Свенья Лейбер: «Намагаюся довіряти словам і мовчанню між ними»

Свенья Лейбер. Фото з сайту spiegel.de
Свенья Лейбер. Фото з сайту spiegel.de

Німецька письменниця Свенья Лейбер народилася у 1975 році в Гамбурзі, а росла у Любеку і в Саудівській Аравії. Вона дебютувала 2005 року короткою збіркою оповідань «Полювання на світло». Німецькі критики прихильно поставилися до молодої авторки, відмітивши «лаконічний ліризм» (Крістоф Бартманн, «Süddeutsche Zeitung»), а також «стислість і точність» її стилю (Владімір Бальзер, «Deutschlandradio»). У 2010 світ побачив перший роман письменниці «Шипіно», а 2014 року Лейбер презентувала роман «Остання країна».

«ЛітАкцент» поспілкувався зі Свенью Лейбер про літературних батьків, банальність зла і сучасних Орфеїв напередодні її візиту в Україну на Книжковий Арсенал.

– У своїх творах ви часто пишете про невеликі містечка або села – російське поселення Шипіно в однойменно творі, північнонімецьке село в «Останній країні», сільські пейзажі у збірці «Полювання на світло». Ви росли у Саудівській Аравії, проте вже багато років мешкаєте у Берліні. То що вам ближче – місто, село чи дика природа?

– Відверто кажучи, в мене нема жодного загального плану або стратегії, щодо того, де «розмістити» події моїх творів. Проте коли я пишу, потребую відстані, простору. Можливо, пишучи про село, я дистанціююся від міста, де живу. Але жити мені, звичайно, зручніше у великому місті. Я обожнюю, коли навколо багато людей, хоча моя робота вимагає тиші й самотності.

– У романі «Остання країна» йдеться про музику та тлі війни, головний герой – синестетик, він «бачить» звуки музики. Загалом можна сказати, що ХХІ століття – це час, коли різні види мистецтва зближуються. Приклади – відеопоезія, сучасний перфоменс, навіть модерн-балет. Чи близька вам тема поєднання, змішування різних видів мистецтва, чи музика – просто зручна тема для розгортання сюжету?
– Неймовірно близька. Мій задум полягав у тому, щоб поєднати музику і живопис, ноту і колір, який починає «звучати». У німецькій мові такі слова, як «Farbklang» (приблизно це можна перекласти як «кольоровий звук»), «Farbton» («відтінок тону»), «Klangfarbe» («колір мелодії») – вже описують ідею взаємопроникнення мистецьких явищ. Я вважаю, що цікавість до таких поєднань може допомогти зрозуміти, як, на перший погляд, абсолютно розділені світи пов’язані один з одним. Сучасні приклади злиття різних медіа у мистецтві це дуже добре ілюструють.

– В одному з інтерв’ю ви назвали головного героя роману «Остання країна» Рувена Прейка Орфеєм ХХ століття: він став вправним музикантом-віртуозом, проте його життя не є внутрішньо наповненим, вартісним, усе по-справжньому цінне зникає, наче міфічна Еврідіка. Чи можемо ми сказати, що наша епоха – це, великою мірою, час дегуманізації мистецтв, коли технічна вправність остаточно переважила внутрішній зміст?
– Від початку існування музика і смерть пов’язані між собою – ось про що йдеться у міфі про Орфея. Із часом майже нічого не змінилося, ХХ століття лише змістило фокус у бік смерті. Орфей грав на лірі, аби врятувати Еврідіку. Німці грали музику, коли вбивали мільйони людей. Я не думаю, що музика і мистецтво мають бути «гуманістичними». Не вірю і в те, що мистецтво може зробити нас кращими людьми. Але саме в ті дні, коли ми стикаємося з найбільшою кількістю монстрів, кожен має зробити свій вибір. Це водночас велична і жахлива мить.
42414
– В «Останній країні» ви зачепили не тільки тему відповідальності музиканта перед людством, а й не менш важливий аспект існування у сучасному світі – самопрезентацію. Чи обов’язково має сучасний музикант, художник, письменник бути публічною людиною? Чи досі можна, як Томас Пінчон, зачинитися у власному маєтку і надсилати звідти тексти поштою?
– Жодних фотографій, жодних списків «успішних»… Господи, це було б чудово! Чи справді я бажаю створити «продукт» для продажу, чи мені просто хочеться впорядкувати свій внутрішній світ за допомогою цією маленької революції під умовною назвою «слова, слова, слова»?.. Жиль Дельоз і Фелікс Ґваттарі досить радикально пишуть про це у своїй невеликій, але дуже сильній книжці про Франца Кафку [йдеться про книжку «Кафка. До питання про малу літературу» – Б. Р.]. Часом я питаю себе: мені варто дотримуватися відомих стратегій, чи я хочу знайти нові способи говорити, вийти за межі «старого кутка» репрезентації? Відверто кажучи, я просто хочу писати. Ось чому я щаслива, що видавець робить за мене всю роботу з адміністрування і просування книжок.

– В «Останній країні», як на мене, досить цікаво висвітлено концепт банальності зла: до найбільших злочинів у світі, як-от, Голокосту, причетні не певні абстрактні монстри, а звичайні живі люди. У них є сім’я, друзі, хобі, вони п’ють шнапс та відвідують театри, читають книжки та малюють пейзажі. Зло завжди імпліцитно присутнє поруч, воно живе між нами та у нас самих. Чи можна ваш роман назвати попередженням для сучасного європейця? Чи це, швидше, спроба переосмислити минуле?
– Я завжди пишу про себе і свій час, навіть минуле для мене цікаве тому, що воно допомагає зрозуміти сьогодення. Я намагаюся актуалізувати історію – так, як це описував Вальтер Беньямін. Мене дуже надихає картина «Angelus novus» швейцарсько-німецького художника Пауля Клее. На ній зображено янгола, що ухиляється від катастрофи прогресу історії. А тепер погляньмо на сучасну Німеччину: нині ми бачимо, як стають видимими деякі неймовірно потворні речі і феномени… Ось чому я постійно повторюю слова Поля Ґоґена: «Звідки ми прийшли? Хто ми? Куди ми йдемо?»

– Коли сучасний письменник пише про війну, йому складно уникнути впливів Гемінгвея, Ремарка, Воннегута, а коли твір присвячено музиці годі не згадати Томаса Манна із «Доктором Фаустусом». А хто «тяжів» над вами, коли ви писали роман «Остання країна»? Яких «літературних батьків» вам довелося долати у тексті?
– О, у мене взагалі багато літературних батьків. Це моя величезна «клаптикова сім’я»! Я чимало читаю, проте коли пишу, не читаю взагалі. Серед моїх батьків варто згадати Франца Кафку, Томаса Манна, Вольфганга Хілбіґа, Пітера Курзека, Йогана Ґете, Жиля Дельоза, Йоганнеса Бобровскі, Анну Ахматову, Вільяма Фолкнер, Пата Мору, Маргеріту Дюрас, Федора Достоєвського, Фрідріха Ніцше.
46576
– На початку роману «Остання країна» на тлі ідилічних пейзажів сільського життя описано досить жорстокі події: люди із особливою насолодою вбивають домашніх тварин, батько мало не до смерті б’є сина, жінки страждать від насильницьких дій. Чи є, на вашу думку, жорстокість природною властивістю людини? Чи людина від народження – потенційний вольтерівський Кандід, але оточення нас псує?
– Для мене дитина – найкрасивіша й найчистіша істота в світі. Проте я щиро вірю в необхідність освіти. Спільноти, основою яких була лише дисципліна, у ХІХ і ХХ столітті майже знищили світ. А тепер всередині нас живуть певні автоматичні налаштування постгероїчного суспільства. Я не певна, що це нас наблизить до свободи і миру. Для цього, думаю, варто спробувати зрозуміти перспективність дітей. Вони – не просто дрібні елементи наших вигаданих ідентичностей, якими ми постійно переймаємося.

– Деякі німецькі критики (наприклад, Маргарет Стоковскі) зазначали, що у ваших творах аж «забагато символізму», мало не кожна деталь ховає підтекст. Що ви відповіли б на такий закид?
– Поняття не маю, про що ці критики торочать. Символи мене не цікавлять, я не намагаюся щось «приховати», а просто пишу про те, що хочу сказати. Відверто кажучи, спосіб, у який я використовую мову, швидше, протилежний до символізму. Я намагаюся довіряти словам і мовчанню, що виникає між ними, тому не вкладаю всюди приховані сенси, які потім мають «відгадати» розумні читачі. Це зовсім інше. Я пишу так, як бачу, без покликань на «потойбічність» мови. Водночас, писати означає звертатися до певних тем. Однак мені більше подобається танцювати з цими темами, ніж будувати їм пам’ятники.

– У своїх романах ви часто пишете про митців, які народилися «у неправильний час у неправильному місці». Чи можна сказати, що ця тема вам особисто близька? Чи відчуваєте ви, що народилися у чужу для вас епоху? Чи будь-який митець або філософ неуникно буде у стані конфлікту зі своїм часом?
– Я дуже добре знаю час, у якому живу. Але разом з цим, я його боюся. Це проблема тих, хто прокинувся.
https://youtu.be/urYxeeDf_Fo
– Тема «неправильного часу і місця» з’являється в іншому вашому творі. Головний герой роману «Шипіно» Ян Ріба буквально «тікає» від свого німецького життя у Росію – вночі на потязі, маючи із собою лише щоденник дідуся, книжку цитат Гейне і лист від матері. А як тікаєте від оточення ви, коли втомлюєтеся? Фізично змінюєте локацію, чи вам достатньо «втечі у тексти»?
– Природа і культура – обидві здатні оживити мене. Іноді мені здається, що у них живе та сама сила, та ж пульсація.

Чи є у вас книжка, яку ви постійно перечитуєте? До якої вам подобається повертатися?
– Ні. Кожна книжка, у яку я закохуюся, має свій час. А минуле залишається минулим, його не повернути.

– Туве Янсон вважала, що кожен автор завжди пише про себе. Ви також зазначили, що пишете про себе і свій час. Чи багато у Свеньї Лейбер від Яна Ріби та Рувена Прейка?
– Коли я була маленькою дівчинкою, у мене було багато імен: Ян Ріба, Рувен Прейк, Ліля, Марі – всі вони продовжують грати у свої давні ігри і ставити питання, відповіді на які я шукаю впродовж усього свого життя.

У співпраці з журналом Goethe-Institut в Україні

Розмовляла Богдана Романцова

Читайте також:
Ян Вагнер: «Одне з чудес письма – подорожувати, не виходячи з дому»