Єлізавета Гончарова: «В узагальненнях живе брехня»

411
Коли на врученні нагород конкурсу імені Майка Йогансена «Самовидець» Єлізавета Гончарова підійшла до мікрофону, в її очах стояли сльози. У своєму репортажі «День після Дебальцевого» вона описала весь пережитий біль за останні роки – те, якою насправді була «найвдаліша операція з виведення військ», і як Артемівськ (нині вже Бахмут) приймав тих, що вийшли з оточення. Переповнені шпиталі, втомлені лікарі та невтомні волонтери – лише частка кінематографічного тексту, який розповідає про життя прифронтового міста в надзвичайній ситуації. Без масок та героїзму. Оголений нерв сприйняття реальності.

Єлізавета – бахмутчанка в п’ятому поколінні. Там провела все дитинство, вивчилась у Донецькому національному університеті, працювала вчителькою, була власницею кадрового агентства та навіть відкрила маленьку газету. Загалом уже двадцять років працює журналістом. З 2010 по 2014 рік – власний кореспондент газети «Донбас» в Дзержинську, Краснолиманському та Артемівському районі. «Весь цей час я дуже любила писати історії людей, – розповідає. – Їхала в якесь далеке село, шукала там цікавих персонажів, розпитувала про те, що було до війни, яка історія села, що тривожить людей зараз, що відбувається. Коли намагаєшся відійти від власних оцінок і просто описуєш історію, дозволяючи читачу це відчути та заторкнути якісь емоції, це говорить набагато більше, аніж будь-яка новина чи аналітична оцінка. Це чесно.» Думками про репортаж та те, як змінилося її життя з початком війни, Єлізавета Гончарова поділилася з «ЛітАкцентом».

Початок
Навесні 2014 все змінилось. «Уявіть собі, Бахмут – провінційне купецьке місто, де населення становить сімдесят тисяч людей. – пояснює переможниця. – Тихе життя. Наприклад, на мітинг на болючу тему про дуже високі тарифи на воду, приходить п’ятеро журналістів, дві бабці та троє есбеушників. А на проросійському мітингу люди раптом заповнюють всю площу, серце розривається. – Блакитні очі Єлизавети почервонілі. У погляді з’являється тривога, коли починає повертатися до тих перших подій. – З тих мітингувальників дуже багато людей були немісцевими. В місті стояли автобуси з російськими номерами. Я собі думала: ці автобуси якось пропустили на кордоні, вони якось пересувалися по Донецькій області. Ці мітинги охороняли міліціонери, які отримували зарплату від України. Як?! Коли натовп ринув до виконкому, ми з колегами знімали то все на відео. Коли зривали прапор, в мене стався сердечний напад. Я довго не могла відійти. Це був сюр. Ми не розуміли, чому ніхто нічого не робить?».

Тиск
«Було відчуття, що нас, проукраїнських, в Бахмуті десь п’ятеро. Ми навіть боялися це один одному сказати, бо ти ніколи не знаєш, хто навпроти тебе, і чи цей хтось тебе не здасть. У самий розпал тих мітингів на прес-конференції я поставила меру запитання: «Чому ми сидимо в виконкомі, а там висить якась шмата?», – сказала я про прапор неіснуючої ДНР чи Новоросії. Його відповідь потім часто по «1+1» крутили у передачах про ці часи. Він мені сказав: «Вам що краще – спокій у місті, чи хочете, аби тут стріляли?». Згодом з’ясувалося, що стріляють саме там, де висять такі шмати…

Я собі згадувала слова свого вчителя Марка Володимира Габелєва, який, метафорично кажучи, привів мене в країну слова. Коли я ще в школі написала якусь критику у стінній газеті й на мене всі накинулись, він сказав: «Ти головне не ламайся». Я так собі пам’ятала. Але навесні 2014 року ми були такі наївні. Вважали, що можна щось зупинити, якщо не ламатися. Наприклад, домовилися, що коли приїдуть танки, ми вийдемо до виконкому та не пустимо їх. Це вже потім ми дізналися про Володю Рибака, якого вбили за те, що він у Горлівці зняв російський прапор… По ночах дерева у жовто-блакитний колір розфарбовували, заснували тоді ще зовсім таємну організацію «Бахмут український». Почався серйозний тиск на журналістів, ми ходили на інтерв’ю під дулами автоматів ополченців».
DSC_0378

Втеча
«Тоді свого сина-дев’ятикласника я водила до школи, бо боялася за його життя. Різне вже було навколо… Все дуже близько… Його класна керівничка, наприклад, була матір’ю сепаратистського коменданта міста. Чоловік мій – теж активний проукраїнський активіст. Так, було страшно. Можливо, треба було діяти по-іншому. Але я просто боялася за наше життя. Зрозуміла, що так далі не можу. Ми двічі ставали вимушеними втікачами. У травні поїхали до Львова на місяць. Спершу жили в приміщенні офісу, ключі від якого нам дали львівські друзі, потім – у гуртожитку УКУ. Насправді ми дуже вдячні Львову, що дав нам передихнути, що ми знайшли тут прихисток. Я тут із Русланою познайомилась, потім вона навіть трохи допомогла, коли треба було заручників витягати. Але довелось повертатися – у дитини мали відбутися іспити, без яких він не отримав би атестат. Коли верталися з Заходу, купили дві вишиванки в Буковелі. Якби на ДНР-рівському посту знайшли ті вишиванки…

В Артемівську ми живемо біля військової частини, яку тоді постійно обстрілювали та штурмували. Під вікнами стріляв танк. Я кожної ночі підривалась, бігла в дитячу і падала на дитину. Тоді вже окупували Слов’янськ, ми знали, що люди голодували, неможливо було виїхали. Я кажу синові: «Ось прийде голод, будемо сидіти тут із тобою на восьмому поверсі. Що будемо робити? З’їмо наших собак? Чим ми їх та себе будемо годувати?». А він мені: «Ні, ми візьмемо їх в руки та стрибнемо із восьмого поверху». Я усвідомила, що не можу допустити до того, аби моя дитина жила в такому відчутті. Мені в ФБ написала жінка із Дніпродзержинська, що може нас прийняти – і в першій ранок після синового випускного ми поїхали на чужину вдруге. Це були останні електрички через Донецьк. На певних станціях заходили ДНР-івці, а потім, коли після Красноармійська почали заходити наші військові, ми почали плакати …»

Звільнення
«5 липня звільнили Бахмут. Ми дуже хотіли додому. Повернулися 24 серпня – цього дня на стадіоні розтягували прапор України. Робити це волонтерів заради безпеки відмовляли навіть військові, той стадіон мінували. Місцева влада вважала, що не набереться 200 людей, щоб цей прапор розгорнути. Але коли на поле пішли люди і на тому прапорі ніде було взятися руками, ми бігали під тим прапором і виринали, бачили когось і розуміли: «Він свій». Свій. Це катарсис. Ми, ті, які були меншістю, зрозуміли, що не самі. Ми перебороли страх. Хоча все далі дуже заплутано. Мабуть, у кожній сім’ї є якісь історії. Наприклад, моя мама – за «русский мир», а тато – активний проукраїнський волонтер. Хоча в мами це радше ностальгія за молодістю, за ковбасою по два двадцять та дитячими таборами «для всіх». В мене з обох сторін репресовані прадіди, це мало б про щось говорити. Спершу сварилась із нею, намагалась їй щось пояснити, але це марно. Думаю, над цим явищем працюватимуть не лише історики, а й психотерапевти. Якщо відключити російське телебачення, в людей починається ломка. Наркоманська ломка. В нас зараз російське телебачення тільки «в тарілках». І люди, особливо пенсіонери, за останні гроші купляють ці тарілки та встановлюють російське телебачення. Тому що без цього вони не можуть дихати. Можливо, це якісь нові технології, про які ми не знаємо. Це абсурд. Як можна цьому вірити? Хоча наші теж багато брешуть. Часто бувало так, що показують якийсь сюжет по телебаченні, а я дзвоню на місце волонтерам і розумію, що все зовсім інакше. Центральні телеканали зробили дуже багато для того, аби досягти піку ненависті, але це вже інша історія».
DSC_0409

Повернення
«Зараз я вже два роки працюю у благодійному фонді «Право на захист», який займається допомогою переселенцям. Важлива справа, але мені здавалось, що вже забула, як писати, і добре вдатися мені можуть тільки звіти. Дізналась я про конкурс художнього репортажу «Самовидець» – моя добра знайома була на презентації в Слов’янську, подзвонила й сказала мені: «Це точно для тебе». Вирішила спробувати. І ви собі не можете уявити, як мені легше стало, коли я виклала все на папір. Свою місію як журналіста я бачу в тому, аби руйнувати узагальнення. Тому що в узагальненнях живе найбільша брехня. Я хочу розказати про те, що відбувається на Донбасі через історії людей. Я хочу закінчення війни. А вона закінчиться тоді, коли не буде ненависті один до одного. Стріляти я не піду. Написати – це єдине, що я можу зробити».

Спілкувалася Олеся Яремчук, усі фото Олесі Яремчук

Довідка «ЛітАкценту»:
Єлизавета Гончарова здобула перше місце в конкурсі художнього репортажу імені Майка Йогансена «Самовидець» від видавництва «Темпора», оголошення результатів якого нещодавно відбулося в Києві. Тема цьогорічних репортажів – «Війна. Життя de facto». Автори писали про те, як виглядає життя країни у стані війни – на окупованих територіях, біля фронту, в тилу, намагались з’ясувати як живуть ті, хто готується до війни, хто воює, хто відвоював, перед якими проблемами постають переселенці.

Художні репортажі оцінювало журі у складі Олега Криштопи, Дениса Казанського та Пьотра Андрусєчка. Перші троє призерів отримали фінансові нагороди у сумі 10, 7 та 5 тисяч гривень, а лауреатка Єлизавета Гончарова, окрім того, – право видати книгу репортажу у видавництві «Темпора».

До десятки найкращих репортажів, окрім матеріалу Єлизавети Гончарової, увійшли тексти Микити Мая, Альони Савчук, Марії Семенченко, Марії Педоренко, Ярослави Тимощук, Олександра Коби, Алли Пушкарчук та Володимира Шередеги. Всі вони будуть опубліковані в альманасі «Veni, Vidi, Scripsi», презентація якого відбудеться на сцені художнього репортажу від видавництва «Темпора» на Форумі видавців у Львові.

Тема репортажів наступного конкурсу імені Майка Йогансена «Самовидець» – «Чому я ніколи звідси не поїду». Дед-лайн – 25 грудня 2016 року. Деталі незабаром з’являться на сторінці конкурсу, а тексти можна надсилати за адресою samovydets@gmail.com

Читайте також:
Іван Любиш-Кірдей. «Війна. Життя de facto». Нагородження «Самовидців»

Олеся Яремчук

Навчалась в ЛНУ ім. Івана Франка (Львів), Institut zur Förderung publizistischen Nachwuchses (Мюнхен) та Віденському університеті (Відень). Репортерка. Пише для газети «День», сайту «ЛітАкцент» та журналів «The Ukrainians» і «New Eastern Europe». Стажувалась на «Німецькій хвилі» (Бонн) та у газеті «Hamburger Abendblatt» (Гамбург). Лауреатка конкурсу художнього репортажу «Самовидець» від видавництва «Темпора», згодом його кураторка. З червня 2017 року – головна редакторка видавництва «Човен».