бути одну мить—коли виймаєш пістолет, кидаєш бомбу, натискаєш детонатор, заподіюєш смерть тиранові й самому собі. Бути боягузом—починати кар’єру, що триває все життя. Відпочивати ніколи. Треба передбачати наступний випадок, коли слід перепрошувати за себе, тремтіти, плазувати, наново знайомитися зі смаком хромових чобіт і власною пропащою, ницою вдачею. Боягузтво вимагає впертості, наполегливості, відмови змінюватися—це робить його схожим на мужність».

Така радянська дійсність – стиснута до ста сімдесяти сторінок, конденсована, узагальнена – нагадує про роман Барнза «Англія, Англія», де задля комерційної привабливості усі цікавинки Англії, включно з королевою, дублюють і переносять на окремий острів Інгленд, аби туристи могли швидко й ефективно збагнути всю велич і красу артефактів імперії. «Шум часу», власне, став таким Інглендом для тем мистецтва, тоталітаризму, відносності й страху в Радянському Союзі. У західному світі осмислення травм і аналіз травматичних тоталітарних досвідів із різних позицій – звична річ, і «Шум часу» додасть до наявних зразків такого осмислення хіба фірмову «барнзовість». Натомість українському читачеві буде зовсім не зайве подивитися, як це робиться взагалі: як можна писати про митців тоталітарної епохи, не скочуючись у памфлети, інвективи, фейлетони чи грубощі. Тож текст буде корисним для всіх: західному світові –як заповідник, а нам – як аналіз внутрішнього світу митця й можливий зразок. Бо ми досі не вміємо писати про страхи – навіть схематично.