Совітські дебюти діяспорних письменників

Літератори, яким пощастило пережити Великий терор і під час Другої світової війни емігрувати на Захід, виїхали туди з різним багажем. Хтось, як-от Аркадій Любченко, Тодось Осьмачка, Іван Багряний, Докія Гуменна, Анатоль Гак був уже знаним письменником, мали солідний доробок. Хтось, як Григорій Костюк чи Юрій Лавріненко, рано зазнав репресій і не встиг попрацювати в літературі. Хоча й ці молоді літературознавці могли дечим похвалитися: Костюк — статтями й передмовами, а Лавріненко — цілими трьома книжечками. А взагалі про совітські дебюти багатьох діаспорних письменників мало хто знає, та й самі автори воліли про це не розводитися.

Після виходу «Розповідей про неспокій» Юрія Смолича літератори й митці, хто ще добре пам’ятав 1920-ті, активно взялися писати спогади. Одних Смолич надихнув, інші хотіли його спростувати й заперечити. Кожен по-різному згадував своє минуле, навіть у діаспорі. Для одних воно було радянське, для інших — совітське, одні докладно розповідали про «преславні двадцяті», інші ж лише старанно гудили тих, хто залишився жити при сталінському режимові і скромно замовчували свою «совітську» творчість.

Дмитро Ніценко. «На прикордонні» (1932). Дмитро Нитченко. «Від Зінькова до Мельборну» (1990)

Дмитро Ніценко. «На прикордонні» (1932). Дмитро Нитченко. «Від Зінькова до Мельборну» (1990)

Секретар
Нитченком Дмитро Ніценко став уже на еміграції. Його літературній кар’єрі в СРСР заважало непролетарське походження, за що його 1927 року вигнали з Краснодарського робітфаку. Ніценко поїхав до родичів у Харків і влаштувався на ґудзиковій фабриці з романтичною назвою «Кістка й ріг». Фабрикою це підприємство назвати важко: там працювало півтора десятка людей, які виготовляли перламутрові і звичайні ґудзики. Виробництво на ті часи шкідливе, бо від фрезерних машин постійно йшов вапняковий порох. Незабаром Ніценко почав кашляти й хворіти, довелося шукати іншу роботу.

Тим часом молодий письменник не припиняв спроб зайти на літературну ниву чи, як тоді воліли казати, літературний фронт. Свого першого вірша він надрукував, іще будучи учнем Зіньківської індустріально-технічної школи, у газеті «Більшовик Полтавщини» 1925 року. Одночасно друкувався в ростовській «Червоній газеті», де числився кореспондентом. У Харкові журнали охоче брали його вірші, нариси, оповідання для дітей.

І хоча в українській радянській столиці панувало безробіття, Ніценкові пощастило: після ґудзикової фабрики він потрапив обліковцем у Державне видавництво України. «Ця праця, хоч і простенька була, але цікавіша й чиста. Щодня приходили письменники, а я реєстрував подані за договором чи без договору твори, заводив їх на картки, а далі вони йшли на розгляд редактора та рецензентів». Надворі стояв 1929 рік.

Наступного року Хвильовий, позбавлений «Літературного ярмарку», зробив чергову організаційну спробу — Пролітфронт. Як і у випадку з ВАПЛІТЕ, письменники старалися грати за всіма правилами пролетарської літератури, сподіваючись колись-таки на виграш. Партійці в них були, тепер бракувало комсомольців та робітників від верстату, і пролітфронтівці почали й собі шукати та призивати ударників у літературу. Ніценко, який працював у ДВУ під орудою Михайла Ялового, з його коротким пролетарським минулим, якнайкраще для цього надавався

Уже в першому числі «Пролітфронту» поруч із Юрієм Яновським, Любченком, Остапом Вишнею і Петром Панчем опубліковано вірш Ніценка «Металю крик», робітника ДЕЗ’у Леона Деменка «Я — заводові», робітника ХПЗ Петра Грубника «Вітер», який починався рядком «Я йшов у лавах від заводу…» Із цих трьох у літературі залишився тільки Ніценко. Надалі, щоправда, індустріальні вірші Ніценка друкувалися окремо від сторінки «Робітничі літературні студії».

Дмитро Ніценко. «Поезії індустрії» (1931) та «Склепіння» (1933)

Дмитро Ніценко. «Поезії індустрії» (1931) та «Склепіння» (1933)

У ДВУ Ніценко досить швидко перейшов з обліковця перейшов на секретаря. А незабаром і ДВУ реформували — з окремих секторів утворили окремі видавництва. Ніценко потрапив у «ЛіМ» — «Література і мистецтво», яке входило до ДВОУ — Державного видавничого об’єднання України. Зберігся чималий архів видавництва, де на всіх протоколах засідань стоїть підпис секретаря Дмитра Ніценка.

«ЛіМ» очолював спершу Іван Лакиза, потім Григорій Епік. Ніценко у спогадах тепло розповідає, як багато зробив для літератури й письменників Епік, проте не згадує, що саме в цей час і в цьому видавництві вийшли і його перші поетичні збірки «Поезії індустрії» (1931) і «Склепіння» (1933) та нариси «На прикордонні» (1932). Вірші у книжках повторюються, друга наполовину складається з поезій, друкованих у першій збірці.

Про свій перший вірш у додатку до урядової газети «Вісти ВУЦВК», що його редагував Іван Кириленко, Ніценко згадував: «Я приніс йому вірш на індустріяльну тему, що тоді була модна, а я, попрацювавши кілька років на заводах та в електростанції, був знайомий із цією тематикою». У книжках він не покидає цю модну тематику, головний мотив його віршів — індустрія, робота на заводі, пафос праці. «Бо вже літ намоталась нитка на трансмісію, вал і шків…»

Дмитро Ніценко
РАДІСТЬ

Лише рух, лише стиски пальців,
Зразу мідних трубок зойк,
І побігли знову вальці
І блисків рясний разок.

Скільки музики тут у тактах,
Скільки в пісні цій мети!
Вчора в нас боліндер чахкав,
А сьогодні дізель двигтить.

А в очах реостат, манометр…
І рубильники струнко в лад…
Ніхто серця вже не зломить,
Не розвіє там тепла.
Бо вже літ намоталась нитка,
На трансмісію, вал і шків,
А в душі любов хтось виткав
І поклав на самім дні.

Тому радість така піднесена,
І думки, як рій, летять,
Наші будні дишуть веснами,
І зростає серце дня.

Скільки музики тут у тактах,
Скільки в пісні цій мети!
Вчора в нас боліндер чахкав,
А сьогодні дізель двигтить.

Олекса Головко. «Світання» (1936) і «Десять новел» (1937, титул)

Олекса Головко. «Світання» (1936) і «Десять новел» (1937, титул)

Робітник, комсомолець і пролетарський поет
Олекса Гай-Головко у своєму совдепівському минулому теж був просто Головком, однофамільцем знаменитого вже письменника. Дебютував він пізно — перша збірка віршів «Штурмові балади», яку поки що не вдалося розшукати, вийшла аж 1934 року. Ні невдале соціальне походження, так само як у Ніценка, ні важкі часи не завадили Головкові зробити непогану літературну кар’єру.

Синові сільського дяка доводилося повсякчас приховувати своє походження з духовного стану. Тікаючи чимдалі від усюдисущих знайомців, Головко поїхав до Ленінграда, де влаштувався робітником на Путіловський завод. Наприкінці літа 1929 року він дізнався, що в місті на Неві існує Український будинок освіти ім. Григорія Петровського, а при ньому працює й письменницька організація.

Уявіть собі, як там ухопилися за путіловця-ударника! Адже до тутешнього українського літугруповання належали тільки аспірант Інституту червоної професури Ярослав Олесич, кубанці брати Литовченки, теж інтелігенція, заводський парторг Карасик, студент-лінгвіст Шуб, артист і директор українського театру Ірій та ще один робітник і студент Юхим Ружанський. З останнім Головко міцно потоваришував.

Минуле Головкові бачиться своєрідно: себе в мемуарах він виводить то як прозорливого й бувалого в бувальцях, то як наївного і щиросердого парубка. Він рано пізнав ціну совітській владі, а от про те, що ідеологічні вірші в Совдепії писати вигідніше, не здогадувався. У цьому сенсі його літературним керманичем слід уважати якраз Ружанського, який порадив: «Щось ушквар про майстерню, про людей, які не думають ні про що, — ні про їжу, ні про відпочинок, ні про жінку й дітей. Ні про кого. А тільки щоб виконати й перевиконати промфінплян. Напиши один, два, три вірші. А потім пиши для себе, висловлюй, що лежить у душі».

За три ідеологічні вірші Головка прийняли до Ленінградської асоціації пролетарських письменників як ударника, покликаного в літературу, в члени Літфонду і на літературний факультет університету. Спершу він учився без відриву від виробництва, а згодом йому дали стипендію, і Головко покинув завод.

У грудні 1930 року його слава пролетарського поета й ударника сягнула апогею: Головка взяли до програми літературного вечора в Алєксандрінському театрі поруч із тодішніми метрами — Алєксєєм Толстим, Ніколаєм Тіхоновим, Алєксандром Прокоф’євим, Юрієм Лібєдінським та іншими.

Олекса Гай-Головко. «Смертельною дорогою» (1979)

Олекса Гай-Головко. «Смертельною дорогою» (1979)

Після викриття його соціального походження й ліквідації української літорганізації в Ленінграді Головко перебрався до Харкова. Проте на завод він не пішов, а пішов в Оргкомітет майбутньої Спілки радянських письменників України. Його нові друзі, так само ударники, призвані в літературу, — Іван Калянник, Микола Нагнибіда, Сергій Борзенко, Іван Шутов, Арон Копштейн, — влаштували його на роботу в Радіокомітет. Пізніше працював відповідальним секретарем у журналі «Червоний шлях».

Після перенесення столиці 1935 року Головко разом з обраними переїхав до Києва. Вступив до СРПУ, працював у редакціях, на кінофабриці. Видав дві збірки оповідань — «Світання» (1936) і «Десять новел» (1937) — про червоних бійців, боротьбу з бандитами й куркулями, про колгоспників.

Детективна історія про вбивство завершується ідеологічно-прозаїчно: «На другий день районний слідчий записав про Семена таке: “Семен з Федьком походили з одного села. Федько з бідної родини, а Семен з родини куркуля – бандита. Коли Федько з’явився в радгоспі, то Семен не відходив від нього й на крок. Він боявся, щоб Федько не викрив його соціального походження. Потім влаштував Федька пастухом, мавши на меті покінчити з ним. Ремінця він украв у Михайла в бараці, коли той спав, щоб обвинувачення в злочині кинути на нього.
Убивство вчинив Семен”».

Після приєднання Західної України Олекса Головко поїхав до Львова і з рік, до початку німецько-радянської війни, очолював там літературно-мистецький відділ радіокомітету. У своїх щедро белетризованих мемуарах Гай-Головко оглядається в минуле з позицій свого суб’єктивного досвіду, нав’язуючи оцінки й судження. Проте, описуючи Совдепію як фараонівський Єгипет, він мусив визнати: «Як не було, а я формально належав до фараонових жерців і тепер уже знаходився в їхньому “храмі”».

Анатоль Калиновський. «Мечем по вузлах» (1931), «Оце постановка» (1932)

Анатоль Калиновський. «Мечем по вузлах» (1931), «Оце постановка» (1932)

За рівнем конспірації усіх перевершив Анатоль Калиновський, який на еміграції підписувався лише як Анатоль Галан. Про двадцяті роки він згадував: «Можу сказати з певністю, що майже не було тоді в Харкові такого журналу чи газети, де б я (під різними псевдонімами) не друкувався.

Чому під псевдонімами? Чи я не хотів популярности? Хотів, але вже за короткий час, особливо після “удару”, зрозумів, що береженого Бог береже».

Син священика, Калиновський не надто потерпав від свого соціального походження, ба навіть устиг повчитися в Новгород-Сіверській духовній семінарії. Пізніше він заочно закінчив Ніжинський ІНО. А в літературу прийшов із журналістики.

Калиновському пощастило працювати в урядовій газеті «Вісти ВУЦВК» у роки її розквіту. Уже не було рано померлого Василя Блакитного, а головною газетою країни керував Євген Касяненко. Калиновський багато поїздив по Радянській Україні яко власний кореспондент, бачив не лише Каховку, Асканію-Нову, а й десятки «рабгоспів», як він їх називав, розкуркулення й голод.

Письменницьку ж славу Калиновський здобув унаслідок скандалу. Газета «Комсомолець України» розгромила його за якусь публікацію в журналі «Всесвіт», що його теж редагував Касяненко, назвала контрреволюціонером і розпалювачем національної ворожнечі. Касяненко, ясна річ, підтримав свого автора і дав у «Вістях» різку відповідь, назвавши рецензента-комсомольця молокососом. Розгорілася дискусія, протягом тижня харківська преса опублікувала дев’ять статей про Калиновського, а підсумки підбив орган ЦК КП(б)У газета «Комуніст». Автора виправдали.

 Анатоль Галан. «Будні совєтського журналіста» (1956)

Анатоль Галан. «Будні совєтського журналіста» (1956)

«І сталося так, як пророкував Касяненко. Завдяки дурневі (чи провокаторові) я раптом зробився популярним. Кити від літератури, що раніше мене не помічали, радо зі мною знайомились. Якось прискорено вийшла моя книжка. Я склав умову з видавництвом на другу. Мої речі потрапили до рекомендованого шкільного матеріялу і навіть (міньятюри) до стінних календарів з мільйонним тиражем. Я був заангажований Наркомосом і Наркомздоров’я як автор “малих форм”, тої масової літератури, що пропагувала оздоровчі й освітні ідеї.

Одночасно з новелістичним жанром, я пробував себе і як гуморист. Написав на замовлення одного периферійного театру комедію й забув про неї. А коли за пару місяців після “голоблі” поїхав у ту місцевість, випадково потрапив на… власну прем’єру. Виявилося, що її вже не перший раз ставлять в окружних центрах, і фінінспектор розшукував мене, щоб повідомити про належні відсотки з вистав».

Це все, що Калиновський розповів про свої «підсовєтські» книжки. Збірка віршів і згадана п’єси вийшли поспіль 1931 і 1932 року. У п’єсі діють селянин-колгоспник Макар Липа, робітник Вакуленко, двоє комсомольців, «чужа людина» зав. їдальні, обиватель Свистуненко, а також бузотьор, касирка, офіціанти, повар і одвідувачі.

Що ж до віршів, то це цілком вправні поезії на різні теми, як і годиться журналістові. Індустріальних мотивів у Калиновського, на відміну від Ніценка, немає, але неодмінно є серп, молот, Жовтень, колектив та інші смішні й наївні тепер атрибути ідеологічної поезії. Другу збірку віршів видати вже не довелося.

Анатоль Калиновський
НАТАЛЯ

Гойдає вітер коси,
В межу упнувся зір…
Під вербами гуркочуть
Заморені вози.

То з ярмарку вертають
(З піснями завжди путь),
А ввечері Наталю
Немилому проп’ють.

Тому-то їжа — колом
І сльози зранку ллє.
Гадала — з комсомолом,
Виходить — з куркулем.

Бреде, як тінь, житами,
і все думки, думки…
Нерадісні Наталі
Куркульські засіки.

Нерадісні, нелюбі,
Хоч вдома злиднем тхне.
Не пустить він до клюбу,
Не пустить у лікнеп…

Під вербами ватага
Веселих парубків.
«Чому сумна, Наталя,
Мо’ журишся за ким?»

Стає близенько зліва,
У вічі зазира
Юнак із колектива
«Червоная зоря».

Такий ясний, як промінь,
Разом із нею зріс,
А зараз всім відомий
Артільський тракторист.

Забуто серця тугу,
Вже став чудовим день…
Наслухалась яруга
Наталиних пісень.

Даремно вдома ждали
Ображені свати.
Пішла струнка Наталя
За щастям в колектив.
1928 р.

Книжка Анатоля Галана «Будні совєтського журналіста» — чи не перші спогади в діаспорі. Вийшли вони 1956 року в Буенос-Айресі, пізніше автор з Аргентини перебрався до США. Післямову він завершив словами: «Хай же український Читач, що не бачив сучасної есесерної України, перечитає цю книжку, і якщо ворухнеться в Читачеві думка осуду новітнього рабства-комунізму, автор вважатиме, що він досяг своєї мети».

Інші статті з циклу “20-ті LIVE з Яриною Цимбал” читайте тут.

Коментарі

новини
анонси
книга дня
© Літакцент, 2007-2017. Передрук матеріалів тільки з дозволу редакції.
тел.: , , е-маіl: redaktor(вухо)litakcent.com
Двигунець – Wordpress
Дизайн – Юрій М. Барабаш