Я називаю тебе здалеку

Олександр Фразе-Фразенко. Фото з фб
Олександр Фразе-Фразенко. Фото з фб

Вступ

«Але спершу запитаю я. Що на думку доцента Еґерманна відчував Франц Шуберт в вівторок зранку в квітні 1823 року? Вночі йшов сніг, а камін загаснув». Так каже психічно неврівноважений Карл Окерблюм, у присутності клоуна Берґмана. І я подумав: як гарно, як далеко. Хвилю перед тим він слухав перші акорди шубертового катеринника, опускаючи голку завжди на початок, після прослуховування першого квадрату. Тут я думаю про Брюґґе Мартина МакДони. Картер Барвелл там заграв того ж катеринника, але потребував значно більше ніж один квадрат, тому Берґман такий видатний, як ви розумієте. Але через Барвелла відразу думаю про бас-баритон Томаса Квастгоффа, думаю про снодійну силу талідоміду в тілі його вагітної матері, про те, як його руки вросли в горло, а кисті в плечі, про його чудове обличчя й чудовий голос, яким він виконує катеринника, йому акомпанує Марія Жуан Піреш, чи Даніель Баренбойм, не має значення. Даніелеве обличчя дуже схоже до обличчя тата моєї куми Галини Гевків, тобто таке австрійське, галицьке, хоч народився Баренбойм в Буенос Айресі. Обличчя не змінилося, може, тому, що музику він вчив тільки від своїх батьків Аїди Шустер та Енріке Баренбойма. Тільки від них. Приблизно за такими схемами накреслюю собі уявлення про культуру. Так собі уявляю, що ніде й нізвідки не буває. Все скріплене ланками, коли нас викинули з літака, то намагаємося хапати одне другого за частини тіла, за одяг, земля невблаганно наближається, тягне нас до себе, а ми тягнемося одне до другого, шкіра на щоках тріпоче, як прапорці на сильному вітрі, мої очі наближаються до твоїх, обіймаємося й очі заплющуємо. Земля зустрічає новоприбулих.

__

От я думаю над початком.

Бо зараз і в цьому випадку для мене початок є місцем озирання, з якого я хочу йти назад, хоч звідти не цілком прийшов. Тобто я озирався раніше, я намагався побачити, що там світить мені в спину, якесь авто, мотоциклісти з «Крові поета», той чоловік із ліхтарем, який виходить із підвалу? Я ніколи не вірив, що, коли відьма каже «біжи й не озирайся», то дійсно може статися щось погане, бо моя тінь прив’язана до пальців на ногах, якби не була вона такою важкою, щоб тримати мене при землі, то злетів би в небо, згорів би в атмосфері. Такий закон природи.

З самого дитинства я дивився на старий портрет у шкіряній оправі. Він стояв у серванті, на видному місці. На ньому зображений поважний пан, очевидно містянин, з далекого минулого. Це Ґеорґ (Жорж) Фразе, мій пра-пра-пра-пра-пра-пра дід, народжений 1805 року, його батьки разом із ним малим тікали зі своєї зруйнованої Франції (а точніше, зі своєї щойно народженої Франції), від подій, які почалися символічним взяттям Бастилії та тривали наступні десять років, закінчившись (чи почавшись?) за п’ять років до народження Жоржа. Вони опинилися в Санкт-Петербурзі (як французькі колоністи, зі знанням і бажанням трансформації світового устрою), де Жорж згодом здобув ступінь доктора медицини, став лейб-медиком при дворі новоспеченого імператора Ніколая І, тобто – персональним хірургом імператорської сім’ї. 1823 року почало відбуватися те, що могло назавжди змінити хід історії, але змінило тільки хід історії моєї родини. Революція перших декабристів, державний переворот, Жорж Фразе готує замах на свого імператора. Справа Жоржа, та й усіх декабристів, не вигоріла. Стратили тільки п’ятьох основних повстанців, інші зазнали заслання. Ніколай І написав тоді до французького посла графа Ле Ферроне: «Ніхто не може зрозуміти той пекучий біль, який я відчуваю і буду відчувати все своє життя, згадуючи цей день». Але, попри біль свого імператора, Жорж Фразе дожив віку на Сибірі, де, до речі, видавав літературний журнал, а це перший літературний журнал у тій частині світу, друкував там свої переклади з філософів-просвітників і таке інше. Але все це зовсім інша історія. Мені йдеться про знання коріння. Бо через коріння дерева п’ють соки землі. Такий закон природи.

Колись, років десять тому, із Любомиром Угрином ми пішли шукати на Личаківський цвинтар могилу моєї пра-пра бабці Антоніни Абрамівни Фразенко, одної з провідних акторок театру Марії Заньковецької, та й одної з засновниць театру, вона грала Наталку Полтавку та інших. Любомир допоміг мені знайти фізичні сліди мого коріння, а сам став частиною мого коріння, метафізичного.

Отже, є кілька способів почати. Мова піде про таке важливе для мене, як для поета, відшукування коріння в українській літературі. Зі світовою літературою все може бути зрозумілим, але кажуть, що батьківщина поета – це його мова (до речі, кажемо – світова література, ніби ми не є частиною світу, ніби є українська і світова, всюди ці комплекси, комплекси). Так вже сталося, що моя батьківщина, Галичина, з якої я родом, припинила своє існування суттєво раніше за день мого народження, а коли я народився, то Бастилію також уже взяли й історія отримала в дечому схожий поворот. Тільки в дечому.

Довго я думав, що трохи сирота. Я бачив найближчих батьків. Моя ґімназійна вчителька української мови й літератури Оксана Староста якось дістала для мене номер телефону Ігоря Калинця і сказала, щоб я йому краще показав свої віршики. Це було дещо неймовірне для мене, бо про таке навіть і мріяти не міг, читав про Калинця тільки в підручниках та улюблених книжках. Та й Пан Ніхто, якого Калинець написав у засланні, заклав у мені засади сюрреалізму, я думаю. То улюблена книжка мого дитинства. Отже, пізніше я запізнався з Віктором Небораком, із яким мене, ще школяра, познайомив Андрій Содомора. В Академії друкарства (я вчився на тому самому факультеті в тих самих професорів, тільки вже трохи старших, що й Юрій Андрухович) я подружив із Любомиром Угрином, чудовим поетом-метафористом, викладачем опору матеріалів. Тому Калинець, Содомора, Неборак та Угрин – мої перші реальні вчителі піїтики, з яких я виростав. Я навіть взяв у раму жовтий листок паперу, на якому Калинець розписав мені склади різних поетичних стоп при першій нашій зустрічі. Але про це потім. Детально теж пізніше я зупинюся на постаті Любомира Угрина, бо ви про нього, очевидно, не знаєте, а мусите знати.

Але далі, як той селянин, я не знав. Що в п’ятдесятих, що раніше.

Неборак у Кабінеті, познайомив мене з Юрієм Кучерявим, той довго вдавав тоді, що не має в телефоні місця записати мій номер, Неборак йому записав на клаптику паперу і ми з Кучерявим тепер куми, він і є чоловіком поетки Галі Гевків, яку згадав вище. Кучерявий довго мені казав звернути увагу на Тарнавського. Я потрапляв то на Марту Тарнавську, то на Остапа Тарнавського, тобто мазав, потрапляв не туди. Коли нарешті я втрафив у Тарнавського Юрія, світ змінився. Так я вийшов на цілу плеяду неймовірних поетів, яких почав читати ненаситно. Виявилося, і в них були, умовно, батьки, бо я вийшов на берег океану. Їх я одразу визначив у своїй ґенеалоґії. Сорокові роки – Євген Маланюк, Василь Барка і – Вадим Лесич.

До речі, Освальд Фоґлер показує Окерблюму, згаданому в першому абзаці, книгу, яку читає. Це щоденник графині Мацци Файт, на форзаці її портрет. Насправді ж там зображена не Мацца, а роботи Владіміра Боровіковського Марія Лопухіна, сестра «американця» Фьодора Толстого.

Тут закінчується вступ цієї статті й починається основний текст (Оксана Думанська на лекціях стилістики мене постійно вчила, що всі частини тексту мають бути пропорційними, але я завжди цьому опирався всіма своїми частинами, так і тепер виходить).

__

Коли я дістався п’ятдесятих і сорокових, я зрозумів, мої кордони не обмежені лінією на мапах та в атласах, це глобус України, а також України нема взагалі, кордону не існує, українські поети живуть у мові, в її темних вологих печерах, в її околицях, засновуючи власні навіть міста, отримуючи маґдебурзькі права, так пізніше піде мова про тарнавську мову й баркську мову, відгалуження української.

Ось один із листів Т. С. Еліота до Ігоря Костецького: Dear Mr. Kostetsky, thank you for your letter of the 20th December and for the periodical, Ukraina and the World, which you send with it. It seems to me highly commendable that exiles from their country should produce a magazine of this format and of such serious contents. I am naturally impressed by your devoting so much attention to the work of Ezra Pound’s ’Cantos’, which is unquestionably the most remarkable contemporary poem in the English language; and I am only sorry that ignorance of your language must limit my praise to what I can see and what I can infer. With all best wishes. Yours sincerely, T. S. Eliot.

Якщо згадали Езру Павнда, то ось його лист тому ж Ігореві Костецькому, в якому Павнд коментує, очевидно на прохання самого Костецького (який пізніше переклав і видав цілу книжку вибраних віршів Павнда), деякі пасажі зі своїх кантів.

25 Nov 1958

Dear Kostetsky.    
Thanks. key to Bertrandde Born
bares metets on gatje. Pawn yr/ castles/ scenemic cause of crusades. i. e. to make DEBT. cg infamy of hocking Normandy, to Wm. Rufus, the s.o.b. rentw in Kant up from 5 to 40. vide later cantos.
probably in print by time yu need it, bet if not, simply say «metets on gatje» noted by E.P. long before he got immersed in economic studies.
///
Tintagoel / Castle in Tristan story / Tristan and lseult Bedier, etc.
Not fulfilled in mountain castle, but interesting prodrome.
2/ Aegypto / I knew only Dudge Book of the Dead / name may be error, or fancy. Kumi in later brief poem, ritual symbol / of/ Brown fat babe, sitting in the Lotus.
dare say one lotus as good as another.
3/ swallow, any flying bird or psyche.
4 Rasna / I supposed it meant merely Princess/
of/ ranee, etc.
5. white stag /
not quotation from anywhere in particular.
quotation from invented author.
Fang had helluva hunt for my german version of Anacreon, in Pisans.
better always ask the author, and save yr/ eyesight.
5/ yes, ref. to Dante’s Guido vorrei.
6. Nathat Ikanaie, name invented by F.P. don’t know if there is anything like it in any known language.
have found one bit of onomatopoeia in Na Khi (Nashee)
and will alter onomat/ to fit it, in
canto whatever.
Pan is dead/ no italics in my text.

E.P.

Ігор Костецький, письменник, перекладач, видавець (леґендарне видавництво «На горі» спільно зі своєю дружиною німецькою поеткою й перекладачкою Елізабет Котмаєр, де виходили згадані Еліот і Павнд, Ґеорґе, Неруда та багато інших), піонер у жанрі абсурдних п’єс. У Вінниці є вулиця, названа його іменем. Жодна з його п’єс не була поставлена. Марко Роберт Стех поклав купу зусиль на введення Костецького в контекст української літератури, зрештою, не тільки Костецького це стосується. І ось мені йдеться, найперше для себе, промовити певним чином усі ці гілки мого ґенеалоґічного дерева. Мого, бо ні за кого іншого не можу говорити. Такий закон природи. Виявляється, українська література впродовж минулого століття розвивалася одночасно зі світовою, всі процеси починалися з однакових місць, все виникало природньо, не зважаючи на те, що українські поети мусіли втікати від смерті в совку (або саме через те, що змогли врятуватися), вони, без держави, з мовою, яка жива, хоч нею володіли, може, менше людей, ніж мертвою латиною, дихали в спільному потоці повітря з усім західним світом, але були відділені кириличним склом української мови, вони бачили, яке воно крихке, всіма силами хотіли вберегти його, плекали, чекали часу, коли зможуть повернути його на місце. Але виявилося, що вони самі є тими місцями, що на материку, в Україні, і досі є непотрібними. Чи це не тому, що совок не припинив свого існування? Що він досі тут існує, тільки в нових формах? Паразитує, як будь яка архаїка, на всіх предметах, на всіх поняттях, набуває потрібних форм, заповнює всі порожнини, заповнює всі м’які тіла своєю рідиною, витісняє, просочується, виповнює, вимиває, випорожнює, випорожняється на все навколо, ми не впізнаємо себе в жодному відображенні, ми є ворожими самі до себе, ми не чуємо голоси з далеких островів, які кричать: ми тут!, ми обороняємо паразитів у власних тілах, ми просимо кліщів повзти глибше в нашу плоть, виїдати живі місця, впиватися в глибокі тканини, черви в наших мізках відкладають свої кокони, які швидко виростають до розмірів своїх батьків, і нам це подобається, ми настільки далеко зайшли, що самі віримо вилупкам у своїх головах, віримо дивним голосам із патріотичною символікою, які співають пісеньки з приспівами, які легко запам’ятовуються. Але я кажу собі: цим я відрізняюся від гарних і гидких звірів, від тигрів, левів, різних пташок, від комах. Мистецтво є формулою для будування. Для будування будинку, починаючи від верхівки комина. Від диму, який в той комин заходить. Це і є творчість, відкривати рани на тілі, збирати червоні квіти з них. Шукати в собі найдальші кімнати. Ходити будинком треба з зацікавленням, тут не діє неґативна теолоґія, тут є жителі, які прагнуть дружби з тобою. Ця дружба тобі життєво необхідна, Україно. Це закон природи, Україно.

__

Далі я хочу написати про кожного з поетів, моїх найближчих родичів, про яких ви, можливо, й не чули, або знаєте дуже мало. Я хочу, щоб ви пишалися нашим корінням. Нашим, бо можливо, ви відчуєте певні родинні зв’язки з усіма нами. Я не претендую на об’єктивне висвітлення матеріалу, я просто маю гостру потребу поділитися з вами кількома думками. Я називаю тебе здалеку, темна дорого.

Моя ручка мертва, нема русизмів у моїм тексті.