Літо, спека, море, #Кримнаш

«Ми любимо й знаємо наших українських письменників з їхніх книжок, — писав Леонід Чернов. — Читаючи їхні твори, ми уявляємо українських письменників заклопотаними людьми в колосальних окулярах, в атмосфері височенних недосяжних світових питань.

Це офіціальна, прилюдна постать українського письменника. Це зима.

Але ось надходить літо, пече сонечко, письменники лагодяться віддатися літньому відпочинкові, — і на зміну офіціальному піджакові й жовтим черевикам приходять літні білі сорочки й сандалії».

Якими були українські письменники влітку у спекотних двадцятих? Що робили? Як працювали і де відпочивали? Труси, короткі рукава, сандалі і бриль — це все, що могли собі дозволити чоловіки. Ні тобі захисних окулярів, ні кондиціонерів, ні пантенолу. «А сонце хіба розбирається, де редактор, а де завхладобойнею», — єхидствував Петро Панч.

І тікали харківські й київські літератори від гарячого сонця куди подалі, туди, де ще більше сонця, — до Чорного й Азовського морів, в Одесу, Бердянськ, Крим, на Кавказ, у Межигір’я, Олешки, на Сулу, у будинки відпочинку, на дачу і просто «дикунами».

01

Ремонтна комісія й путівки
Про відпочинок дбав місцевком письменників. Узагалі в Радянській Україні письменники якийсь час вважалися особами вільних професій і жили суто з літературної праці. Згодом на державному рівні було ухвалено кілька постанов, згідно з якими літератори могли вступити до секції працівників преси при спілці робітників поліграфічного виробництва. А в грудні 1926 року в Харкові організували виборний місцевком. Цей орган клопотався організацією письменників у профспілку, оформленням їхніх спілчанських прав, проблемами тарифів і авторських гонорарів, забезпечення житлом, санаторного й стаціонарного лікування, страхування та іншими матеріально-побутовими питаннями.

Путівки місцевком роздавав щедро, особливо в санаторії на лікування. Щоб визначити, кому куди треба, існувала спеціальна медична комісія, яку літератори називали ремонтною.

У липні 1926 року Петро Панч писав Івану Дніпровському: «Наша братва перебувала вже на Ремонтній Комісії. Більшість попала в Одесу в інститут фізичного лікування. Доки що не поїхав ніхто. Завтра їде Любченко теж до Одеси (на дачу)».

Через рік, у липні 1927-го, вже Гордій Коцюба інформував Дніпровського про справи ВАПЛІТЕ: «Чи маєш ти вісти за останні часи з Харкова? Чоловіків 8 нашої публіки посилають по ремонтній комісії на спочинок у Харакс. Зовсім несподівано. А одного — Майського (із числа 8) у Мацесту на сірчисті ванни. Думав я — може, пошлють і мене, хоч раз поїду на ремонтні кошти, так ні — не посилають». Цього разу не послали, то іншим разом давали путівку неодмінно.

«На свій метр». Карикатура Михайла Щеглова
«На свій метр». Карикатура Михайла Щеглова

З місцевкомівськими путівками багато хто вперше потрапив до моря. І було, майже як на карикатурі Михайла Щеглова: «А чому ж це, дядю, море зветься Чорним? — А чого ж, голубе, йому білим бути, коли стільки народу, мабуть, уперше в житті купаються».

Для «дикого» відпочинку Крим був популярніший, ніж Одеса, — поети і прозаїки охоче видиралися на Аю-Даг і Ай-Петрі, а потім писали про них вірші. Або, навпаки, ще не побувавши в горах, цитували рядки Сосюри з поеми «Тарас Трясило»:
Коли ж не буде на Ай-Петрі
Водить непманок мій Ахмет,
Або застьобувать їм гетри,
Або розстьобувать корсет…

Завдяки путівкам у санаторії можна було їздити цілими компаніями. Це часто вдавалося неокласикам. От як згадував кримське літо Петро Одарченко: «У серпні 1927 року я одержав від секції наукових робітників путівку в кримський будинок відпочинку “Буюрнус” у Гурзуфі. Прибув я туди 15 серпня і мав відпочивати один місяць. І тут, у Гурзуфі, я мав щастя зустрітися і познайомитися з Миколою Костьовичем Зеровим, а також і з іншими видатними діячами науки, літератури та мистецтва, зокрема з П. П. Филиповичем, В. П. Петровим, П. М. Поповим, П. Ріттером і композитором М. І. Вериківським».

А коли їхали без компанії, то можна було на місці знайти друзів із першої чи другої столиці. Терень Масенко в Карасані познайомився з Григорієм Косинкою, у якого найвищою характеристикою була фраза «Вот звєрь!»

Зліва направо сидять Дмитро Загул, Яків Савченко, Григорій Косинка, стоять Яків Качура, Антін Шмигельський, Павло Нечай. Крим, 1926
Зліва направо сидять Дмитро Загул, Яків Савченко, Григорій Косинка, стоять Яків Качура, Антін Шмигельський, Павло Нечай. Крим, 1926

Буюрнус
У середині 20-х у колишньому пансіоні доктора Штейнгольца в Алушті радвлада відкрила Будинок відпочинку для працівників ВУКСУ — Всеукраїнського комітету сприяння ученим. Цю місцину облюбували неокласики. Саме тут Одарченко зустрів Зерова, Филиповича і Петрова, тут не раз відпочивали Ананій Лебідь і Михайло Драй-Хмара.

У спогадах Одарченка постає повна ідилія: «Будинок відпочинку “Буюрнус” був розташований у прегарній місцевості, трохи далі від морського побережжя, на високому місці, біля підніжжя гори. З парку, що оточував два великі будинки цієї відпочинкової оселі, відкривався чудовий вид на море, а також на містечко Гурзуф з його кипарисовим парком, горою Аю-Даг і білим мінаретом мeчеті. Тут відпочивало тоді приблизно 70 осіб, здебільшого людей старшого або середнього віку. Молоді було дуже мало. Умови для відпочинку були зразкові: чисті затишні кімнати, у яких жило по дві-три особи, прекрасне харчування, райське повітря. Тільки до моря було трохи далеко; особливо після купання тяжко було йти вгору. Їдальня була на вiдкритому повітрі. І от тут під час обіду та вечері або і в iнший час — особливо після вечері — часто відбувалися нaдзвичайно цікаві дискусії на літературні, мистецькі та філософські теми».

04_Buyurnus

З листівки, яку Микола Зеров надіслав 19 серпня 1926 року Михайло Могилянському в Київ можна дізнатися і про інші природні вади, крім відстані до моря: «У Буюрнусі нам живеться незле. [Ананія] Лебедя кусають москіти, але накусане не свербить (9-те диво світу), — мене не кусали ще досі зовсім, що мені незрозуміло…»

У червня і вересні 1927 року в Криму сталася серія землетрусів, постраждав і Буюрнус. Одарченко радів: «Микола Костьович вчасно виїхав з Криму, бо через дeсять днів, здається, вночі з 11 на 12 вересня стався в Криму страшний землетрус, наслідком якого було багато людських жертв і матеріяльних утрат, особливо в Ялті. Почалася жахлива паніка. Будинки, у яких ми оселились, були дуже пошкоджені, і жити в них стало неможливо. Всі люди спали на відкритому повітрі, в парку».

05_Karasan

Карасанський волейбол
Будинок відпочинку для працівників освіти «Карасан» розмістився в родовому маєтку генерала Раєвського. І справді рай у спогадах Тереня Масенка: «Перша моя мандрівка на курорт. Та ще в мальовниче місце біля Алушти. Звалося воно Карасан, або повніше — Карасаган. Велетенський парк і літній будинок, прекрасний палац. Колишній маєток Раєвських… Два ряди могутніх кипарисів, де і в сліпучий сонячний день на алею запливало ніби холодне смеркання, сто років тому бачили тут Пушкіна. Він гостював у Раєвських… Після революції влаштували будинок відпочинку ЦК профспілки працівників освіти. Сюди приїздили вчителі з усіх кінців країни». Тут відпочивав і професор Київського інституту народної освіти Павло Филипович.

У «Карасані» панувала не така академічна і пристойна атмосфера, як у «Буюрнусі». Відпочивальники змагалися не лише в інтелектуальних бесідах за столом, а й на волейбольному майданчику. Улітку 1926 року під час перебування в Карасані Филипович майже щодня грав у волейбол і як член волейбольної команди карасанського будинку відпочинку брав участь у змаганнях з командою сусіднього будинку відпочинку. Сусідній санаторій розмістився в колишньому маєтку князя Гaгapiна, тому команду суперника називали «гагаринцями». Перед черговим матчем із «гагаринцями» Филипович експромтом написав жартівливий вірш.

Стоїть третій зліва Павло Филипович, сидить крайній справа Юрій Меженко. Крим, Карасан, 16 серпня 1926 року
Стоїть третій зліва Павло Филипович, сидить крайній справа Юрій Меженко. Крим, Карасан, 16 серпня 1926 року

Павло Филипович
Тренування

Після першого сніданку
Серед піній благодать,
І миліше, ніж коханку,
Нам опуку підкидать.
Хай тремтить ворожа рота,
Долю хай свою кляне,
Біля сітки сам Непота,
То присяде, то стрибне.
Він опуки не проґавить,
Повертай собі назад,
Потім вдруге, втрете, навіть
Не партачить третій ряд.
Що тут голи рахувати,
Витрачати марно час,
Ей, гагаринці завзяті,
Переможем знову вас.
Стало тихо на хвилинку,
Як лунає вже «хазрол»,
І не знає відпочинку
Карасанський волейбол.

Опука — це м’яч, а загадковий «хазрол» пояснив брат поета Олександр: «Вжите тут слово “хазрол” — азійськоrо походження; заніс його до Карасану один учитель з Середньої Азії, і воно вiдразу там прищепилось і набуло популярности. Воно означало: м’яч летить, гра почалася.
Цей вірш брат зачитав перед усім гуртом відпочиванців. У жіноцтва викликали гарячий протест два останні рядки першої строфи: “І миліше, ніж коханку, / Нам опуку підкидать”».

Підпис: Будинок відпочинку ЦК КП(б)У в Хараксі
Підпис: Будинок відпочинку ЦК КП(б)У в Хараксі

Партійний Харакс
Наймоднішим у Криму вважався санаторій «Харакс» у Гаспрі, адже належав він ЦК КП(б)У і відпочивали в ньому високі партійці. Довкола колишнього князівського палацу — розкішний парк, нині заповідник. Прості смертні теж могли туди безборонно потрапити, але їм Харакс з огляду на контингент відпочивальників здавався страшенно занудним. Щоб перевірити припущення на практиці, треба було в Харакс поїхати. В кінці літа 1926 року в санаторії ЦК КП(б)У відпочивали троє непартійних ваплітян, бо ВАПЛІТЕ протегували впливові партійці і тоді ще нічого не віщувало, що вони програють внутрішньопартійну боротьбу.

У Хараксі виявилося так добре, аж совісний Петро Панч забув про свої одвічні редакційно-секретарські обов’язки і листування з друзями. Він вибачливо писав Івану Дніпровському: «Я гадав, що в Хараксі буде люта нудь, аж виходить ніби навпаки. В тій кімнаті, де ми втрьох возлежимо (я, Сенченко, Яновський), ще є троє редакторів і стільки ж прокурорів. Нарід, як виявилось, досить веселий і через це, прости мене Ванечка, я й досі не зміг написати тобі жадного слова.

За волейболом, кегельбаном і городками, якими тут заповнюється цілий день, зовсім відсунулися наші ваплітовські справи».

А от Наталі Забілі чудово писалися вірші в Хараксі 1927 року: «Ми співали — вітер, я і хвилі: / Хто кого здолає у борні?»

Селянський санаторій у Лівадії, колишня царська резиденція
Селянський санаторій у Лівадії, колишня царська резиденція

Царська Лівадія
Натомість Забілина заздрісниця Докія Гуменна у санаторіях нудилася, хоч і не відмовлялася від путівок. Гуменну всі дратували: пара Сашко Корнійчук і Лота Варшавер, які проводили в Криму «медовий місяць», занадто кохальна Мурка Сосюра, занадто довговіїй жіночий улюбленець Олександр Ільченко, сусідки в кімнаті, люди в їдальні — навіть море не розвіювало її звичайну мізантропію:

«Це вже я вдруге в Лівадії, у Криму. Але тепер уже як відпочивальниця в Селянській санаторії. Безкоштовні “путьовки” сипалися щедрою рукою на Місцевком письменників, уже всі були задоволені. Дали й мені на два тижні. Якось ні з чим не зв’язаний спогад. Я живу в кімнаті з другою відпочивальницею, ходжу до їдальні, виконую “мертву годину” або й не виконую, а йду у сад з вічнозеленою рослинністю і там лежу на сонці голенька, користаючись тим, що цей корпус виключно жіночий і що тепер “мертва година”, ніхто мене не побачить. Потім блукаю по околицях, купаюсь у піні Чорного моря. Все це було гарно, тільки набридло п’ять раз на день відвідувати їдальню. Скучно! Розбиває час на короткі відтинки. А вночі виходила в сад серед кипарисів із жовтим місяцем у небі, переживаючи свою самотність. Нікого ніколи нема до мого хотіння…»

Остап Вишня. «Вишневі усмішки кримські». Видання 1925 року
Остап Вишня. «Вишневі усмішки кримські». Видання 1925 року

Остап Вишня. «Вишневі усмішки кримські». Видання  1926/1927 років
Остап Вишня. «Вишневі усмішки кримські». Видання 1926/1927 років

Остап Вишня
Всеукраїнську славу Криму приніс хто? Звичайно, Остап Вишня! «Вишневі усмішки кримські» вперше вийшли 1925 року, через рік їх перевидали, ще через рік зробили третє видання. Під перо гумориста потрапило все: Крим, Ялта, Гурзуф, море, гори, туристи, природа й люди, кримська ніч, кримський місяць, кримське сонце і, нарешті, пляж — майже такий, як у Гуменної.

«Як із гори до моря сходити, з парку сімеїзького, — на роздоріжжі стовпчик, а на стовпчику дощечка, а на дощечці напис:

“ПЛЯЖ ЧОЛОВІЧИЙ”. “ПЛЯЖ ЖІНОЧИЙ”

Під “пляжем чоловічим” — стрілка осюди, а під “пляжем жіночим” — стрілка отуди…

Це значить, щоб людина, почуваючи себе чи то чоловіком, чи то жінкою, не потрапила туди, куди не слід їй потрапляти. Щоб уклала та людина своє тіло на гарячій гальці іменно там, де належить тому тілові лежати…

Ото і є пляж.

Зверху сонце, знизу гаряча галька, наперед море, а на гальці голі тіла…

Тут печеться радянське суспільство».

Про #Кримнаш у «Вишневих усмішках кримських» теж є і досить несподівано.

«А найголовніше ледве був не забув! Барвінок у Криму росте. Та такий рясний та хороший…

Якби місцеве населення вивчити пісні:
Зелененький барвіночку,
Стелися низенько,
А ти, милий, чорнобривий,
Присунься близенько, —
всі дані були б за приєднання Криму до України. Спорідненість культур — і кришка!

Без нікоторого імперіалізму — на законній підставі!»

«Остап Вишня на відпочинку в Сімеїзі». Дружній шарж
«Остап Вишня на відпочинку в Сімеїзі». Дружній шарж

Василь Еллан-Блакитний, він же Валер Проноза, кепкував із Вишні, який навіть на відпочинку працював — щодня строчив фейлетони для урядових газет, де був головним дописувачем, улюбленцем мільйонів, ще й писав свої «усмішки».
Списав палке кохання,
Як умирав герой…
А наслідок писання —
Три книжки й… геморой.

Геморой загрожував і Петру Панчу, редактору журналу «Червоний шлях», який замість омріяної відпустки мусив рушати у військові табори. Крим йому «світив» хіба восени. Та Панч і в цьому знаходив свої переваги. Дніпровському, який лікував туберкульоз по санаторіях, він писав: «1 липня ізгнав до Хараксу Мишу нашого дорогоцінного [Ялового]. Завтра ізганяю золотого (чорне золото, треба розуміти) Колю Хвильового до Алешок, куди вже поїхав і Вальдшнеп. А в п’ятницю виганяю т. Свідзінського на Поділля і на душі так легко, ніби унтерофіцерська вдова опреділила своїх синків до кадетського корпусу. Просторно тепер мені. Дженчини убрали мої столи квітками, і я сиджу, як магараджа, й упиваюсь віршами, на яких внизу приписується “і не хотів Вам посилати, але послав, бо проїсхожденія дойшов я собственними силами із незаможників”.

І стало зараз у столиці, як у маєтку восени, коли паничі пороз’їздились до шкіл. Тихо, тихо. На вікнах дзижчать отупілі від спеки мухи. Сонце не пече, а ніби розкладає людей на соціяльні елементи. І хакають, висолопивши язики, буржуа, і ми ходимо по майданах (під назвою: прокляття вбивцям Рози Люксембург і Карла Лібкнехта), ловимо в засмажені долоні золоте його волосся (сонця, звичайно) і заохочуємо: “Ех піддай жару!” Реомюр пре, аж очі на лоб випирає. Тридцять! “Піддай жару!” Тридцять два! “Жару!” Тридцять три! “Хух! Лий воду! На голову лий!”

“Це ще нічого” — думаю, а що там терплять наші хлопці в Криму. Тут хоч штани здержують, а там же голі тобі, як безпризорні. А сонце хіба розбирається, де редактор, а де завхладобойнею.

Так, тихо, брат, зараз у столиці. Сиди собі, працюй та потихеньку думай, як то добре буде восени. Приїдеш із Криму таким аркушів чи то пак кілограмів на 70, а твої друзі вже встигли до цього часу спустити не то нагуляний жирок, а навіть і штанішки».

«Курортний сезон починається». Карикатура Михайла Щеглова
«Курортний сезон починається». Карикатура Михайла Щеглова

Зрештою, був ще один вихід для тих, хто у спеку мусив працювати в розжареній столиці, — харківські околиці. Цих нещасних увіковічив Михайло Щеглов.
Радіють весело службовці:
Їм не страшний ніякий чорт.
Вони зуміли в Карачовці
Зробити ялтинський курорт!