Карола Ганссон: «Переосмислення минулого є одним із найважливіших завдань письменника»

Карола Ганссон

Карола Ганссон

Карола Ганссон – шведська письменниця, редакторка на радіо та телебаченні. Вивчала історію мистецтва і літератури в Уппсальському університеті. Авторка восьми романів, серед яких «Омріяна дитина», «Штайнгоф», «Поїздка у синій будинок» і трилогії, присвяченої сім’ї Льва Толстого, – «Маша», «Андрєй», «З іменем, як у мене». Отримала чимало літературних премій, серед них – Svenska Dagbladet Prize, Lundequist Literary Prize, Swedish Academy Prize. Напередодні презентації українського перекладу «Штайнгоф» (видавництво «Комора») Карола Ганссон розповіла «ЛітАкценту» про подолання німоти, дітей Толстого і книжки Оксани Забужко.

-    Ви народилися в Стокгольмі, все життя мешкаєте у Швеції, проте в університеті Уппсали студіювали російську літературу. Як постав ваш інтерес саме до російської класики? І хто з письменників вплинув на вас як на автора найбільше?
-    В Уппсальському університеті я вивчала літературознавство, мистецтвознавство, філософію і російську мову, а моєю спеціалізацією була російська література. Згодом я захистила дисертацію з російського модернізму при Стокгольмському університеті, однак моє захоплення російською літературою виникло набагато раніше. Ще1958 року мені випала нагода супроводжувати свою тітку на церемонії вручення Нобелівської премії в Концертному залі Стокгольму. То був рік коли премію з літератури присудили Борису Пастернаку, та, як відомо, він не зміг бути присутнім на її врученні. Зате почесна промова, якої удостоївся його порожній стілець, справила на мене неабияке враження. Я сприйняла його відсутність як прояв чистої магії, пішла додому, прочитала «Доктора Живаго», і з того часу мене зачарувала ця надзвичайна країна, а моє серце підкорила класична російська література. Важко сказати, хто саме з російських письменників здійснив на мене найбільший вплив. Окрім таких визначних авторів як Достоєвський чи Толстой, я завжди любила Ісака Бабеля і Юрія Олешу. До письменницької діяльності мене також надихали Вірджинія Вулф і Герман Брох, особливо перша частина його трилогії «Сновиди», а зовсім недавно до цього списку ввійшов і Вінфред Георг Зебальд.

-    Ваша перша книжка «Московські жінки: Тринадцять інтерв’ю» – це збірка розмов з російськими жінками, які ви записали ще на початку 80-х. Як постала ідея цієї книжки? Які питання вас тоді хвилювали найбільше? І чи виявилися відповіді на них несподіваними? І, нарешті, чому ви обрали саме формат інтерв’ю?
-    Інтерв’ю я проводила разом зі своєю близькою подругою Карін Ліден. Ми обоє багато разів бували в Москві й цікавилися, як наші радянські друзі оцінювали умови життя у Росії. Нам хотілося знати, яким бачили повсякдення ці сильні, розумні, добрі й щедрі жінки, як вони жили у таких важких умовах – у суспільстві, яке на офіційному рівні робило гучні заяви про рівність, а насправді було, як мінімум, патріархальним і нерівним. Ми були вражені їхньою щирістю і відвертістю. Тим, що вони так добре усвідомлювали цю несправедливість, але, здавалося, змирилися з нею і частково навіть виправдовували таку ситуацію. Ми ніколи навіть не думали відтворювати ці інтерв’ю у якому-небудь іншому вигляді, щоб не втрати точного змісту, адже форму було задано наперед. Проте варто зазначити, що ми проводили інтерв’ю винятково власними силами, без відомості чи сприяння органів влади. Пізніше наші записи було вивезено з Радянського Союзу контрабандою.
13162385_724717741003613_2016373070_n
-    У вашому романі «Омріяна дитина» («Det drömda barnet») йдеться про складні стосунки між трьома поколіннями жінок: розгубленість, вина, втрата не дають їм почути одна одну. Цей твір є автобіографічним, чи ви описуєте загальну тенденцію людського відчуження у сучасному світі?
-    Роман «Омріяна дитина» («омріяна», не «замріяна», як часто перекладають!) є автобіографічним романом. Він базується на моєму особистому життєвому досвіді, хоча й, безперечно, пов’язаний із долями інших людей.

-    На заході найвідоміші російські письменники – це Достоєвський і Толстой. Толстому присвячено зокрема ваш роман «Андрєй», а коли черга Достоєвського? Чи вам Толстой все ж однозначно ближчий? Можливо одночасно любити і Достоєвського, і Толстого?
-    Я вважаю, що варто розрізняти автора як особистість і його літературні твори. Як Толстой, так і Достоєвський є унікальними письменниками, і я не розумію, як можна не любити «Війну і мир» чи «Анну Кареніну», так само, як і «Братів Карамазових» чи «Ідіота». В будь-якому разі, я завжди розрізняю автора й особистість. Тому не можна точно стверджувати, що три романи, які входять до мого російського триптиха, присвячені саме Толстому. Що я хотіла дослідити – насамперед у романах «Андрєй» і «Маша» – це те, як жилося дітям у домі цього генія. Толстого, якого тут бачить читач, зображено саме таким, яким письменник був у житті дітей, яким вони його бачили.
13183149_724717757670278_1884993651_n
-    З роману «Маша» випливає, що Толстой-людина був досить складною особистістю: деспотичною, суворою і самозакоханою. Чому для вас було так важливо вивести з його тіні саме його дочку Машу, а не, наприклад, дружину Софію?
-    Так, Толстой був деспотом, моралістом і егоїстом. Зате він вирізнявся неабиякою харизмою, мав добре почуття гумору й часто закохувався – одне слово, це суперечлива особистість, яка викликала у свого оточення найбільш неоднозначні почуття. В першому романі свого триптиху я пишу тільки про Андрєя, оскільки він був «паршивою вівцею» у сім’ї. Андрєй намагався звільнитися від патріархального гніту через бунт – те, що так ненавидів і зневажав його батько. Він любив розкіш, вів розгульне життя, приєднався до найбільш реакційних сил і навіть брав участь у російсько-японській війні. Ця історія вразила мене до глибини душі. Крім того, невдовзі я зрозуміла, що саме він був прототипом Феді у драмі Толстого «Живий труп». П’єса закінчується тим, що Толстой дозволяє головному герою застрелитися, а оповідач трактує такий варіант як єдино правильний і морально виправданий вихід із ситуації – і я впевнена, що Андрєй розумів це і сприймав не лише як осуд свого способу життя, а й як моторошне пророцтво. Після цього я вирішила написати роман про Машу, оскільки вона була його абсолютною протилежністю. Маша – жінка, і я хотіла з’ясувати, як жилося доньці у сім’ї Толстого, адже він був ще й жінконенависником, сексистом, а до шлюбу ставився як до проституції. В той час, як Андрєй був «паршивою вівцею» в цій сім’ї, Маша була її світлим янголом. Усі любили цю дівчину і вважали надзвичайно доброю людиною – а в понятті доброти, насправді, немає нічого складного. Крім того, Маша була улюбленицею Толстого. З раннього дитинства вона хотіла жити саме так, як він повчав її, і все життя Маша йшла з ним пліч-о-пліч. Тому так багато написано про Софію Андріївну, а про Андрєя і Машу –зовсім нічого.

-    Чи буде історію сім’ї Толстого продовжено у ваших майбутніх книжках?
-    Ні, триптих складається з трьох частин, остання з яких – роман про Машу.

13187907_724717737670280_294893971_n

-    Останнім часом часто постають тексти, де на перший план виходять ті, хто був у тіні. Згадати хоча б «Лев у тіні Лева» Павла Басинського – про третього сина Толстого. Ми живемо у час реабілітації несправедливо забутих, і тому це – загальна тенденція?
-    Я не знала нічого про книгу Басинського, але мені це цікаво – не менш, ніж історія Льва Львовича, який хотів стати письменником, але отримав погану репутацію після того, як його батько одружився зі шведкою і переїхав до Швеції після революції. Та я не вважаю це якоюсь тенденцією, адже романи такого типу існували практично завжди.

-    І, щоб закінчити розмову про Толстого: чому все ж він так не любив Шекспіра?
-    Ставлення Толстого до Шекспіра – дуже складне питання з багатьма підводними каменями. Але загалом можна сказати, що п’єси Шекспіра суперечать релігійній позиції Толстого та його естетичним ідеалам. Толстой глибоко зневажає сексуальність, яку можна знайти у Шекспіра, а також його багатослів’я, шекспірівські ідіоми, які він вважав неприродними, удаваними і фальшивими.

13183244_724717751003612_744735907_n
-    У ваших романах, особливо ранніх, чимало особистого: спогади про дитинство, свого батька, описи травматичних подій минулого. А у пізніших ви переосмислюєте досвід інших, як-от у романі «Штайнгоф». Як відбувся цей перехід? І чому саме у бік Угорщини?
-    Насправді, не йдеться про якийсь кардинальний поворот: одне природно зумовлює інше. Я почала писати художню літературу у період глибокої кризи – кризи ідентичності, пов’язаної з гострою мовною проблемою. Не зважаючи на те, що все моє доросле життя було тісно пов’язане з мовою та літературою, я раптом відчула напад німоти. Не те щоб мені забракло мови. Просто слова втратили для мене значення. Я почувалася безсилою, паралізованою – так, ніби жила в дуже дивному сні. Однією з причин такого відчуття втрати мови, як мені згодом стало зрозуміло, було моє авторитарне виховання в дитинстві. За такого виховання форма важливіша за зміст. Його сутність полягає у тому, що дитина має пристосовуватися до встановлених норм, а не вчитися прислухатися до самої себе і поважати власні почуття та переживання. Це, звичайно, впливає на ставлення дитини до мови. У такому випадку мова є засобом поширення влади, контролю і затвердження встановлених істин, а не інструментом для індивідуального пошуку, пізнання чи інтуїтивного мислення. Основою авторитарного виховання, як відомо, часто є страх. На мою думку, такі методи чорної педагогіки через залякування призводять до спотворення дитячого, ще хаотичного і несформованого ставлення до мови. Переживання втрати мови призводить також до відчуття глибокого відчуження і самотності, що певним чином нагадує вигнання. Можна з впевненістю сказати, що мої перші романи сповнені відчуттям внутрішнього вигнання. Тема Угорщини, наприклад, що стала основою роману «Штайнгоф», постала після моєї розмови із однією юною біженкою, яка переїхала до Швеції в 1956 році. На час вторгнення Радянського Союзу їй було лише одинадцять років, вона вчилася у школі-інтернаті поблизу міста Шопрон біля самого кордону з Австрією. Того дня, ймовірно, одного з найхаотичніших днів у її житті, люди втікали тисячами. Вчителі раптом запропонували дівчаткам, яких залишилося не так багато (десь близько п’ятнадцяти), відправитися у недільну прогулянку в гори, про яку вони так давно мріяли. У такий спосіб вони забрали дітей і пробралися через кордон до Австрії. Ця картина справила на мене невимовне враження. Я ніби на власні очі бачила, як маленькі дівчатка пробиралися по залитих сонцем гірських хребтах, як вони вже в сутінках досягли кордону і зникли у темряві однієї з долин – ця дивна, сугестивна картина, безумовно, посприяла моєму особистому відчуттю втрати мови, яке має вирішальне значення для моєї творчості.
13162490_724717754336945_1971236621_n
-    Важливою темою вашого роману «Штайнгоф» є потреба і бажання  говорити про минуле – хай яким травматичним воно було. Чи справедливо це для вас особисто? Ви вірите у терапевтичну силу письма?
-    Так, моє переживання німоти нерозривно пов’язане з концептом пам’яті. Письмо стало для мене способом повернення до дійсності – і моїх спогадів. Подібно до того, як це відбувалося з головною героїнею Магдою. Коли ніхто не цікавиться її минулим, вона втрачає його. Її поглинає темрява. Штайнгоф – це назва великої психіатричної лікарні у Відні, і це кінець цього роману. Письмо, до якого вдаються через потребу пережити травму, автоматично наділяється терапевтичною функцією. Моє рішення зануритися у внутрішній світ однієї з вчительок у вигнанні, а не дівчинки, яка потрапила до Швеції, пов’язане з тим, що я хотіла дослідити німоту дорослої жінки, іншими словами, частково й власну німоту.

-    Чи є у шведській історії травматичні епізоди, які ви хотіли б переосмислити?
-    Так, позиція Швеції під час Другої світової війни є дуже болючим питанням. Наш нейтралітет у багатьох відношеннях був лише ілюзією й поступкою суворим вимогам Німеччини. Я частково торкалася цієї теми у романі «Люб’язний», який значною мірою базується на подіях із життя мого батька. І те, що зараз відбувається в інших частинах Європи, дуже нагадує ті події, але характеризується ще більшою ксенофобією, расизмом і суто фашистськими нахилами.

index

-    Часто кажуть, що в Україні бракує книжок, які б переосмислювали минуле. У нас, більшою частиною, йдеться або про героїзацію історії, або про «плачі». Чи мають, на вашу думку, письменники, взяти на себе функцію переосмислення історії?
-    Переосмислення минулого, на мою думку, є одним із найважливіших завдань письменника. Як взагалі можна зрозуміти сьогодення, якщо минуле, яким ми його знаємо, побудоване на брехні? Ті самі процеси ми бачимо і сьогодні.

-    Продовжуючи тему авторів, які переосмислюють минуле. Ви вже багато років товаришуєте із Оксаною Забужко. Ви читали її твори? Якщо так, то яке враження вони на вас справили?
-    На жаль, я не мала змоги перечитати всі книги Оксани Забужко, знайома тільки з двома: «Польові дослідження з українського сексу» та «Музей покинутих секретів». Вони обидві мають для мене неабияке значення. Це два чудові романи.  Я захоплююся вітальністю мови Оксани, глибиною її текстів, наскрізним баченням, почуттям гумору і мужністю. Наважитися зануритися у минуле дуже складно, але це необхідно зробити.

13169863_724717734336947_1605089296_o

-    У більшості ваших творів як супровідний акорд проходить тема того, наскільки на нас впливає епоха та оточення, чи є ми по-справжньому вільними у своєму виборі, як це стверджували французькі екзистенціалісти. Ви вже знайшли відповідь на це питання?
-    Я ніколи не вірила, що знайду, і не прагнула знайти точну відповідь. Адже чи не сам процес пошуку істини надає нашому життю найбільшого сенсу? Що стосується екзистенціалізму, я скептично ставлюся до ідеї, що ми маємо взагалі не залежати від часу, в якому живемо, проте так само скептично я ставлюся і до детермінізму Толстого. Мій досвід показує, що наші рішення і дії до певної міри базуються на свободі вибору, але наш власний вплив часто стає помітним лише пізніше. Ми оглядаємося назад і, на свій подив, усвідомлюємо, до якої міри дух часу змінював нас.

-    Які ваші топ-5 сучасних живих письменників?
-    У мене немає якогось списку вподобань, але я можу назвати кілька письменників, чиї твори справили на мене неабияке враження. Окрім Оксани Забужко, яку я вже називала, мені подобається читати Ольгу Токарчук. Так, я захоплююся тим, як їй вдається переплітати минуле й сьогодення, сни, спогади і реальність у неперевершених історіях про людську екзистенцію. Нещодавно я також читала «Мабуть Естер» Каті Петровської і була зворушена її інтерпретацією часу і переосмисленням минулого своєї єврейської сім’ї. Чімаманду Нґозі Адічі теж читаю з великим задоволенням, а саме її твори про переживання вигнанців через втрату ідентичності та про життя темношкірої жінки у США. І, нарешті, згадаю ще Еліс Манро, адже її мистецтво оповіді не може не зачаровувати.  

Спілкувалася Богдана Романцова

Коментарі

новини
анонси
книга дня
© Літакцент, 2007-2017. Передрук матеріалів тільки з дозволу редакції.
тел.: , , е-маіl: redaktor(вухо)litakcent.com
Двигунець – Wordpress
Дизайн – Юрій М. Барабаш