Ірина Даневська: «Радію, що моя творчість затребувана й удома»

Ірина Даневська
Ірина Даневська

Ірина Даневська – нове ім’я в сучасному літературному процесі. Авторка історичних романів, кілька з яких було видано в Росії, нещодавно запропонувала першу книгу українському читачеві – «Німецький принц Богуслав Радзивіл». І пообіцяла продовження. «ЛітАкцент» поспілкувався з Іриною про свіжовидану книгу, а також про радощі й труднощі роботи над історичною літературою.

– «Німецький принц Богуслав Радзивіл» – ваша перша книжка українською, видана в Україні. До цього кілька книжок ви видали в Росії. Як так склалося, що ви спершу потрапили в російський літературний процес?
– Коли сім-вісім років тому в мене з’явилося бажання написати книгу, то не думала про жодні «процеси». Писала, бо писалося. А що писалося російською, то це, мабуть, через тогочасний дефіцит україномовного середовища в столиці. Кіно – російською, спілкування – російською, на полицях книгарень – російськомовні книги… Тоді навіть на думку не спадало, що в Україні можна видати книгу українською мовою, бо якісної вітчизняної книги фактично ж не було (класику, знану ще зі школи, чіпати не будемо). Тон задавали російські видавці, тому до одного з них я й надіслала свій перший роман «Путь к власти». Взяли.

– Попри успіх у Росії, для українського читача ваше ім’я є невідомим. Водночас, в анотації до «Радзивіла» заанонсовано серію книг від вас, тобто схоже на те, що ви таки вирішили повернутися в українську літературу…
– Тобто чому почала писати українською? Знайшла свого героя – Богуслава Радзивіла, який дав змогу під іншим кутом зору глянути на події вітчизняної історії й надихнув на написання тих книг, ідеї яких зріли в мені роками. Мій наріжний камінь – це україно-литовські стосунки середини 17 ст, особливо доби Хмельниччини , де чітко простежується Радзивілівський слід… Ухопившись за нього, я витягла на білий світ стільки цікавого, що врешті припинила роботу над російськомовною серією – зникло бажання продовжувати навіть попри відчутний комерційний зиск. А мовне питання переді мною навіть не поставало: про Україну треба писати українською.

Взагалі, в кожного письменника – свій літературний шлях. У мене він вийшов саме такий: «на Київ через Москву». Зараз же, тримаючи у руках по-європейськи якісне видання «Німецького принца» (спасибі пані Юлії Олійник і видавництву «Темпора») радію, що моя творчість затребувана й удома.

– За легким художнім текстом відчувається добряче опрацьована епоха: побут, історичні події й персоналії. Скільки часу й зусиль вам знадобилося для «підготовки» до написання роману?
– П’ять років із піврічною перервою на написання іншого твору. Щоправда, йдеться не лише про «Німецького принца», а й про наступну, ідейно пов’язану з ним книгу. Розумієте, мені було цікаво не просто написати пригодницький роман, бо це стільки часу не потребує, а створити масштабний історично правдивий твір. А ще – дослідити мого героя, зібрати максимальне «досьє» на нього, що виявилося дуже кропіткою справою,бо завершеної біографії Радзивіл досі не дочекався. Звісно, процес розтягнувся на роки.

Ірина Даневська. Німецький принц Богуслав Радзивіл. – К.: Темпора, 2016
Ірина Даневська. Німецький принц Богуслав Радзивіл. – К.: Темпора, 2016

– Критики й читачі, які вже ознайомилися з романом, неминуче проводять паралель із відомою трилогією Генрика Сенкевича. Прокоментуйте, чому так.
– І це цілком виправдано. По-перше, важко знайти книголюба, який не читав би Сенкевича. По-друге, Богуслава Радзивіла широке коло читачів знає саме з «Потопу», тобто насамперед, як літературного героя, а не реальну історичну особу. По-третє, і, думаю, це найважливіша причина, що за стільки часу у Сенкевича не з’явилося гідних конкурентів, які спромоглися б так барвисто й масштабно описати епоху. Я, чесно кажучи, хотіла б уникнути таких порівнянь, насамперед тому, що трилогія побачила світ у1884–1888 роках, коли Польща боролася за свою незалежність, і написана в суто пропагандистському дусі з метою піднесення польськогопатріотизму. Потрібен був «чорний характер», яким Сенкевич і наділив Богуслава Радзивіла… Мені ж князь Богуслав цікавий саме як історична особа, союзник козаччини у Визвольній війні і людина з притаманними людській природі слабкостями та чеснотами.

– Розкажіть про джерела, якими ви користувалися.
– В основу роману покладено біографічні записки, написані частково самим Радзивілом, частково – його секретарем. Вони мали увійти до прижиттєвої політичної біографії князя, аби зміцнити його позиції в боротьбі за гетьманську булаву… такий собі піар-хід. Однак особисті обставини у житті Богуслава склалися так, що від боротьби за гетьманство він відмовився – відповідно, й біографію тоді не видали… Далі, звісно, мемуарна література авторства відомих і не надто відомих історичних осіб, які постали героями моєї книги. Князь Альбрехт Радзивіл, лікар Ворбек-Леттов, слуга Радзивіла – Ян Цедровський, принц Тарент… не озвучуватиму зараз весь перелік, бо це забере чимало часу, до того ж, такі джерела я коментую по тексту книги. Ще вагома частина використаної літератури – історичні розвідки авторства переважно польських істориків, які стосуються не лише Радзивіла, а й його оточення, навіть таких незначних з погляду історії персонажів, як, скажімо, колоритний лихвар Лазар Мойсейович…. Звісно, довелося докладно ознайомитися з біографіями славетних історичних осіб, із котрими князя зводило життя, воєнними хроніками… Але особливий інтерес для мене становили особисті й навіть інтимні листи Богуслава Радзивіла, бо саме вони дали змогу побачити справжнє обличчя цієї людини.

– Читаючи книгу, відчувається ваше сильне захоплення головним героєм: і як історичною постаттю, і як художнім персонажем. Вважаєте, що письменник має бути трохи закоханий у свого героя?
– Ну, як же без цього? Під час роботи над книгою я вже собі не належу, бо живу життям своїх героїв. Збирання інформації, занурення в історичне середовище – це титанічна праця, яка забирає прірву часу, і щоб на неї зважитися… о, тут має бути герой, який не просто зацікавить, а дуже сильно зачепить! А Радзивіл чіпляє, повірте, ще й як, насамперед завдяки приватним рисам (красень, сміливець, дуелянт, талановитий полководець і тонкий політик), а також умінням поєднувати непоєднуване (протестант і, водночас, покровитель православних), європейський аристократ і союзник козаччини, добрий господарник… Цікаво, що стосунки з козацькою Україною для Радзивіла не обірвалися після мертвонародженої Рандотської угоди 1656 року, він підтримував їх до кінця життя…

– Хто з українських історичних персоналій міг би вас спокусити на дослідження і – врешті – на роман?
– Ті, хто найпершими спокусили, вже потрапили до мене на перо (маю на увазі цю та наступні книги): Хмельницький, Виговський, Немиричі – Юрій та Стефан, славетні козацькі полководці … Але кастинг на гідних кандидатів проводжу постійно. Тож якщо в читачів, котрим потрапить на очі це інтерв’ю, є ідеї – будь ласка, пропонуйте.

– Як вважаєте, чи має сенс така думка, що історична (ба, навіть історико-романтична, як у Вас) проза – література для мрійників, які втікають у романтизоване минуле на противагу сірому сьогоденню, що, наприклад, було дуже популярним у 1980-90-х роках?
– Сумніваюся, що читач знайде у моїй книзі багато тієї романтики, про яку ви говорите. Якщо й литиме сльози, то радше від сміху, бо я не відмовляю собі в задоволенні по-дружньому покепкувати зі своїх героїв. І, попри те, що ознайомлення з європейською історією я, як і чи не всі радянські й пострадянські підлітки, починала з романів Дюма (звідсіль і добре знана «жовта преса 17 ст.», що стало в пригоді під час роботи над книгою), ідеалізувати чи монументизувати персонажів не в моїх правилах. А ось утечу в минуле – й повне занурення в епоху можу пообіцяти.

Розмовляла Ірина Троскот

Ірина Троскот

Народилася 1981 року в Івано-Франківську. Закінчила Національний університет імені Тараса Шевченка. Працювала у ЗМІ й кількох видавництвах. Від 2012 р. - головний редактор сайту "ЛітАкцент"