Дядько Микола, ЧеКа і невроз

«Вперше Микола Григорович Фітільов пропечатався стішком у журналі “Знання” під псевдонімом Стівен Кінг (за тодішнім правописом — Стефан Кароль). Ось із цього факту і почалися інтелектуальні кошмари його жизні» — так починає доктор Падлюччо розділ своєї шидевральної хрестоматії, присвячений Миколі Хвильовому. Діло було 1920 року.

Вигадливим аристократичним псевдо Хвильовий, якщо вірити бібліографам, підписав рівно чотири тексти: перший друкований твір — вірш «Я тепер покохав город…», один переклад з російської Григорія Петнікова і дві рецензії в журналі «Червоний шлях» 1923 року. Друкувався ж він, починаючи з 1921 року, вельми активно і справжнім прізвищем ніколи не підписувався.

Микола Хвильовий
Микола Хвильовий

Дядько Микола Фітільов
Для різних текстів, жанрів і нагод Микола Фітільов використовував різні псевдоніми. Походження більшості з них можна пояснити: Микола Тростянецький і Микола Псьол, бо сам письменник родом із слобожанського містечка Тростянець, а недалеко тече річка Псел. Юлія Уманець — ім’я другої дружини Хвильового. Микола Заноза і Микола Хвильовий — сатиричне і поетичне псевдо для відповідних жанрів. Стефан Кароль у цьому ряду найзагадковіше.

Та був у Хвильового ще один ранній псевдонім, яким він підписувався вже того-таки 1920 року. Тепер важко сказати, що вийшло раніше — № 19/20 журналу «Знання» із віршем Стефана Кароля чи книжечка Дядька Миколи «Універсал Петлюри».

Дядько Микола. «Універсал Петлюри» (1920). Обкладинка й остання сторінка
Дядько Микола. «Універсал Петлюри» (1920). Обкладинка й остання сторінка

Дядько Микола — маловідомий псевдонім, що ним Хвильовий підписував ранні сатиричні твори. Агітками і сатирою на злобу дня 1920 року не гребував ніхто. Писали сатиричні вірші, байки, тексти для агітплакатів. По-перше, на такі тексти був попит, по-друге, цим тільки й можна було заробити в умовах розрухи і воєнного комунізму. Багато хто соромився підписувати цю злободенщину власним іменем та й до народу треба було підходити по-свійськи. Валер’ян Поліщук друкував агітки як Микита Волокита, Пилипенко давав у газету байки як Сергій Сліпий, Хвильовий теж обрав собі простацьке ім’я — Дядько Микола.

У «Селянській правді», яку редагував Пилипенко, ледь не кожного номера почали з’являтися його вірші-сатири «Історія однієї банди (не байка, а бувальщина)», «Схитрував (малюнок сьогоднішнього села)», «Чудо-лисиця» й інші. Усе це 1921 року, а ще рік тому у Всеукраїнському видавництві під № 94 вийшла його віршована поема «Універсал Петлюри». Точніше «Універсал головного отамана — генерала Петлюри, з того боку, де поляки, з-за червоної гори до холопів, до бандитів і до щирих куркулів, — до заможних і жорстоких, і пихатих пузанів. Зауважте, зовсім новий, вийшов він на польській мові».

Юлія Уманцева з донькою Любою. Початок 1920-х
Юлія Уманцева з донькою Любою. Початок 1920-х

ЧеКа і партія
«Ким був Микола Фітільов, поки не став Миколою Хвильовим, уже толком не розкаже ніхто, — продовжує доктор Падлюччо. — Стріляли. Не знати, чи навіть на небі встигали записувати, хто в кого і, головне, зачєм. Одні письменники провтикували українську державність. Інші вірили, що таку державність не гріх і власними руками придушить. Ну, то хай уже історики літератури рішають, чим там займався Фітільов у ЧК, і чому на фотографіях початку двадцятих років у нього такі глазіща, ніби він щойно виконав наказ царя Ірода».

Шановний доктор теж доклав руку до найпопулярнішого міфу про Хвильового. Кожен другий читач, а може, й просто кожний, крім особистих приятелів і знайомих письменника, свято вірив, що під час громадянської війни Микола Фітільов, співробітник Чрєзвичайної Комісії, розстріляв свою матір. Надто яскраво він описав це у новелі «Я (Романтика)». Насправді все було майже навпаки — не Хвильовий розстрілював у ЧК, принаймні тому немає жодного документального підтвердження, а чекісти розстрілювали Хвильового.

20 жовтня 1968 року Іван Сенченко розповідав літературознавцеві Василеві Півторадні: «М. Хвильовий був двічі засуджений до розстрілу. Один раз — петлюрівцями, другий — ЧК під Орлом, коли на Москву наступав Денікін. Була за М. Хвильовим якась провина, але по відношенню до нього була виявлена надмірна жорстокість. Ю. Уманець заступилась за М. Хвильового і сказала слідчому ЧК, що відповідає за М. Хвильового і якщо його розстріляють, то хай розстріляють і її. Слідчий ЧК вдумався в справу М. Хвильового і визнав його і Ю. Уманець невинними. З тих пір М. Хвильовий одружився з Ю. Уманець і, хоч не любив її, ніс важкий тягар на собі. У М. Хвильового були великі зв’язки з ЧК, з партійними діячами».

Список сотрудников Управления Уполгубчека по Харьковскому уезду. 1921 рік
Список сотрудников Управления Уполгубчека по Харьковскому уезду. 1921 рік

У ЧК працювала не тільки Юлія Уманцева, а й сестра письменника. У списку співробітників управління уповноважених губернського ЧК по Харківському повіту під номером п’ять числиться Валентина Григорівна Фітільова. На службу вона вступила 1921 року. Адреса ж у неї та сама, де 1921 року жив Хвильовий — Миколаївська площа, готель «Астраханська».

Мати ж письменника, Єлизавета Іванівна Фітільова, надовго пережила сина. Наприкінці 1950-х років той-таки невтомний Василь Півторадні розшукав у Свердловську Юлію Уманцеву і почав бомбардувати її листами з проханням написати спогади. У серпні 1959-го він якраз відпочивав на малій батьківщині письменника, й Уманцева йому писала: «В цих місцях ви можете зустріти людей, які знали М. Х. В с. Малій Рублівці (було Опішнянського району), мабуть, ще живі колишні партизани, а серед них, може, знайдуться і учасники засади, які визволили М. Х., коли петлюрівці вели його розстрілювати. В Охтирці, мабуть, залишився ще великий будинок, у якому жив дід М. Х. (по матері) Іван Тарасенко.

У цьому будинку жили також тітки М. Х. — Олександра, Наталія, Євгенія. В Малій Рублівці довший час жила і вчителювала його мати — Лізавета Іванівна Фітільова, там же з с. Млини я одержала від неї останнього листа (1945 р.). В тих же місцях жили дві молодші сестри М. Х. — Валентина і Євгенія».

У листах вдова письменника підписувалася як Юлія Уманець (і так її називав Сенченко й інші), а на конвертах уперто ставила русифіковане прізвище Уманцева. Віддана партії, звідки її виключили при перевірці партдокументів у грудні 1935 року, вона це дуже переживала і добивалася поновлення, але безрезультатно. Листування з Півторадні вона раптово перервала без жодних пояснень: «Матерьял, присланный мною Вам, считаю грубейшей политической ошибкой и преступлением!.. Прошу его уничтожить. Ю. Уманцева».

Невідомо, чи послухався її літературознавець, але матеріалів Уманцевої у його архіві немає.

Раїса Азарх
Раїса Азарх

Пам’ятаєте, в «Арабесках» Марія, котра «Весна. Міст. Марія», називає ліричного героя Nicolas? Так називала Хвильового Раїса Азарх. Більшовичка з 1917 року, учасниця жовтневого збройного перевороту в Москві, дивізійний комісар і начальник санітарної служби в Красній Армії під час громадянської війни, у 20-х вона працювала в ДВУ і всіляко покровительствувала літераторам. Це вона ініціювала видання першого «багатотомника» Хвильового, до якого він, бентежачись, написав «Вступну новелу»:

«Нарешті, поговоривши про садизм, пролетарських письмоводителів і рябу шкапу, ми йдемо до нашого мецената — Раїси Азарх. Вона зустрічає нас милою усмішкою.

— А… — говорить Раїса Азарх. — Дуже рада вас бачити! А тебе, Nicolas, особливо!

Вона мені пропонує перевидати мої твори під назвою “Твори”. Я, звичайно, відмовляюсь. Словом, я проти. Вона — за. Я проти! Вона — за! Виявляється також, що за і мої приятелі, як-от Аркадій Любченко. Тоді я погоджуюсь, і ми складаємо умову».

Азарх лестила увага непересічних людей — митців, воєначальників, удома в неї збирався літературний салон. Невідомо, чи співпрацювала вона з органами, але, як запевняла вона сама, мала сина від Віталія Примакова, і, як свідчили документи, була коханкою Клима Ворошилова.

Про загравання Хвильового з партійними можновладцями, серед яких було чимало працівників спецслужб, згадував Аркадій Любченко: «Раїса Азарх. Її роль назовні меценатки, насправді — сексота Кагановича. Дипломатія Хвильового відносно неї — її він здорово використовував і нам натякав так поводитись. Вона — дурна, обмежена. Їй імпонувало, що найкращі українські літератори немов би під її рукою ходять. Салон літературний у Азарх».

Раїса Азарх, за спогадами Любченка, сприяла виїзду Хвильового за кордон. Що з того мала сама Азарх, крім слави літературної меценатки, і про що вона розповідала Кагановичу — хтозна. Хвильовий міг тішитися, що він користується дурною дамочкою, а насправді чекісти теж раділи, що посадили його на мотузку. Зрештою, їм не треба було далеко ходити: як випливає з опублікованої справи-формуляра на письменника, у його сім’ї хтось справно інформував органи.

Лист Миколи Хвильового до Михайла Могилянського. 14 липня 1924 року
Лист Миколи Хвильового до Михайла Могилянського. 14 липня 1924 року

Травма, неврози і фанатизм
У червні 1924 року Хвильовий писав із Бердянська в Київ Михайлові Могилянському: «Причина моєї мовчанки (нікому останній час не писав): неврастенія прийняла таку різку форму, що я тільки тут, біля моря, очунявся. Істеричні припадки доходили до того, що я бився головою об стіну і т. д. Словом, соромно говорити».

Наслідки Першої світової, яку Фітільов провів в окопах на Західному фронті, і громадянської воєн давалися взнаки: нервова система у письменника була вкрай розхитана. На початку 1924-го лікарі наполягли і послали його лікуватися на курорт. «Доктор каже, — зізнається він Могилянському, — мені вредно думати». В іншому листі він намагається описати свій стан, потім старанно замальовує цей абзац, але лист таки відсилає: «Сам я зараз (це зараз тягнеться кілька місяців) нічого не пишу. Иноді думаю, що і зовсім не буду писати. Словом, не розквітнувши, засох. Це буває. Але це, власне, не так важно, важно те, що я ніяк не справлюсь зі своєю неврастенією. Я иноді дивуюсь, як може здоровий момент так переплутуватися з хворим. За годину я працював як кожна здорова людина, а зараз мене мучають галюцинації. Тоді приходить жахна мисль, що я вже давно перейшов стан божевілля, і більшість сімулює здоров’я. <нрзб.> хворобу зараз виявити».

Не думати Хвильовий не вмів і постійно чимось горів. Василь Півторадні після розмови з Сенченком занотував: «Якось М. Хвильовий говорив Іванові Сенченкові. Є два типи революціонера. Один з них той, що живе на хвилях революційних битв, в гуркоті класової боротьби — до таких революціонерів належу я. Другий — це коли настає тиша, і він робить “буденну”, чорнову роботу. Я не вмію бути революціонером у тиші.

Я сказав, що мені з листів М. Хвильового до М. Зерова відомо спробу автора “Кота в чоботях” у 1924–1925 застрелитись у полі за Харковом.

— Микола Хвильовий був фанатиком. Він не міг стерпіти тиші після революції. Я і сьогодні ніяк не можу зрозуміти поєднання у М. Хвильового ідей азіатського ренесансу з ідеями “психологічної Європи”. Для мене це загадка».

Микола Хвильовий. Дружній шарж Сашка (Олександра Довженка)
Микола Хвильовий. Дружній шарж Сашка (Олександра Довженка)

Слава і самозванці
Микола Хвильовий — найпопулярніший письменник 20-х років. Після Остапа Вишні, звичайно. Якщо Вишня — король тиражів, то Хвильовий — автор першого в тогочасній українській літературі багатотомника творів. Під нього «косили», його наслідували і обожнювали.

Хвильовий поїхав до Катеринослава, де інструктував місцеві літературно-мистецькі кола про найновіші течії в українському письменстві, показував свої останні видання — «Осінь», «Сині етюди», «В електричний вік». Виступав у театрі імені Марії Заньковецької, де його радо вітало катеринославське студентство, а режисери й актори прислухалися до його думки про майбутнє українського театру.

І раптом до Катеринослава приїхав хтось із харків’ян, який викрив самозванця — ніякий то був не Микола Хвильовий. Талановитий письменник щез, наче корова язиком злизала. Найбільше розчарування спіткало жіноцтво, дехто навіть плакав, бо, як виявилося, у фальшивого Хвильового був чималий «кохательний» і то не платонічний талант.

Цю бувальщину, яка справді трапилася в місті на Дніпрі, описав Остап Вишня в гуморесці «До всіх провінціяльних Миколів Хвильових».

«Скандал — як бачите!

Щоб не було скандалів надалі, щоб робота була чиста, щоб і теперішні, і майбутні Хвильові не підводили довірливе населення, всі Хвильові повинні затямити собі ось що:

Справжній Хвильовий не блондин, а навпаки — чорний брунет. Волосся в його довгасте. Він завжди в куртці, в штанях і в толстовці без одного ґудзика…

Курить справжній Хвильовий виключно “Студентські” цигарки (найхарактерніша ознака). Пише завжди сидячи. Здебільша не пише, а їздить на полювання, бо хоче вбить вовка (це так само дуже характерна ознака). Каже, що тільки тоді напише роману, коли вб’є того вовка… Поки що купує диких качок і пише оповідання… Таланту свого Хвильовий нікому не позичає навіть під векселі, а гроші іноді позичає (не комусь, а в когось!), і завжди, між іншим, повертає. Це найнеприємніша властивість у Хвильового, дуже невигідна для всіх провінціяльних Хвильових.

Але, товариші Хвильові, — позичаючи гроші, завжди повертайте, бо інакше не будете подібні до справжнього Хвильового і можете впійматися…

Не забудьте ще одного: справжній Микола Хвильовий міцно жоната людина. Отже, щодо всіляких там романів (не літературних) не дуже гарячіться, бо ви, щукині сини, повтікаєте, а справжньому Хвильовому доведеться “консультацію” для пригрудних дітей засновувати, бо тікати йому і незручно, і нема куди: все одно впіймають…

Зважте всі обставини й валяйте…

Принцип у вас непоганий: всі літератори і взагалі всі, кому дороге майбутнє української літератури й культури, додержуються такої думки:

— Що більше Хвильових у літературі, то краще і для літератури і для людства взагалі…

Смаліть, хлопці, — хай вам бог помагає!»

Усі статті із циклу 20-ті LIVE з Яриною Цимбал