Dream team 20-х,
або О спорт, ти — хто?

Із письменників 1920-х років теж можна було б скласти літературну збірну — футбольну, волейбольну або ж велокоманду. У некомандних спортивних іграх літератори успішно виступали в тенісі й шахах, проте найкраще їм вдавався більярд.

У 1920-х багато хто з літераторів сповідував ЗСЖ і займався якщо не спортом, то принаймні фізкультурою. Іноді причини були дуже прості: письменники захоплювалися полюванням і рибалкою, а товстий вайлуватий мисливець — це ж нонсенс. Іван Сенченко згадував про Миколу Хвильового: «Він був солдат, жилавий, легкий, спритний. В армії служив у піхоті, ходив швидко: іде — тільки холоші метляються! Одного разу поїхали на полювання на Лиман двома групами. Перша група виїхала раніше, а друга затрималася. До складу другої групи входили Хвильовий, Гриць Коляда і я. Вже звечоріло, і треба було поспіти на вечірній переліт. Отут Микола Григорович і показав себе! Гриць і я були вищі за Хвильового на зріст, молодші на якийсь десяток років, та коли довелося позмагатися в спритності з Хвильовим, коли довелося поспішати, з’ясувалося, що проти старого солдата ми просто сирі глиняні вальки. Він ішов, а ми з Грицем бігли навздогін, молоді, дуже вахлаки.»

Микола Хвильовий

Познайомитися з Хвильовим і через нього з літературою — ось про кого і про що мріяв двадцятилітній актор Юрій Смолич, коли 1924 року потрапив до Харкова з трупою театру імені Франка. Та спіймати спритного й невловного Хвильового ніяк не вдавалося: ні вдома, ні в редакціях. Прочувши, що письменник виступатиме перед робітниками на Харківському паровозобудівному заводі, молодий артист сів на трамвай і поїхав на завод.

Хвильовий був не сам, а з молодим чоловіком, якого Смолич одразу прийняв як спортсмена: «височенький, стрункий і широкоплечий хлопець, виразно спортивної зовнішності, в сорочці з по-спортивному підкачаними рукавами».

Після вечора письменники сіли в трамвай, Смолич забився в самісінький куток. А за якийсь час до нього підійшов молодик і в лоб запитав, навіщо він за ними стежить. І взагалі, агенти повинні краще ховатися. Смолич зніяковів і зізнався, що він актор, який мріяв послухати виступ Хвильового. Так і познайомилися.

Красень спортивної зовнішності був Майк Йогансен. Він запросив Смолича наступного дня в гості. Зі спортом Смолич не помилився.

Майк Йогансен
Майк Йогансен

«У його великій просторій кімнаті з двома широкими вікнами на аптеку напроти через вулицю висіла на стіні лише одна “окраса”: чудово витесане двобічне весло до байдарки. Я запитав:
— Ви — спортсмен?
— Звичайно.
— Який вид спорту?
— На воді? Байдарка. Двійка. Вісімка. Тільки ж у Харкові немає путньої річки. Треба їздити або в Карачівку, або аж на Дінець, на Коропові хутори.
— А на землі?
— Вело. Ковзани. Снаряди. Теніс. Ну і, звісно, футбол.
— О!
— А ти хіба теж?
— Звичайно! — Я був невимовно радий: виявляється, можна бути поетом і грати у футбол.
— Здорово! — зрадів і Йогансен. — Я так і думав, що ти справжня людина. Хаубек?
— Ні, лівий інсайт.
— Та що ти кажеш, я теж лівий інсайт. Грав десять років.
— І я десять років.
— Та що ти кажеш?! От здорово!
З цієї хвилини ми стали друзями повік».

Футбольна команда «Вега» (Жмеринка), 1921 рік. Юрія Смолича позначено хрестиком. Фото з фондів ЦДАМЛМ України
Футбольна команда «Вега» (Жмеринка), 1921 рік. Юрія Смолича позначено хрестиком. Фото з фондів ЦДАМЛМ України

Узагалі футбол тоді вважався грою хуліганистою й небезпечною. У середовищі «Музагету» 1919 року в Києві народилася весела пародія «Засідання дитячого гуртка “Музо, геть”». Учасників легко впізнати за характеристиками, навіть якщо ви не в курсі, хто належав до цього літературного угруповання. Наприклад, Павлик — музикальний хлопчик, через плече висить велика скрипка, в руках великий камертон, за вухом розмальована дудка; Благородний Папаша — низенький, товстенький, благодушний дідок з рожевою лисиною в окулярах; Юрко — худе, бліде, золотушне дитя з червоними очима. Це Павло Тичина, Микола Зеров і Юрій Меженко.

А от Михайлів серед музагетівців було аж троє: Михалко 1-й — довгий хлопець років 13, голос у його ламається, і то він кричить півнем, то хрипить басом; Михалко 2-й — низенька товста дитина, любить малювати, завжди ходить обляпаний фарбою; Михалко 3-й — розбишака, крикун, насмішкуватий. Перші двоє — прозаїк Михайло Івченко та поет і художник Михайло Жук. Третій у засіданні участі не бере і з’являється аж під кінець:

(Благородний Папаша прощається з усіма за руку і виходить. В цей момент одчиняються двері і на порозі стає Михалко 3-й. Він розпатланий, під оком синяк, одна нога боса, а чобіт в руці).
М и х а л к о  3-й. Що, дурники, засідаєте? А я у футбол грався. Он яку ґулю підбили (показує синяк). Ех, ви — папимами. Бе-е-е! (Показує язика й зникає)
Серед дітей засмучене мовчання.

У Михайля недаремно синяк. Журнал «Червоний перець» регулярно містив карикатури на харківських футболістів, котрі відзначилися в черговому матчі, як-от малюнок Бориса Фрідкіна на тему: «Наші футболісти ще й досі не можуть уникнути грубої гри. В Харкові одному футболістові недавно зламали ногу».

«Організоване “членовредітельство”». Карикатура Бориса Фрідкіна
«Організоване “членовредітельство”». Карикатура Бориса Фрідкіна

Футбол оспівував і Олекса Слісаренко, якого Семенко легко перевербував із символізму у футуризм. Вірш не датовано, але очевидно, що написано його не раніше

Олекса Слісаренко
ФУТБОЛ

Сьогодні сіро,
Як на душі у інтелігента…
Чайною ложкою міряються
«метеорологічні елементи».
Похнюпили носа
виспівані Грінченком верби…
Так ліг би і вмер би.
Хай би Сосюра дячком гундосив!
У журналах зарябіли б рядки:
«Вінки на смерть поету».
А на селах смачно б курили дядьки
жалісні сонети…
Але к бісу думи кривороті —
завтра ж буде сонце!
Золотим м’ячем його покотять
дні — веселі комсомольці!
Стану й я голкіпером моторним
грати в золотий футбол
і на полі стоптаному, чорному
сонцем загоню найвищий гол!

05_Vsesvit_football-1

Смолич позаочі закохався у Хвильового, а при знайомстві «перезакохався» у Йогансена. Хоча Хвильовий теж не просто не цурався фізкультури, а якби фігурне катання у 20-х визнали спортом, то він точно став би першим чемпіоном серед письменників. Сам же Смолич писав про нього: «Був надзвичайно вправним на ковзанах. Ми з ним і з Сашком Копиленком не раз разом ходили на каток. Власне, то був перший справжній фігурист, якого я побачив (тепер їх хто й зна скільки і влаштовуються величезні змагання та олімпіади фігурного катання, а тоді цього не було): Григорович виробляв на ковзанах чорті-що».

Іван Сенченко теж описує двір будинку «Слово», «де взимку заливали ковзанку і Хвильовий шаленів на ковзанах». Інших харківських письменників-фігуристів він не пригадує: «Хвильовий був легкий, спритний, з незвичайною віртуозністю ганяв на ковзанах взимку на нашому дворовому катку. Кататися на цей каток виходило багато людей, але хто ще, крім Хвильового, добре катався, не пам’ятаю».

На Аркадія Любченко таланти Хвильового теж справили враження, у записній книжці він занотував: «Катання на коньках у садку біля опери, потім у “Слові”. Фігурист».

«Слизький шлях, або Із здорового тіла — здоровий дух». Карикатура Льва Каплана
«Слизький шлях, або Із здорового тіла — здоровий дух». Карикатура Льва Каплана

Ковзанки у Харкові були, ясна річ, але такі малі й тісні, а охочих покататися так багато, аж «Червоний перець» обурювався: «На ковзанці харківського Профспілкового саду збирається до 5 000 чол., трапляються нещастя». Профспілковий сад — нині частина саду імені Шевченка. Олаф Кракен (у миру Георгій Кандєєв) дав у журнал сатиричні вірші про модний столичний каток.

Гуляє голий вітер
між чорними шляхами.
Стремлять дорослі й діти
доріжками всілякими.

Кружляють круто кригою
поритою, тонкою…
Один уже не дихає,
навіки упокоївсь

Майданчик п’ятимéтровий…
Мазурка… Запах крові…
Краса. Гуляє нетрями
Вітрець у Профспілковім.

Майк Йогансен. Портрет роботи Анатоля Петрицького
Майк Йогансен. Портрет роботи Анатоля Петрицького

І все-таки ніхто не міг позмагатися з Йогансеном у любові до спорту. У 30 років він писав: «…я молодий і здоровий. Палю люльку, маю прозоре серце і ясні очі… Мій фах — грати у теніс, більярд і інше. Це інше і є те все, що останеться після мене, коли я вмерши не буду спроможний грати ні в теніс, ні на більярді». Про більярдні подвиги Йогансена відомо багато, як-от славетна перемога над затятим більярдистом Маяковським. Та коли в другій половині 20-х років художник Анатоль Петрицький почав створювати портретну галерею тогочасних культурних діячів, передусім літераторів, Йогансена він намалював на корті з ракеткою в руках.

Ба навіть герої «Подорожі ученого доктора Леонардо…» воліють теніс, як дізнаємося ми з епілогу повісті: «Минуло десять років, і багато води упливло озерами, Дінцем і Тридінчям. Дніпрельстан постачав дешеву електричну енергію. Селянин Черепаха варив собі курку в електричному казані і одночасно балакав телефоном з сільрадою про потребу негайно зробити дощ на посіви. Безпритульний велетенко, побувши в санаторії і в школі, зробився професором римського права і жив в однім місті-садку з інженером Перебийносом Орестом. Вони часто зустрічалися на тенісі й балакали про минулі часи, добрим згадуючи словом подорож у Слобожанську Швайцарію.

Дід по довгих мандрах повернувся на батьківщину, вмер і його поховали поруч з його собакою. Добрий древонасадець помирився з сином-велетенком і, приїжджаючи до нього в місто-сад, учився грати в лаун-теніс».

Юрій Меженко (четвертий зліва) і Павло Филипович (п’ятий зліва) грають у волейбол за санаторійну команду. Карасан, 1926 рік
Юрій Меженко (четвертий зліва) і Павло Филипович (п’ятий зліва) грають у волейбол за санаторійну команду. Карасан, 1926 рік

Не було серед українських письменників Рафаеля Надаля, але тенісом захоплювався не один Йогансен. Професор Київського інституту народної освіти Павло Петрович Филипович теж любив постукати ракеткою на корті, саме там він і познайомився з майбутньою дружиною Марією Михайлюк. До речі, третя (й остання) дружина Йогансена, Віра Ніколаєва, теж тенісистка.

Дивлячись на фото Филиповича — завжди коректного, солідного, добре одягнутого, в костюмі-трійці з краваткою — і не подумаєш, що професор любив спортивні ігри, стрибав із м’ячем у трусах і майці.

Так само даремно в «музагетівській» пародії Юрія Меженка названо худим, блідим і золотушним. Попри зовнішній вигляд, цей очкарик і читака охоче грав у волейбол. Це у нього збереглися унікальні фото, де вони з Филиповичем у кримському санаторії змагалися за волейбольний трофей із… жіночою командою.

Актриса Поліна Самійленко
Актриса Поліна Самійленко

Зрештою, емансиповані жінки 1920-х готові були позмагатися з чоловіками в чому завгодно. От актриса Поліна Самійленко, соратниця Леся Курбаса по «Молодому театру», подруга багатьох письменників — Івана Дніпровського, Остапа Вишні, Юрія Смолича. Ефектне фото, на якому велосипед і фотоапарат сусідять із бандурою, — справжній синтез старовинних традицій і новітнього прогресу.

Велосипед завжди був модним трендом, вершиною елегантності й атрибутом сучасної людини. Письменники доклали руку до моди на велосипед у прямому сенсі слова. Велоспортом, крім плавання на байдарці захоплювався Левко Ковалів. У Валер’яна Підмогильного, за спогадами Смолича, «третину кімнати займав письмовий стіл, завалений книжками, третину — Валеріанів велосипед. Із велосипедом він ніяк не хотів розлучитися — закоханий у цей вид спорту. І коли нам довелося з ним іти на перереєстрацію у військкомат, Валеріан так і загітував мене в команду зв’язківців-велосипедистів».

Володимир Куліш, тоді ще підліток, згодом писав: «Ми з Підмогильними були зв’язані “велосипедно”, бо я в нього завжди позичав велосипед “Україна”, а він ніколи не мав сили мені відмовити. Лише просив привести й не зламати. Навіть тоді, коли я й ламав той велосипед і не привіз до Підмогильного, він цілий тиждень і не запитав. Лише коли я вже направив і привіз його, Підмогильний, усміхаючись, сказав: “Мабуть, далеченько ти їздив, я тебе цілий тиждень не бачив”».

«Рейс перший, він же й останній». Карикатура Бориса Фрідкіна, текст Олафа Кракена
«Рейс перший, він же й останній». Карикатура Бориса Фрідкіна, текст Олафа Кракена

Першим професійним велоблогом в доінтернетову добу треба вважати «Нотатки велотуриста» Якима Лебедя, надруковані в журналі «Зоря». Далекого 1929 року група молодих письменників, озброївшись докладним маршрутом і сівши на велосипеди, вирушила з Дніпропетровська в Крим.

Це було непросте випробування: «Першого дня пророблено 120 км. Утому відчуваєш: болять руки в останньому згинові, м’язи, як каже товариш, “навіть на вухах”, але переважає бадьорість і сонячний настрій».

Та природа, українська земля щедро винагороджували мандрівників за фізичну втому мальовничими краєвидами і творчою наснагою: «Нас тепер два. Машина “Бренабор” і моя “Україна”. Вибралися за Миколаїв, за півгодини порівнялися з Бугом, що віддався срібно-голубою покрівлею в зелених берегах. Тут добрі хліба і зелені трави. Підбираємо руля, налягаємо на ноги. Схил. Підхопило. Ще хутчій женемо. Хуткість коліс обгонить уже ноги. Тоді сидиш. Повітря налите стиглим хлібом і легенькою росою — дихаєш, любуєшся.

Рр… гоп, гоп, ш-ші! Саме тут спадає цеп. За півгодини рветься. Ми веземо: аптеку, їжу, воду, майстерню».

А ще плавання, шахи, більярд… Для письменників двадцятих років спорт — це світ.

Усі статті із циклу 20-ті LIVE з Яриною Цимбал