Такі різні історії

Тетяна Трофименко
Тетяна Трофименко

Жанру «історія» нині не існує в усталеному переліку літературознавчих термінів, однак видається, що скоро з цим треба буде щось робити, адже це визначення дедалі частіше з’являється на титульних аркушах книжок: від «Теплих історій до кави» чи «Історій про троянди, дощ і сіль» до перекладних текстів нон-фікшн. Здається, цим поняттям можна окреслити тексти на перетині роману й новели, на межі реальності й фантастики – одне слово, такі різні історії, про три з яких – читайте далі.

Катя Петровська. Мабуть Естер. Історії. З німецької переклав Юрко Прохасько. – Чернівці : Книги ХХІ, 2015
Катя Петровська. Мабуть Естер. Історії. З німецької переклав Юрко Прохасько. – Чернівці : Книги ХХІ, 2015

Є книжки, що в будь-якому разі дістають схвальні відгуки, – переважно якщо вони присвячені великим історичним трагедіям чи катастрофам. Світові війни, Голокост, Чорнобиль – теми, які перебувають понад критикою (якщо, звісно, не хочеш наразитися на звинувачення в нетолерантності), автоматично надають тексту значущості й вагомості.

Видається, що до таких належать і «історії» німецької письменниці походженням із Києва Каті Петровської. «Мабуть Естер» – твір, що є спробою дослідити та в художній формі зафіксувати історію родини авторки, більшою мірою приватний документ, аніж орієнтований на діалог із читачем інтертекст. Звісно, я розумію всі рації, за допомогою яких традиційно пропонують тлумачити такого типу письмо: загальне через індивідуальне, трагедія нації через трагедію окремої долі, світова історія через історію родини… Про цей спосіб прочитання книжки Петровської написано вже багато, і немає підстав не довіряти доброзичливим читачам, чиї почуття лунали в унісон почуттям авторки – ліричної героїні.

Водночас, книжка не відкриє нічого нового людині, знайомій із історією ХХ століття, натомість нескінченні переліки імен із родинного древа, окремі історії бабусь, дідусів та інших родичів починають утомлювати доволі швидко. Біль, ніжність, пам’ять, емоції дещо тьмяніють на черговому «мамо, я знайшла Зиґмунда, найстаршого Озіелевого сина, і Гелену, його дружину, ти ж знаєш, тих двох, які тоді ненадовго приїздили з Польщі до Києва» тощо. При цьому ти чітко розумієш: їхні імена, як і більшості фігурантів книжки, авторка знаходить у списках страчених, серед в’язнів концентраційних таборів тощо, і від цього тобі ніяково, адже замість бажання перегорнути сторінку ти маєш відчувати священний трепет і побожний сум. Майже як у радянській школі, коли змушували вітати ветеранів ВВВ із 9 Травня…

Реконструкції радянського у книжці багато – власне, це неминуче, бо Петровській ідеться про спогадування, співпережиття того, через що пройшли її предки, а також про відтворення побуту й атмосфери старого Києва. Усі ці комунальні кухні й бабусині рецепти викликають звичну екзистенційну нудоту в читача, який волів би не згадувати босоногого радянського дитинства, але ж, ясна річ, вони потрібні не як декорація, а задля того, аби підкреслити: ми всі продукт совка, продукт русифікації, продукт тоталітаризму. Акцент на спільній провині за всі трагедії ХХ століття, особистій провині кожного дуже відчутний у «Мабуть Естер», і не знаю, чого в цьому більше: зворушливості, пафосу чи маніпуляції.

Звісно, треба пам’ятати, що орієнтувалася авторка насамперед на німецького читача, однак відповіді на те, яким може бути її український читач, це не дає. Мало знайомий із історією обиватель, звісно, міг би відкрити для себе в такий спосіб трагедію Голокосту, однак чи дійде до нього ця книжка й чи здолає він густий емфатичний стиль Петровської? Засмиканий різними політичними й культурницькими силами інтелектуал, якого постійно намагаються «навернути» на більш національно свідому чи толерантну позицію? Боюся, такого наполегливого прищеплення комплексів навіть він не витримає. Фанати нон-фікшну та мемуаристики? Замало фактажу та аналітики.

І до речі: українка в цьому розмаїтті постатей і характерів, здається, лише одна. Самотня Макарівна з будинку на вулиці Флоренції на лівому березі Дніпра, яка дитиною пережила Голодомор, аби потім, у війну, втратити батьків і нареченого: «Роками сиділа вона в капцях і хустині на лавочці перед нашим будинком, вона була найтемпераментнішою з усіх, найнахабнішою і найнещасливішою, завжди напідпитку, іноді весела, але ніколи не радісна», у квітчастій хустці й халаті, «з бичачим поглядом ледь вибалушених очей» і відчутним маразмом. Дитині вона уявлялася останньою представницею «свого сильного, дикого, гарного племені», що колись населяло український степ. Схоже, з віком ці уявлення Каті Петровської не надто змінилися.

Жанна Слоньовська. Дім з вітражем. З польської переклав Андрій Поритко. – Львів : ВСЛ, 2015
Жанна Слоньовська. Дім з вітражем. З польської переклав Андрій Поритко. – Львів : ВСЛ, 2015

Іще одна історія про українську історію – від українки, котра мешкає в Польщі. Письменниця Жанна Слоньовська теж вдається до жанру родинної міні-саги на прикладі жіночих доль (чоловіки в «Домі з вітражем», майже як у «Домі на горі» Валерія Шевчука, не затримуються) чотирьох поколінь львів’янок. Цей роман загалом не є нон-фікш, але авторка наполягає на тому, що, хоча її героїні (прабаба Станіслава, бабуся – Аба, оперна співачка Маріанна та її дочка) вигадані, львівський наратив і відтворені історичні події є реальними.

Це твердження суттєво підважує вже перший епізод книжки, коли Маріанна, соратниця Чорновола, співаючи на кузові грузовика для маніфестантів, гине… уражена кулею снайпера на мітингу у Львові наприкінці 1980-х. Іще раз: від кулі снайпера у Львові наприкінці 80-х – і цей випадок не ввійшов до підручників історії…

Якщо цей пасаж своїм рівнем історичної достовірності не змусить вас відкласти книжку, далі роман можна читати залежно від читацької стратегії. Як анамнез жіночої істеричності й закомплексованості, зумовлених постійним придушенням почуттів і поривів – і з боку суспільства, і в колі родини. Як історію кохання з певною долею збоченства, бо ж головній героїні у спадок після героїчно загиблої матусі дістається… її коханець митець Микола. Як чергову спробу заглибитись у дискурс Львова – спольщеного чи зрусифікованого, зрадянізованого чи шовіністичного (характерна сцена, коли зграя хлопчаків б’є грудками глини двох російськомовних дівчаток із класу, скандуючи «бей, бей, москалей» та «москалів – геть»), але в суті своїй незмінно прекрасного й безпосереднього. Безпосереднього настільки, як Микола в голубих бавовняних кальсонах, коли намагається ознайомити невинну головну героїню зі своїми інтимними органами в типовій манері викладача: «Це мошонка, в якій сховані яєчка… це голівка… оце називають крайньою плоттю… сюдою пісяють…» – «Зніми свої сережки, – раптом простогнав він, – вони такі ж кічеві, як і твої картини».

Ні, це не гумор у дусі «Колекції пристрастей…» молодої Наталки Сняданко. Жанна Слоньовська декларує всю можливу серйозність свого тексту, хоча, ніде правди подіти, напівбожевільні у своїх комплексах героїні роману часто видаються ґротесковими. Майже з тим самим фанатизмом, із яким альтер его Петровської в «Мабуть Естер» намагається опанувати німецьку мову, аби знищити свою російську/радянську ідентичність, відмовляється від російської й Маріанна, культивуючи патріотизм як власний вибір і свідомо виконуючи роль «Свободи на барикадах» і мучениці. Не дивно, що завершує авторка свій роман Майданом, коли головна героїня, така ж підірвана, як і покоління її пращурок, провадить подумки діалог із покійною матір’ю: «Історія завжди пхалася в наше життя у вікна й двері, Мамо, а я йду без каски, я ось саме тепер перестала боронитися від історії».

 Марися Нікітюк. Безодня. Оповідання. – Львів : Видавництво Анетти Антоненко, 2016

Марися Нікітюк. Безодня. Оповідання. – Львів : Видавництво Анетти Антоненко, 2016

Утім, українські письменниці теж уміють говорити про любов і жорстокість, трансформуючи травматичний посттоталітарний досвід у моторошну абсурдну картину дійсності, котру бачимо в калейдоскопі оповідань із збірки «Безодня» Марисі Нікітюк. Молода українська режисерка, яка нещодавно отримала нагороду за сценарій у Каннах, бачить світ крізь настільки моторошну призму, що перечитати цей доволі грубий томик буде не кожному до снаги.

У на позір реалістичних декораціях відбуваються апокаліптичні події. З-під дивану до дівчинки Маші тягнуться «чорні руки, схожі на дерева», у вікна зазирає «срібний яйцеголовий велет, що гострими зубами пережовував маленьких діточок, яких діставав із-за незакритих фіранок». У селі з промовистою назвою Безодня блукає безголовий голова сільради, зграї вовко-дітей чи то діто-вовків протистоять місцевим мешканцям, котрі влаштовують ритуальне людоїдство на «святі врожаю». Учениця 1-А класу Олінька пише твір за темою «Мій тато зомбі», а в цей час за її спиною стоїть величезний рогатий червоний демон. Власне, визначення художньої естетики Нікітюк як химерного реалізму буде не зовсім точним – це, швидше, садо мазо-химерний реалізм.

Попри те, що стиль письменниці спочатку шокує, а потім захоплює своєю вбивчою абсурдністю й маніякальною відвертістю, поступово одноманітність прийомів починає приїдатися. Вас уже не здивуєш відірваною кінцівкою чи появою чергового зомбі, потоками крові чи блювоти, а окремі сцени видаються нашвидкуруч списаними в Подерв’янського:

САШКА
Ніхуя собі, йобаний в рот, оце бутилки пішли.
Сашка б’є ще раз криком – не розбивається, потім ще і ще – не розбивається. Після кожного разу він каже: «Ніхуя!», кричить і б’є ще раз. Так він робить разів із десять, потім, розчарований, викидає пляшку.
САШКА
Шо за хуйня, ніхуя не б’ється. Я не пойняв.

Можливо, збірку Нікітюк краще читати вибірково і так, аби між оповіданнями була солідна часова відстань, – це збереже, сказати б, свіжість сприйняття. Тим паче, що головний сенс її текстів полягає не лише в спробі створити апокаліптичну візію напіввимерлої території гріха й абсурду, а й у формулюванні цілком гуманістичного меседжу про можливість вирватися звідти, нехай у химерний або чудесний спосіб.

рофименко Тетяна, Харків. Кандидат філологічних наук, заступник директора Харківського літературного музею з наукової роботи. Коло наукових зацікавлень – давня українська література, 1920-ті роки та сучасна українська література. Автор рецензій та книжкових оглядів для сайтів МедіаПорт, ЛітАкцент, ZAHID.NET, Буквоїд та інших культурних порталів; статей у часописах «Слово і час», «Сучасність», «Дніпро» та наукових збірниках. За кращу рецензію та огляд була нагороджена відзнаками конкурсу «Книга року Бі-Бі-Сі» (2008) і конкурсу літературних критиків сайту «Буквоїд» (2009). Експерт конкурсу «Коронація слова» (м. Київ, 2010-2011 рр.), «ЛітАкцент року» (м. Київ, 2011-2012 рр.), конкурсу рецензій на перекладені з німецької мови твори від Гете‑інституту (м. Київ, 2012), конкурсу художнього репортажу «Самовидець» видавництва «Темпора» (м. Київ, 2012).