Народження критика

У мене іноді з’являється враження, що – попри улюблене голосіння, мовляв, у нас немає літературної критики, – деякі вітчизняні критики помітно переросли вітчизняних письменників. Але почну здалеку.

Якщо озирнутися на майже півроку 2016-го, то найпомітніша тенденція – відсутність звичної кількості книг від українських письменників. Літпроцес прикриває ілюзію свого існування здебільшого перекладами. Перекладна література – це прекрасно, її наявність вкрай потрібна не тільки для загального розуміння розвитку літератур світу, а й для бачення місця української літератури в широкому контексті. Не тільки для отримання якісного (уявімо, що він саме такий) книжкового продукту на поличках книгарень, а й для шліфування читацьких уподобань, смаків тощо. Очевидно, що той-таки читач, начитавшись сучасної (ну, добре, відносно сучасної) літератури польської, німецької, австрійської чи чеської рано чи пізно роззирнеться в пошуку схожої за якістю української. Бо ж своя сорочка.

Тим часом тенденцією першого майже півріччя 2016-го (і це обговорили вже навіть усі ліниві) є відсутність книг українських письменників. Звісно, не цілковита відсутність (лісів на папір у нас іще вдосталь), а відсутність книг гучних, очікуваних, обговорюваних тощо. Видавці вишуковують притомні рукописи; критики перепитують одне одного, побоюючись чогось не догледіти на мілководді; читачі ковзають розчарованим поглядом по книжкових поличках із щоразу свіжішими томиками давно прочитаного вибраного. Навіть довгий список книжкового рейтингу «ЛітАкцент року – 2016» настільки куций, що не дорівняється до жодного року попереднього.

Власне, можна довго міркувати над тим, чому ситуація склалася саме так. А серед причин називати і зміну поколінь, що неминуча, як саме життя; і складний історичний час, що висуває нові вимоги; і загальну втому суспільства від усього довкола; і просто те, що так зараз є.

Проте зосередивши увагу на книгах, дуже легко випустити з уваги ще одну тенденцію, що вимальовується дедалі впевненіше. А саме – появу нового критика, який не боїться висловитися, зіпсувати хисткі стосунки з письменником і вислухати смішні звинувачення в заздрості тощо. Такий критик виставляє високу планку і не вживає фраз на зразок «Моя дорога подруга написала чергову книжку». На нього можна ображатися, з ним можна лаятися або переставати вітатися (зазвичай ненадовго, в стилі образ у дитячій пісочниці), його можна якийсь час не помічати, але не зважати – не вдасться. Рано чи пізно з його появою доведеться змиритися. А опісля – й по-дорослому реагувати. І це – найздоровіша тенденція в сучасному літературному процесі. Такому критику поки що не вистачає часу, майданчиків, матеріалу й коштів. Але попри все це – процес пішов, і він незворотній. А далі буде тільки краще – мусить бути.

Глянувши на літературний процес під таким кутом зору, «ЛітАкцент» розпочинає цикл статей, де увагу буде зосереджено однаково на виданих книгах і постаті критика. Тому пропонуємо бліц-огляди від найяскравіших сучасних молодих критиків, над якими не тяжіють літри випитої кави-пива-шампанського з письменником і/чи видавцем (тобто літри можуть бути, акцент на слові «не тяжіють»), який має достатній інтелектуальний рівень і широкий кут зору, щоб говорити не тільки правду, а й говорити її зі знанням справи. І перша стаття – «Хороший, поганий, заблудлий між жанрами» від Ярослави Стріхи. А далі – буде.

Ірина Троскот

Народилася 1981 року в Івано-Франківську. Закінчила Національний університет імені Тараса Шевченка. Працювала у ЗМІ й кількох видавництвах. Від 2012 р. - головний редактор сайту "ЛітАкцент"