Мої зустрічі з Романом Рижкою

Петро Таращук
Петро Таращук

Місяць тому у видавництві «Темпора» вийшла книжка французького письменника Романа Рижки «Чорна наречена», наполовину містична, наполовину детективна розповідь про незбагненні криваві злочини і дивні події, які відбуваються вже не в Нью-Йорку чи Парижі, а в Києві, на вулицях, які всі ми знаємо і по яких щодня ходимо. Завдяки ініціативі видавництва і зусиллям та підтримці Французького інституту в Україні Романа Рижку пощастило запросити на Книжковий арсенал і на презентацію українського перекладу його роману. А я мав неоціненну нагоду поспілкуватися з автором, і то не тільки під час обов’язкових заходів у рамках літературної програми, а й під час довгих прогулянок пішки по місту і за кухлем пива де-небудь на майдані Незалежності чи на бульварі Лесі Українки неподалік від готелю, де зупинявся Роман Рижка.

Познайомилися ми безпосередньо перед початком щорічної церемонії вручення премій імені Григорія Сковороди за кращий переклад із французької мови, журі розглянуло одинадцять книжок, серед авторів яких були, скажімо, й такі відомі постаті, як Нобелівський лауреат Патрік Модіано, Луї-Фердінан Селін і досить популярний у Франції, але, як на мене, занадто балакучий і неглибокий філософ Мішель Онфре. Роман Рижка щиро здивувався доборові згаданих видань. Невже це ті книжки, які справді представляють Францію? Невже це та література, яку справді читає і любить французький народ, або, якщо вдатись до пейоративного означення, «пересічний француз»? Яке уявлення про Францію може дати така література українським читачам? Це все ― література, яка прагне або бути, або лише видаватись інтелектуальною, це певною мірою штучно створений масив, вежа за слонової кості, далека від реального життя. Навіщо, каже Роман Рижка, французький уряд підтримує видання книжок Селіна? Так, це геніальний письменник, але ж він фашист, у важку для нації мить він перекинувся до ворога, служив йому своєю творчістю. Чому тепер ця нація підтримує його? Це що, винагорода за зраду? Чи, може, заохочення до неї? І як можна, дивується далі Роман Рижка, захоплюватися, скажімо, поезією Араґона, підносити цього автора? Таж це комуніст, цього досить, щоб відвернутися від нього і не хвалити його творчість. Де ж тоді принциповість?

Якщо перейти до наших реалій, можна запитати, навіщо створювати тут культ Булгакова, письменника, якого вкрай важко запідозрити в щирій прихильності до України? Мабуть, тільки на те, щоб сказати: ага, і етот тожє «наш»! І Гоголь «наш»! І Гнєдіч, і Курков! Курков, каже Роман Рижка, може, а то й безперечно щира людина, але як письменник, наділений здатністю відчувати тонше і бачити далі, він мав би зрозуміти, що ним маніпулюють, його використовують, і не якісь темні й містичні сили, як у романі самого Романа Рижки, а цілком конкретні та очевидні. Куркова використовують як козирну карту, його зробили коліщатком, і то не найменшого розміру, в гігантському русифікаційному механізмі, яким керує сама українська держава, докладаючи всіх зусиль для розмивання, підриву, ліквідації української національної ідентичності. Досить поглянути на нескінченні пари блазнів, отих невмирущих штепселів і тарапуньок, на всіх українських телеекранах. Адже вони дуже добре виконують свою культурну місію: прищеплюють зневагу до української мови як до чогось другосортного і малокультурного, і в цьому дуже легко пересвідчитись походивши коридорами президентської адміністрації і Міністерства закордонних справ. А з такими письменниками, як Курков, рускій язик тожє «наш»!

Роман Рижка пише історичну прозу та напівмістичні детективи, треба працювати, каже він, на якомога ширшу читацьку аудиторію, треба бути з народом, а не ставати в позу і дорікати йому браком інтелектуальних запитів. І тут Роман Рижка немов промовляє вустами Леся Подерв’янського, що під час цьогорічного Книжкового арсеналу, сидячи серед колег-письменників, що, як і він, пишуть українські детективи, стверджував, що саме масова література, масова культура найактивніше сприяють побудові та зміцненню національної свідомості. Як тут не згадати з великим жалем, що навіть за совєтських часів ми мали славну плеяду українських гумористів, скажімо, Андрія Сову і Павла Глазового, які часто виступали по телебаченню й мали величезну популярність, а тепер нас посилено годують тільки гумористами-русифікаторами. Таж гумор ― одна з основ національної культури, досить тільки поглянути, які популярні гумористи у Франції та Німеччині, яку шану вони мають у цих країнах із боку культурного бомонду.

Література, каже Роман Рижка, має бути масова, але не низькопробна, не треба звеличувати мерзенне, аморальне, занепадницьке, література не повинна бути плачем, роз’ятрюванням виразок, демонстрацією гидкої інколи сутності людини. Література має бути, якщо вдатись до, певне, забутого тепер «совєтського слова», життєствердною, давати читачеві впевненість і віру, а не спонукати хапатися за чарку і проклинати світ. Але література не повинна й повчати, не повинна бути сліпою та глухою до свого читача. Але приклад такої сліпоти до людей і суспільств Роман Рижка подав із зовсім іншої сфери. Як може, не розуміє він, Європейський Союз вимагати від України, та й від решти східноєвропейських країн, ухвалити мало не за мить закони про одностатеві шлюби, коли самі західноєвропейські країни йшли до них сотнями років? Що це за безглуздий диктат, невже саме такий закон «зміцнить» демократію і ― додамо в дужках ― збільшить народжуваність, про яку так бідкаються і в нас, і в Західній Європі?

Я звернув увагу, що в Романа немає ані фотоапарата, ані мобільного телефону. Спершу це трохи здивувало мене, але потім, під час наших тривалих прогулянок, я збагнув: навіть розмовляючи зі мною, він невпинно й пильно спостерігає. Ми піднімались понад самою водою від мосту Патона до річкового вокзалу, і я бачив, як Романові очі помічають і немов фотографують кожну деталь, кожного рибалку, кожен прибитий до берега корч. Не менш пильно спостерігав він і все, що діялось на вулицях, кожного перехожого, дослухався до уривків розмов. Романе, сказав я йому наступного дня, в тебе, мабуть, фотографічна пам’ять, але він поправив мене: кінематографічна. Роман бачить і запам’ятовує цілі епізоди, дії на всіх етапах їхнього розвитку, і потім йому анітрохи не важко «прокрутити» їх ще раз, скажімо, мить, коли нас перед його готелем тримали під прицілом автомата, бо з готелю вийшов і поїхав з охоронцями в броньованому «Мерседесі» та в супроводі «Лендровера» з автоматниками, певне, якийсь дрібний олігарх. Я неодмінно використаю цю сцену в своїх наступних романах, задоволено всміхнувся Роман. Така пам’ять ― особливий дар Романа Рижки, один із секретів його творчості.

Роман пише начебто детективи, але в них є і фантастика, і містика, і окультні сили, і це не хаос, не еклектика, а творча позиція: я повинен написати розповідь, цікаву читачеві, йому байдуже, який там жанр і як його називають. Хіба Гомер, складаючи «Іліаду», казав собі, що він має дотримуватись певного жанру, запитує Роман Рижка.

У Романа Рижки широкі творчі, плани, «Чорна наречена», що вже вийшла в «Темпорі», ― лише перша частина трилогії, друга частина якої під назвою «Сірчаний король» має вийти на початку наступного року, але, звичайно, я не розкриватиму всіх творчих таємниць і задумів письменника, ми всі як потенційні читачі самі дізнаємося про них зі сторінок його наступних творів.

Я розпитував Романа про цікавість до детективів серед французьких читачів і отримав сподівану відповідь: цікавість величезна, щороку виходять, певне, сотні детективів (Роман пообіцяв з’ясувати точно), оригінальні й дуже багато перекладних, англосаксонських, німецьких і скандинавських, на які тепер мода і які, до речі, напрочуд добре екранізовані. Але всяка мода, каже Роман, минуща, французьких видавців завжди цікавить щось нове, останнім часом вони звертають свою увагу на схід, шукають чогось нового та свіжого, і тут якраз могла б сформуватися плідна українсько-французька літературна співпраця, бо ж є у Франції перекладачі з української, і навіть Романова донька, Дарія, що їй присвячено «Чорну наречену», перекладає деякі матеріали про голодомор і бере участь у створенні нового перекладу «Кобзаря». Чом би не поширити на Заході моду, каже Роман, на українські детективи?

Роман Рижка ― невтомний трудівник, він не тільки письменник, а й працює в редакції тижневика “Courrier international”, що подає огляди іноземної преси, Роман відповідає за історичні публікації; крім того, життєва необхідність змушує його, як він каже, бути найманцем, тобто братися за переклади. Роман Рижка має у своїй країні високе реноме як перекладач, перекладає з англійської та німецької мов, переважно науково-популярну та біографічну літературу, каже, що полюбляє перекладати популярні праці з математики. Перекладає Роман і з румунської мови і, додам, пише детективи на румунські теми, а також один суто французький детектив.

Роман Рижка ― гасконець родом із Бержерака, дуже любить свою країну і пишається нею, саме тому його страшенно дратують різноманітні інтелігентські плаксії, які оплакують Францію, оплакуючи, паплюжать і мало не ховають її: адже, попри всі свої негаразди й певну схильність до анархізму, Франція й далі ― провідна світова держава. Але як француз Роман Рижка має і одну незвичайну рису: щиро любить Східну Європу, надто дві її найупослідженіші країни: Україну та Румунію. Саме це відрізняє Романа від решти земляків, які переймаються лише США, Африкою (аякже, «любов» колонізаторів до колишніх колоній!) і Китаєм, натомість не хочуть помічати Східної Європи, не прагнуть зміцнити її, ба більше, мало не нарікають на її існування. Саме любов до Східної Європи була тим вдячним ґрунтом, на якому виросло Романове кохання з першого погляду до дружини, українки з Нікополя. Було це ще за далекої совєтської доби, і за кохання Романові довелося заплатити офіцерською посадою в одній таємній службі, його просто вигнали. Як виявилось, на краще, радісно всміхається Роман.

Додам ще два штрихи до коротенького портрета Романа Рижки, оті, незначні, здавалося б, деталі, які промовляють інколи гучніше за пафосні орації. Спускаючись від Лаври до мосту Патона, ми помітили на тлі неоковирних вілл на горі перед виїздом на цей міст щось дуже схоже на недобудоване поганське капище, придивились і збагнули, що то російська церква будує свій черговий блокпост на українській землі. Це немов мечеті в Європі, зауважив Роман Рижка, знаки чужої присутності на українській землі, символи окупації і землі, і неба. Іншого разу ми зазирнули з Романом задля цікавості до «Катюші», харчувального закладу, де інтенсивно культивують штучну совєтсько-російську ностальгію. За чим тут тужити, запитує Роман. Адже тужити за «втраченою молодістю», як співає Шарль Азнавур, ― найбільше в світі безглуздя, завжди треба дивитися тільки вперед. А до того ж заклади з такою вкрай промовистою і чужою назвою привласнили собі ще й один із українських національних символів: вареники, так би мовити, русифікували їх.

Блискавично минули три неповні дні мого спілкування  Романом Рижкою, нашим щирим другом, прихильником і захисником, талановитим письменником із невичерпною фантазією. Читаймо його книжку і сподіваймося дізнатися про долю таємничої Телеї в наступних романах трилогії.