Хороші люди і квартирне питання

«Понаєхалі!» — думали обурені харків’яни, спостерігаючи велелюдні літературні вечірки, які по понеділках влаштовувала Спілка селянських письменників «Плуг» у Всеукраїнському селянському будинку на площі Рози Люксембург. Непрезентабельна публіка в кожухах і шинелях одразу видавала себе — зборисько провінціалів із довколишніх сіл і містечок. Хоча корінний харків’янин і випускник імператорського університету Михайло Йогансен у кошлатій киргизькій папасі нічим не відрізнявся від краскома Петра Панча в синій селянській чумарці.

Всеукраїнський селянський будинок сьогодні. Фото з Wikipedia
Всеукраїнський селянський будинок сьогодні. Фото з Wikipedia

На початку 20-х майже всі харківські письменники, крім щасливчика Йогансена, — столична ліміта без кутка і з мізерними заробітками. У Селянському будинку, який називали просто Сельбудом, містилася редакція газети «Селянська правда». Тут-таки жив редактор, організатор і голова «Плуга» Сергій Пилипенко з сім’єю — матір’ю і сестрою. Ївга Миколаївна Пилипенко працювала в Сельбуді кастеляншею.

Коли 1921 року з Катеринослава до Харкова приїхав Валер’ян Поліщук, жити йому було ніде. У Сельбуді він зустрів давнього приятеля й однодумця Пилипенка, і той запропонував жити в нього. Згодом до них приєднався колишній боротьбіст і культурний функціонер Юрій Озерський — і в кількох кімнатах Сельбуду завирувало літературне життя. А тим часом усі довкола сміялися, що Поліщук живе з Пилипенком. Щоправда, тривало це співжиття недовго. Під новий 1922 рік у тій скромній холостяцькій кімнаті красень Валер’ян познайомився з сестрами Лідою й Оленою Конухес і незабаром переселився до них у підвал на Ветеринарній.

Готель «Астраханська» в Харкові
Готель «Астраханська» в Харкові

Микола Хвильовий у той час, 1921 року, жив в «астраханці» — так фамільярно називали готель «Астраханська», який містився в лівому крилі Дворянського зібрання на розі Миколаївської площі й Монастирського провулку. Згодом монументальну споруду почали перебудовувати для найвищого органу республіканської влади — Всеукраїнського центрального виконавчого комітету, і письменник знайшов помешкання в комунальній квартирі на вулиці Римарській, 19. З сусідами йому — традиційно для комуналки — не пощастило: серед них була російськомовна письменниця Софія Левітіна, яка виступала під псевдонімом Софієва.

Юрій Смолич писав про неї в спогадах: «Вславилася в “історії культури” (при початку двадцятих років) двома фактами: працювавши цензором у Головліті, заборонила дві книжки: 1) брошуру про “внематочную беременность”, заявивши, що це символізує “непорочне зачаття”, отже, є релігійною пропагандою; 2) повість Коцюбинського “Фата моргана” — на тій підставі, що, мовляв, іноземна назва не буде зрозуміла масовому читачеві».

Будинок у Харкові по вул. Римарській, 19, де мешкали Микола Хвильовий і Софія Левітіна. Фото з Wikimapia
Будинок у Харкові по вул. Римарській, 19, де мешкали Микола Хвильовий і Софія Левітіна. Фото з Wikimapia

Смоличу було чого недолюблювати Левітіну — це перша людина від літератури, з якою він познайомився в столиці. А шукав же Миколу Хвильового! Шукало знаменитого письменника одразу троє молодиків із театру Івана Франка, який щойно перебрався до столиці, — Смолич, Аркадій Любченко і Кость Кошевський. Ось вони нарешті роздобули адресу Хвильового і зупинилися перед дверима його квартири:

«Чекати довго не довелось — і двері відчинились.
В грудях мені захололо і серце впало кудись у прірву.
Але даремно — на порозі стояла жінка. Розпатлана, розпанахана, недбало запинаючи засмальцьований халат на грудях.
— Вам кого?
— Товариша Хвильового.
— Нету!
Жінка сердито рвонула до себе двері, щоб зачинити, але Кость — найсміливіший з-між нас — встиг зупинити її:
— Пробачте, а коли він буде чи де його зараз знайти?
Жінка люто глянула на нас:
— Какое мне до этого дело?
Вона знову потягла двері до себе, але Кость — він умів бути впертим — вже поставив ногу на поріг:
— Пробачте, ви дружина Хвильового?
Тут жінка майже зарепетувала, мало не перериваючися від гніву:
— Моя фамилия Софиева! А фамилия вашего Хвилевого — Фитилев!
Жінка брикнула ногою, відіпхнула ногу Кошевського з порогу і таки гримнула дверима перед нашим носом.
Хвилинку ми постояли ошелешені перед закритими дверима.
Але тепер побачили пришпилену на дверях записку: “К Софиевой звонить один раз. До Хвильового та Уманцевої — двічі”.
— Хлопці! — сказав Кошевський. — Хай мені провалитися крізь землю, коли це не так: своє оповідання “Свиня” Хвильовий написав саме з цієї жінки. Це ж його сусідка! А оповідання “Свиня” і написано про сусідку.
Костя виявився напрочуд прозірливим — так воно насправді й було: оповідання “Свиня” справді було написано про сусідку по комунальній квартирі — оцю саму жінку, що відчинила нам, бо ми подзвонили один раз. Можна зрозуміти, які почуття таїла вона в собі до свого сусіда, письменника».

Епізод зустрічі з Левітіною цензори з книжки Смолича «Розповідь про неспокій» викинули.

Зліва направо в першому ряду: Володимир Сосюра, Павло Тичина, Микола Хвильовий. Початок 1920-х років
Зліва направо в першому ряду: Володимир Сосюра, Павло Тичина, Микола Хвильовий. Початок 1920-х років

Не знайшлося житла і для Павла Тичини, якого переманив з Києва його друг і однокашник Василь Еллан-Блакитний, спокусивши посадою редактора в новому щомісячному журналі «Червоний шлях». Столичні дотепники негайно склали каламбур: «Що за причина, що в Харкові з’явився Тичина?»

Найпершому поету України — вже тоді скромному Павлу Григоровичу почали робити літературну репутацію — довелося жити просто в редакції газети «Вісти ВУЦВК», яку редагував Еллан-Блакитний. Тичині відвели тісненьку комірчину за туалетом, колишню ванну кімнату. Саму ванну звідти викинули, і кімнату «умеблювали» — поставили стіл і табуретку. Ліжка в Тичини не було. В кутку лежали стоси нерозпроданих примірників урядової газети, які поет застеляв сірою солдатською ковдрою. Та йому було не звикати: у Києві Тичина взагалі голодував і шукав роботу, аж Еллан-Блакитний мусив шукати йому підтримки на вищому рівні. ВУЦВК видавало постанови про допомогу хворому Тичині, а нарком освіти вживав заходів, щоб забезпечити його харчами.

АРА
АРА

Були в Тичини зліші вороги, ніж голод і холод, — миші й пацюки. Посередині кімнати стояли ночви з водою, а на воді в каструлі плавав шматок хліба. Ще один шматок лежав на підлозі біля стіни — щури не змогли затягнути його в нору. То Тичина влаштував їм таку засідку: жадібні пацюки полізуть забирати решту спокусливого харчу і потонуть у ночвах. Одинокий стіл у кімнаті стояв чотирма ніжками в бляшанках АРА з-під згущеного маїсового молока, налитих водою, — щоб мишва не вилізла по ніжках на стіл і не потрубила Тичинині рукописи.

Бляшанки АРА правили не тільки за мишоловки, а й за посуд. Смолич пригадує такий епізод із Тичиною: «Як загальновідомо, був непитущий (хіба що інколи чарочку при гостях з якоїсь нагоди). Але пригадую такий епізод з року 23 чи 24, коли П. Г. ще мешкав у ванній кімнатці в редакції газети «Вісті»: заходжу до П. Г. в якійсь справі. При столі сидить двоє: він і С. В. Пилипенко (Папаша), між ними пляшка мутного самогону, на папері хвіст оселедця, і п’ють, за браком чарочок, з порожніх консервних (маїсове молоко “АРА”) бляшанок».

Спілка селянських письменників «Плуг». Зліва направо стоять Іван Кириленко, Григорій Плискунівський, Іван Сенченко, Олександр Копиленко; сидять Петро Голота, Сава Божко, Іван Шевченко, Сергій Пилипенко, Андрій Панів
Спілка селянських письменників «Плуг». Зліва направо стоять Іван Кириленко, Григорій Плискунівський, Іван Сенченко, Олександр Копиленко; сидять Петро Голота, Сава Божко, Іван Шевченко, Сергій Пилипенко, Андрій Панів

У «барлогу» на вулиці Басейній мешкало одразу четверо письменників: земляки й друзяки Олександр Копиленко й Іван Сенченко, Петро Панч і Василь Вражливий. Усі тоді ще холостякували, то й назву для кімнати придумали відповідну. Гостини в «барлогу» добре запам’яталися Смоличу:

«Був то й справді барліг, але й не барліг: за комунальним визначенням таке помешкання зветься кухнею. І була то кухня в якійсь — до революції — панській квартирі, доволі простора й з величезною плитою, на якій готувати можна було зразу на чималу родину й величезний гурт гостей. А скидалася ця кухня на барліг тому, що з тих же дореволюційних часів була не мазана і не білена — аж чорна від кіптяви. Чорна кіптява вкривала суціль усі стіни від підлоги до стелі товстим шаром — і по цій лискучо-чорній, як аспідна класна дошка, чотиристінній площині наслиненим, мабуть, пальцем було намальовано людські пики та свинячі рила, а поміж них пописано різні вигуки, хвацькі рими, навіть віршовані рядки та велемовні афоризми — не пригадую вже, які саме. І мешкали в цьому барлозі на тій порі аж четверо початкуючих, але вже друкованих українських письменників: Копиленко, Сенченко. Панч і Вражливий. Копиленко й Сенченко — основні, сказати б, мешканці, першовідкривачі цієї доісторичної печери — мали по вузькому солдатському ліжку: в Копиленка — вистеленому паками газет, в Сенченка — з чувалом. напханим сіном, Панч і Вражливий, прийшовши у прийми, розташувалися на тій величезній кухонній плиті, що тепер гідно виконувала функцію розлогого двоспального ліжка».

Відділ робітничого життя газети «Вісти ВУЦВК». Сидять другий зліва Гео Шкурупій, п’ятий зліва Михайло Майський. 1925 рік
Відділ робітничого життя газети «Вісти ВУЦВК». Сидять другий зліва Гео Шкурупій, п’ятий зліва Михайло Майський. 1925 рік

У січні 1925 року в Харкові вийшло перше й останнє число «Журналу для всіх». Це одинокий вислід мертвонародженого Жовтневого блоку мистецтв. Наприкінці 1923 року виник задум об’єднати всі «революційні культурно-мистецькі організації» України в одну. Ініціаторами Жовтневого блоку були Асоціація панфутуристів і Мистецьке об’єднання «Березіль», згодом до них приєдналися Спілка селянських письменників «Плуг» і Спілка пролетарських письменників «Гарт». У спільних планах було й видання універсального, тобто масового в тогочасній термінології, ілюстрованого журналу.

До складу редколегії «Журналу для всіх» ввійшли троє панфутуристів — Михайль Семенко, Михайло Яловий і Гео Шкурупій, — та Сергій Пилипенко від плужан. Насправді вся робота лягла на плечі Шкурупія, який став секретарем редакції і задля цього навіть перебрався до Харкова.

Уже в кінці січня Шкурупій написав Семенкові обуреного листа про те, що коли його запрошували на цю посаду, то умовлялися з Пилипенком про плату 15 червінців щомісяця, а платять йому лише дев’ять. Тому якщо попередніх усних домовленостей не буде дотримано й надалі, він повертається до Києва. У Києві йому платили 10 червінців щомісяця, а життя там набагато дешевше. У Харкові ж тільки винаймати помешкання коштує 9 червінців на місяць. Очевидно, грошей таки не було, і Гео Шкурупій виконав свою погрозу, а «Журнал для всіх» припинив існування.

Сторінка з чернетки протоколу засідання ЦК у письменницьких справах від 16 січня 1926 року
Сторінка з чернетки протоколу засідання ЦК у письменницьких справах від 16 січня 1926 року

На перших засіданнях новоствореної ВАПЛІТЕ серед іншого обговорювали і матеріальні питання. 16 січня 1926 року комісія ЦК у письменницьких справах на засіданні третім пунктом слухала «Про тяжкий стан письменників, що живуть в неможливих квартирних умовах, і прирівнення їх у правах з науковими робітниками». Постановили:

«Перевести через фракції Комунгосп, Южбюро і Жилсоюза директиву — дати додаткові кімнати нижчезазначеним письменникам, а в разі неможливости в першу чергу дати їм потрібну кількість кімнат з розрахунку кімнату на 2 душі для сімейних і кімнату для праці в центрі міста в будинках, де звільняються кімнати, і новозбудованих.
Досвітньому 3 кімнати (6 душ сім’ї)
Яновському 1 кімнату (1 д.)
Бажану 1 кімнату (1 д.)
Вражливому 1 кімнату (2 д.)
Любченку 1 кімнату (2 д.)
Іваніву 2 кімнати (4 д.)
Тичині 1 кімнату (1 д.)
Хвильовому 3 кімнати (5 д.)
Зазначене перевести в життя Союзу Робітос до 1 лютого».

Харківські письменники на зимових квартирах. Дружній шарж Михайла Щеглова
Харківські письменники на зимових квартирах. Дружній шарж Михайла Щеглова

Незабаром місцевком письменників справді виділив бездомним літераторам 15 кімнат у новому будинку на Холодній Горі по вул. Свердлова, 118. А там уже й до будинку «Слово» залишалося зовсім мало.