Перекладено/не перекладено: польська література

Фото з сайту mandry.bofon.com.ua
Фото з сайту mandry.bofon.com.ua

Польська література в Україні почувається, без сумніву, добре і впевнено. Тут вона має справді хороших перекладачів, завдяки яким ми маємо чудові зразки перекладу складних і важливих текстів (але це – тема окремої розлогої розмови, тому поки що ми її не торкатимемося), а польські автори є частими гостями різноманітних літературних заходів. Однак у цьому процесі освоєння нами сусідньої літератури проглядається мало системності. З об’єктивних причин досі триває відкриття знакових польських текстів ХХ ст., наприклад, таких, що були заборонені чи цензуровані в самій Польщі (тодішній ПНР) й не мали шансів на переклад у радянській Україні. Так, за останні десятиліття українською нарешті вийшла «Родинна Європа» нобелівського лауреата Чеслава Мілоша, художні репортажі всесвітньо відомого письменника Ришарда Капусцінського чи гротескні романи Вітольда Ґомбровича, або ж книги для дітей, а також педагогічні праці Януша Корчака. Звісно, це лише невелика частина того, що складалося в ХХ ст. на польську літературу, і нам ще багато належить відкрити. А водночас багато виходить перекладів сучасної польської прози. З одного боку, вибір текстів закономірно залежить від перекладачів і їхніх вподобань, з іншого – від видавців, які керуються радше ринковою логікою. Та попри велику базу перекладів, які постали на перетині цих двох підходів, вони не покривають усіх значущих для найновішої польської літератури текстів.

616

Якщо говорити про живих польських класиків, то більшість із них добре відома українському читачеві. Анджей Стасюк («Дорогою до Бабадаґ», «Дев’ять», «Галицькі оповідання» і найновіший переклад «Схід») чи Ольґа Токарчук («Мандрівка людей книги», «Правік і інші часи», «Бігуни», «Веди свій плуг понад кістками мертвих») не потребують особливого представлення, але їхні книги варто розглядати в ширшому контексті як міцно закорінені (з огляду на плекання локальності) в т.зв. літературі «малих вітчизн». Цей напрям, особливо важливий на початку 90-х рр. минулого століття, пов’язаний передовсім із текстами Стефана Хвіна й Павела Гюлле. Обидва вони пишуть про Ґданськ, через який пройшов вихор великої історії й залишив сліди безлічі невидимих особистих історій тих, хто тут жив колись і хто прийшов на їхнє місце. Українською перекладено Хвінового «Ганеманна» – роман, що через історію професора анатомії, чиє прізвище винесено в назву, показує складний процес освоєння чужого (німецького раніше, а тепер приєднаного до Польщі) простору, покинутого його жителями під кінець Другої світової війни і заселеного людьми з іншого культурного виміру (переважно зі сходу Польщі, що в свою чергу перейшов до України). Для повноти розуміння genius loci, про який пише Хвін, варто було б перекласти також «Коротку історію одного жарту», що містить яскраві спостереження з подвійного життя міста. Завдяки цим нашаруванням історій місто набуває містичних рис у романі Павела Гюлле «Вайзер Давидко», який свого часу наробив багато галасу, однак поки не дістався до українського читача. Іншим, що спонукає до пошуку власної ідентичності й розгадування таємниць буття, в романі виступає єврейський хлопчик, чиє раптове зникнення ставить під сумнів можливості нашого раціонального пізнання. Зовсім інший настроєво роман Гюлле «Мерседес-Бенц. Із листів до Грабала» – багатовимірна оповідка наратора про власну родину, починаючи від дідуся з бабусею, розказана через історії їхніх автомобілів. Цей текст відсилає до грабалівської традиції розповідати історії ніби знічев’я, вкладаючи в них універсальні сенси. За цей роман Павел Гюлле отримав одну з найважливіших польських нагород – «Паспорт Політики», пізніше, за «Останню вечерю» був номінований до «Ніке». Це суперечливий автор, якого одні критики возносять як генія, а інші називають найбільш переоціненим. Про це цікаво було б поговорити після прочитання його книжок у нашій культурі.

images

Частково пов’язаний із попередньою традицією локальних оповідей і Вєслав Мислівський, оскільки його романи порушують проблематику польського села. Хоча його проза виходить далеко за рамки будь-якого напрямку і є окремим явищем сучасної польської літератури, зовсім невідомим українському читачеві. Це він став першим лауреатом «Ніке» у 1997 році зі своїм романом «Горизонт», нелінійною, фрагментарною, як сама пам’ять, оповіддю про воєнне дитинство й дорослішання, в якій можна знайти багато автобіографічних елементів. Висхідною точкою для подорожі головного героя просторами своїх спогадів, як і реальної подорожі до рідних місць стало давнє фото, на якому він зображений разом із батьком. У цій мандрівці немає жодного саспенсу, автор наперед відкриває усі розв’язки й будує оповідь за принципом постійних повернень і забігань наперед. Найважливішою ж цінністю, як видається, тут є, не більше й не менше, індивідуальний людський досвід. Наступний роман «Трактат про лущення квасолі» приносить Мислівському нову премію «Ніке» і номінацію на премію «Ґдиня». Написаний як монолог наратора перед таємничим мовчазним слухачем, роман порушує питання про те, наскільки людина сама впливає на своє життя, а наскільки його формують травматичні досвіди минулого чи повороти історії власного народу. Вєслав Мислівський пише довго, але кожна його книжка здобуває широке визнання, він точно не є зірковим письменником, але без нього годі уявити собі сучасну польську літературу.

83-7200-349-1

Те саме можна сказати про Маґдалену Туллі, яку український читач може знати лише за романом «Сни і камені». Цей складний метафоричний текст про розвиток міста як якогось збірного образу називають у Польщі часто антипрозою. Уся творчість Туллі – це ламання звичної сюжетності на користь металітературних нарацій («У червоному», «Способи», «Вада»). Від цих експериментів письменниця відходить у двох найновіших книжках. Її збірка оповідань «Італійські шпильки», що цілком можуть прочитуватись як цілісний роман, найпростішою мовою розповідає про болючий досвід дитинства у повоєнній Польщі. Посттравматичне суспільство тут понад усе оберігає культ нормальності, задіюючи психологічні механізми витіснення. Так травма не тільки не опрацьовується, вона передається у спадок наступним поколінням, яким доведеться боротися з чужими демонами. Про це оповідає наступна книжка Туллі «Шум», що є ніби продовженням і розширенням проблематики, порушеної в «Шпильках». Тут на рівні з реалістичною площиною з’являється площина фантастична, на якій зустрічаються жертви і кати для здійснення символічного суду. В обох текстах Маґдалена Туллі торкається інтимної польської історії, зокрема історії власної родини. «Італійські шпильки» були нагороджені премією «Ґрифія», номіновані на «Ніке» й «Анґелуса», і сподіваюся, разом з іншими книжками авторки колись будуть перекладені українською.

Print

Абсолютно з іншого світу польський фантаст Яцек Дукай, який використовує в своїх текстах елементи кіберпанку, альтернативної історії й горору. Філософ за освітою він володіє умінням створювати реальності, в основі яких лежать цілісні філософські й наукові концепції. Так, у романі «Лід», в якому дійсність починає розходитися з нашою у 1908 році після падіння метеориту й спричиненої ним кліматичної катастрофи, діють інші закони фізики й логіки, змінюється сприйняття часу. Важливою в письмі Дукая є увага до мови, як то архаїзація в «Льоді» чи створення власної мови постлюдських створінь у «Досконалій недосконалості», дія якої відбувається цього разу в майбутньому, у ХХІХ ст. Цей письменник вправно жонглює мотивами поп-культури, стереотипами й сакральними для польського суспільства темами («Ворон»), а водночас опрацьовує тему нової ідентичності людини у її стосунках з технікою і віртуальним світом («Досконала недосконалість»). У цьому сенсі Дукай виступає не лише дослідником, він сам долучається до творення інших форматів сприйняття тексту, пропагуючи багаторівневе читання. Найновіша його книжка «Старість аксолотла» – це перша польська книга типу «augmented book», збагачена мультимедійними елементами, такими як різні рівні гіпертексту чи ілюстрації роботів, пристосовані до 3D-друку. Існує вона, звісно, лише в електронній формі. Це послідовно вписується в зміст самої книги, дія якої відбувається лише у віртуальному світі після того, як людство раптово вимерло впродовж однієї доби.
113310914_Dukay_YAcek_Inuye_pesni
Нещодавно стало відомо про купівлю прав на переклади романів Яцека Дукая в Україні. Першим має вийти «Лід», проте зважаючи на обсяги самих книжок, які зазвичай перевищують тисячу сторінок, українським читачам доведеться почекати ще принаймні півтора роки. Що жодним чином не применшує радості від самої новини, адже тексти Дукая давно перейшли поріг досить герметичного кола science fiction і ввійшли до канону сучасної польської прози, про що свідчать хоча б номінації на премії «Ніке», «Паспорт Політики» чи вивчення в курсі сучасної літератури в університетах.

Якщо йдеться про українські переклади, важливо не тільки заповнювати прогалини, але й тримати руку на пульсі актуального літературного життя Польщі. Сучасна польська проза така різноманітна – як жанрово, так і тематично – що її присутність у нашій культурі може розширити наші власні «кола зацікавлення». Так, ми вже можемо прочитати окремі тексти Єжи Пільха, Марека Бєньчика, Міхала Вітковського, Дороти Масловської, Яцека Денеля, Іґнація Карповича. Інші розпорошені по часописах і інтернет-виданнях, де виходять лише вибрані оповідання чи фрагменти романів. Деякі ж автори нам геть невідомі. А серед вартих прочитання можна згадати Пйотра Пазінського з його «Пансіонатом», в якому особисті спогади перехрещуються з історією єврейських родин зі спогадів гостей того самого пансіонату; Анджея Мушинського, який водночас пише художні репортажі про далекі країни («Південь», «Циклон») і звичну фікційну прозу про життя у польському селі («Межа»); Міхала Чіхого, автора короткої прози про Варшаву «Завжди тільки сьогодні»; Сильвію Хутнік і її сильний феміністичний голос, виразом якого є «Кишеньковий атлас жінок» чи «Варшава жінок»; Юстину Барґєльську, чиї «Обсолетки» порушують табуйовану тему завмерлої вагітності. Багатим на цікаві дебюти виявився попередній рік, відкривши такі імена як Ліліана Гермец, Александра Зєлінська, Куба Войтащик, Вероніка Мурек. Водночас із прозовими дебютами виступили відома поетка Аґнєшка Вольни-Гамкало й критик Ґжеґож Франчак.

Окремо хочеться згадати про художню репортажистику, яка переживає в Польщі справжній бум і все впевненіше пробивається до кола «великої» літератури, збираючи різноманітні літературні нагороди. Репортажі досить системно перекладаються на українську, нам відомі найкращі її зразки – від текстів Ришарда Капусцінського, Маріуша Щиґела, Войцеха Тохмана, Яцека Гуґо-Бадера, Лідії Осталовської, менш зіркового Павела Смоленського, до молодшого покоління репортерів – Вітольда Шабловського і Малґожати Реймер. Однак це теж далеко не повний список того, без чого уявлення про польський репортаж буде нецілісним. Тут варто згадати хоча б Войцеха Яґельського, який понад 20 років був воєнним кореспондентом, результатом чого стали його книжки про Грузію, Вірменію, Азербайджан («Гарне місце, аби померти»), Афганістан («Молитва про дощ»), Уганду («Нічні мандрівники»), чи Малґожату Шейнерт, серед найважливіших книжок якої «Чорний сад» про польську Сілезію й «Острів-ключ» про пропускний пункт до Америки, яким до середини ХХ ст. був маленький острів поблизу Нью-Йорка. Не можна оминути й книжок Артура Домославського «Христос без рушниці. Про понтифікат Яна Павела ІІ» й «Капусцінський non fiction» чи його репортажі з Латинської Америки. Без сумніву, знаковою стала книга Анни Біконт «Ми з Єдвабного», що знову (бо вже після історичної праці «Сусіди» Яна Томаша Ґросса) оповідає про винищення євреїв у цьому маленькому містечку в липні 1941 року, спираючись на архівні матеріали й свідчення очевидців.

Трагедія у Єдвабному лягла в основу однієї з найгучніших подій у польській драматургії останніх років – п’єсу «Наш клас» Тадеуша Слободзянека, що здобула премію «Ніке». Ця п’єса увійшла до перекладної антології сучасної польської драми «Сповідь після зламу» разом із «Чекаючи на турка» Анджея Стасюка, «Тикоцінем» Павела Демірського й Міхала Задари, «Першим разом» і «Пісочницею» Міхала Вальчака, «Валізою» Малґожати Сікорської-Міщук і «Все у нас гаразд» Дороти Масловської. Подібно, як в Україні, драма в Польщі майже непомітна на тлі прози, натомість активніше живе на сцені, у живому втіленні. Тут помітним явищем став дует драматурга Павела Дермірського й режисерки Моніки Стшемпки, які презентують напрямок суспільно й політично заангажованого театру, піддаючи критичному осмисленню питання національної ідентичності, втрати цінностей чи колективної пам’яті. Вони, зокрема, втілили перший польський театральний серіал «Клятва. Серії часів безнадії».

Польська поезія і її українські переклади заслуговують на окрему розвідку. Насправді перекладається багато (і ці переклади ми можемо знайти в періодичних виданнях чи антологіях), а окремими збірками вийшли поезії Віслави Шимборської, Чеслава Мілоша, Збігнєва Герберта, Юліана Тувіма, Болеслава Лесьмяна, Евгеніуша Ткачишина-Дицького, Богдана Задури, Марціна Свєтліцького, Адама Відемана, Адама Загаєвського, Яцека Подсядло, Станіслава Єжи Леца, а з молодшого покоління – Тадеуша Домбровського. А в польській поезії багато сильних і оригінальних голосів, серед яких Ришард Криніцький, Пйотр Зоммер, Йоанна Мюллер, Марта Подґурнік, Кшиштоф Сівчик  і ще багато інших.

71

Наостанок хочу повернутися до тези про впевнені позиції польської літератури в Україні. Більше того, видно тенденцію до збільшення кількості перекладів впродовж останніх років, а це дає можливість сміливо мріяти про те, що всі значимі тексти будуть рано чи пізно перекладені, а актуальні новинки будуть виходити українською оперативніше.

Читайте також

Огляди:

Софія Волковецька. Гнатися за модою чи перекладати найкраще?

 

Ярина Груша. Блукання пармськими лабіринтами, або Як перекладають італійську літературу в Україні

 

Ірина Забіяка. Чеські hranice: про ватри й кордони

Олександр Пронкевич. «Кустар-самітник» в епоху глобалізації
Вадим Мірошниченко. Pardon my French