Міхал Ольшевський: «Я постановив собі записати голоси війни»

1
Міхал Ольшевський – польський репортажист, журналіст видань «Tygodnik Powszechny» та «Gazeta Wyborcza», автор кількох книг, серед яких «Do Amsterdamu», «Chwalcie łąki umajone», «Zapiski na biletach», «Eco-book o eko-Bogu» тощо. Зараз пише здебільшого репортажі, однак часто звертався до жанру оповідання та повісті. Зрештою, досі свою жагу вигадувати реалізовує в художніх текстах. А в репортажі, переконаний, потрібно дистанціюватися від зайвої метафоризації та художності. Ім’я Міхала Ольшевського голосно прозвучало в медіа минулого року, коли він став лауреатом премії ім. Ришарда Капусцінського. Вперше за всю історію існування нагороди призове місце було розділено між двома переможцями: Світланою Алексієвич, нинішньою Нобелівською лауреаткою, та, власне, Міхалом. Таку увагу до себе привернула книга «Найкращі черевики на світі» – збірник репортажів, у якому автор описує історії з різних куточків Польщі, зібрані впродовж 12 років. Один із текстів, до речі, стосується, історичної реконструкції та образу солдатів Вермахту. За доброї нагоди ми зустрілися з Міхалом у Львові на «Місяці авторських читань» – проекті, завдяки якому вже другий рік поспіль до Львова з’їжджаються одні з найцікавіших авторів Європи. Дещо з розмови у «Дзизі» нотую для «ЛітАкценту»  – про історичний репортаж,  те, чому Польщу неможливо зрозуміти без контексту Другої світової війни, а також чому важливо дбати про те, що нас оточує.

–    Розмову хотіла би почати із вашої книги «Найкращі черевики на світі». У ній ви розповідаєте історії з різних куточків Польщі, зібрані за останні 12 років. Це великий шмат роботи. Розкажіть про те, як ви збирали ці історії?
–    Ця книга – моя приватна суб’єктивна панорама Польщі. Спершу це були просто різні репортажі, які були певним чином паразитуванням на інших текстах, бо я старався читати, що пишуть мої колеги, і виокремити те, що могло б стати матеріалом для хорошого репортажу. Пізніше, коли я вже формував книгу, то усвідомив, що присвячував свою увагу явищам у кількох площинах. Це Друга світова війна та ставлення поляків до неї, охорона довкілля, роль католицької церкви, а також такий соціальний простір, де живуть люди, про яких ми воліли б забути. Клініки для наркоманів, скажімо.

2

–    В одному з інтерв’ю ви кажете, що місцем, до якого повертаєтесь, є Освєнцим. У згаданій книзі  ви  звертаєтесь до теми пам’яті про війну. Звідки зацікавленні цією темою? І чому Освєнцим?

–    До табору «Auschwitz-Birkenau» я почав приїжджати вже в доволі зрілому віці, під час навчання в університеті. Біля колишнього табору мешкав мій друг, тому я там часто бував. Я дивився на табір очима людей, які перебувають там щодень. Це зовсім інше бачення, аніж у туристів. Під час таких поїздок я усвідомив, що простір цього табору – живий. Це територія, де люди проживають ціле життя, збирають гриби, випасають корів та роблять інші буденні речі. І коли я працював в «Газеті виборчій», то розумів, що знаю більше про те, що там відбувається. З різних перспектив: і на вшануваннях річниць трагедії, і повсякдень. Я усвідомив, що цю тему можна трактувати ширше й почав писати тексти про тінь Другої світової війни. Тінь, яка зникає, але в якій іще перебувають поляки. Впродовж останніх років це питання набирає інших форм. Мені здається, що дуже важко було би зрозуміти Польщу без розуміння того, який вплив на неї мала Друга світова війна.

–    Це доволі болюча тематика, тим паче, якщо ви спілкуєтеся з людьми, які пережили війну. Говорячи про це, мав рацію Мартін Поллак, який казав, що «велику історію легше збагнути крізь призму маленьких пережиттів». Але він каже також про те, що спогади оманливі. Яка Ваша думка з цього приводу?

–    Ми живемо в час, коли і в Польщі, і в Україні помирають останні свідки Другої світової війни. Я постановив собі, що мушу зробити щось, аби ці голоси були записані. Насамперед для себе. Часто з’ясовується, що історії ці дуже живі та болючі, незважаючи на те, що минуло вже багато років. У книзі «Найкращі черевики на світі», наприклад, є репортаж про єврейку з Афін, яка шукала свого брата впродовж 60-ти років. Я описав той момент, коли вона отримує інформацію з Аушвіцу. Ми поїхали з нею туди разом, аби довідатися про результат.

Я багато часу провів із останніми в’язнями концентраційних таборів, котрі мешкають в Кракові. Це досвід депресивний, адже тих людей залишилося горстка. Зараз їх поступово забувають, ними перестали цікавитись політики та урядовці, вони перестали були силою, якою були протягом десятків років. Потрапили в повне забуття. Цей процес, мені здається, незворотній. Таких історій багато. Як журналіст, я стараюся відштовхуватися від деталей, описувати окремі долі, окремі історії, аби показати, як люди виглядають, які мають спогади. А в Польщі, зрештою, в Україні теж, спостерігаємо таке явище, зв’язане з Другою світовою війною, коли помирають останні свідки і про неї починають говорити люди, які не мають із нею нічого спільного. Це дві сторони медалі. З одного боку, про цю війну можна сказати більше, аніж 20 років тому, наприклад. Але дещо із сказаного видається мені дуже дивним.

 Міхал Ольшевський. Фото Олесі Яремчук
Міхал Ольшевський. Фото Олесі Яремчук

–    Чи можу я запитати про те яка була реакція на текст «Найкращі черевики на світі»?
–    Я не отримав жодних листів із погрозами, скажімо. Мені здається, що я досить ретельно описав цей момент історичної реконструкції та війни. Натомість, коли я подорожував до Чехії та Словаччини, то зрозумів, що там його сприйняли набагато вразливіше, аніж у Польщі. Можливо, тому, що частина аудиторії не розуміла потреби в перебиранні в форму офіцерів, які були злочинцями. В оригіналі тексту є моменти, коли розумієш, наскільки все двозначно. Під час однієї з цих реконструкцій біля Уяздовського замку до одного з офіцерів підійшов сивочола бабуся і щось йому прошепотіла на вухо. Я запитав його потім, що вона йому сказала. Вони шепнула йому, що дуже нагадує їй офіцера, який прийшов до неї додому, коли мала 5-6 років. Це демонструє наскільки ця тема делікатна.

–    Пишучи на таку тематику, ми йдемо шляхом подолання стереотипів, від узагальнення до конкретних історії, конкретних людей. Кожна військова одиниця отримує ім’я, обличчя і навіть певні риси. У контексті історії я хотіла б звернутися до доволі дражливої польсько-української теми і тих тональностей, у яких ведеться дискусія про історичні травми. Якщо говорити про мову репортажу, мені здається, дещо схоже робить Вітольд Шабловський, який останні три роки працював над темою Волинської трагедії. Він розповідає про українців, які рятували поляків та євреїв у часи Другої світової війни. Надає обличчя цим історіям і показує, що там, де було велике зло, було й велике добро. Моє питання про те, як Ви бачите цю ситуацію з польської перспективи і що можна зробити, зокрема завдяки репортажу, аби уникнути ескалації?

–    Якби я був тією людиною, яка організувала недалеко біля Перемишля історичну реконструкцію спалення українського села, я би в жодному разі не погодився на такий театр, тому що це нічого з’ясовує, не послаблює напруги, а лише підігріває емоції, не приносить жодних знань і катарсису. Розповідь про німецьких фашистів вже не пробуджує таких емоцій, тому що про впродовж багатьох років у польсько-німецьких стосунках було дуже багато сказано та проговорено. Українці та поляки, безсумнівно, перебувають на іншому етапі. Я не кажу, що ці історії потрібно замітати під килим, однак потрібно бути дуже обережними. В Польщі зараз не найкращий час для конструктивного діалогу. Жест Петра Порошенка, коли він поклав квіти до пам’ятника жертвам Волинської трагедії, не був належно зауважений. Відреагувала лише невелика група людей. А це був промовистий жест. Натомість в Україні відбувається багато речей, яких у Польщі не розуміють. Той факт, що в Україні дедалі більше шанують Степана Бандеру, в Польщі не трактують як жест утвердження ідентичності, жест для Росії, що Україна існує, що маємо свою історію та маємо право на існування. У Польщі кожна нова площа та пам’ятник Бандері сприймається як жест нешанування жертв Волинської трагедії. Сумно, що ці сварки відбуваються тоді, коли поляки й українці мали би найбільше триматися разом. Про причини можу не говорити, бо й так зрозуміло.

zapiski-na-biletach

–    Своїм питанням я хотіла спробувати з’ясувати, чи на вашу думку, репортаж на історичну тематику може якось у цій ситуації зарадити?
–    Це насправді велике питання для мене. Один із найкращих польських режисерів Войцех Смажовські завершив роботу на фільмом «Волинь», я того фільму ще не бачив, але цікаво, як сприймуть цей фільм у Польщі, він тяжкий, радикальний, не боїться брудних сцени.

–    Окрім історії, однією з тем, про які ви пишете, є екологія. У книзі «Еco-book o eco-Bogu» записані розмови з францисканцем отцем Станіславом Яромімом про довкілля. Чому екологія?
–    Я цікавлюся темою охорони довкілля, про яку треба говорити, незважаючи на те, де ми – в Польщі, Україні, Таджикистані чи деінде. Я зауважив, що у Польщі сказано про це набагато менше, аніж у Німеччині, наприклад. Церква, яка виконує роль не лише релігійну, а й суспільну, рідко коли висловлюється на цю тематику. Мені прикро через це, оскільки сила церкви настільки велика, що можна було б зробити багато добра, якби священики звертали увагу на проблему екології. Не обов’язково під час проповіді, а й в приватних розмовах. Можете вірити, можете ні, але отець, із яким я розмовляв, є єдиним священиком у 38-мільйонній країні, який займається, окрім теологічної тематики, тематикою екологічною. Не мушу додавати, що книжка зазнала невдачі.

–    Чи Ви відчували, що тема, яку ви порушуєте, має якийсь резонанс?
–    Загалом мушу сказати, що все змінюється. Коли я 15 років тому почав писати про екологічні проблеми, що в нас усе менше води, наприклад, це видавалося суцільною екзотикою. Нині про це говорять на кожному кроці в медіа. Якби я мав час, то охоче би затримався у Львові й написав про проблему вашого сміттєзвалища.

eco-book-w-eko-bogu-isbn-9788375801934

–    Раніше ви мені сказали, що любите подорожувати Польщею, їздити до маленьких міст. Наскільки для вас є важливою подорож як для репортера?
–    Я в певному сенсі моряк. Зараз не ходжу в плавання, бо маю трьох маленьких дітей і не можу подорожувати так інтенсивно, як колись. Але відколи себе пам’ятаю, то завжди хотів кудись поїхати, щось побачити під час цих подорожей. Вже працюючи журналістам, я почав нотувати свої спогади чи короткі розмови з подорожей. Так поставали мої репортажі.

Спілкувалася Олеся Яремчук
З польської перекладала Олеся Задворняк

 

Олеся Яремчук

Навчалась в ЛНУ ім. Івана Франка (Львів), Institut zur Förderung publizistischen Nachwuchses (Мюнхен) та Віденському університеті (Відень). Репортерка. Пише для газети «День», сайту «ЛітАкцент» та журналів «The Ukrainians» і «New Eastern Europe». Стажувалась на «Німецькій хвилі» (Бонн) та у газеті «Hamburger Abendblatt» (Гамбург). Лауреатка конкурсу художнього репортажу «Самовидець» від видавництва «Темпора», згодом його кураторка. З червня 2017 року – головна редакторка видавництва «Човен».