Нomo sapiens і людина. Застереження з ХХ століття

Анастасія Левкова. Фото з фб
Анастасія Левкова. Фото з фб

Книжки, які читала останнім часом і про які писатиму в цьому блозі, так чи інакше описують болісний досвід людини в умовах тоталітарного режиму – сталінського або нацистського. Це могло б свідчити про мої зацікавлення, але радше свідчить про те, що останніми роками бажання суспільств(а) осмислити, проговорити цей досвід стало як ніколи досі сильним, тож, як наслідок, побільшало й літератури такого типу – здебільшого зарубіжної; попри  те, що деякі з творів, про які йтиметься, видані в себе на батьківщині кілька десятиліть тому, симптоматично те, що зараз у нас активно взялися їх перекладати.

Павел Ранков. Матері

Павол Ранков. Матері / переклад зі словацької Тетяни Окопної. – К.: КОМОРА, 2016
Павол Ранков. Матері / переклад зі словацької Тетяни Окопної. – К.: КОМОРА, 2016

Ми неодноразово читали про ГУЛАГ і приблизно уявляємо тамтешні реалії. Сучасний словацький письменник пише про сталінські концтабори не задля опису їх як таких, а показуючи один з аспектів: те, на що здатна мати заради своєї дитини, як материнство надає життю сенсу й куди може завести боротьба за нього. У 1944 році вагітною репресують молоду словачку. У концтаборі, буденність якої детально описано, вона народжує сина й за те, щоб його не віддали у дитбудинок, мусить заплатити… У текст уведено сучасну героїню, яка нібито пише дипломну роботу про материнство в межових ситуаціях. Ця частина видається дещо притягнутою за вуха, але показова в тому сенсі, що демонструє, як нині суспільства цікавляться й опрацьовують трагічний досвід ХХ століття з різних аспектів, зокрема і з такого, що належить безчассю, – материнства. Матерів у романі, як і показано заголовком, не одна й навіть не дві, і кожна героїня показує іншу грань материнства. Хтось може побачити в цьому всьому гідну подиву самопожертву, а хтось – материнський егоїзм, те, що збудовано на самих лише інстинктах, а не на людськості, яка відрізняє вид homo sapiens від тварин.  

Іґнацій Карпович «Сонька»

Іґнацій Карпович. Сонька: Роман / переклад із польської Остапа Сливинського. — К.: КОМОРА, 2015
Іґнацій Карпович. Сонька: Роман / переклад із польської Остапа Сливинського. — К.: КОМОРА, 2015

У романі польського письменника йдеться про становище жінки, яка в Другу світову була закохана й мала стосунки з ворогом. Очевидно, що такі історії траплялись і в інших окупованих країнах, АЛЕ: становище Соньки безпросвітне не лише тому, що вона – з нацистом й навіть не тому, що за ідентичністю вона невідомо хто, а її земля – «нічийна» (білоруські «креси» Польщі), а передусім із тієї причини, що це глухе патріархальне село з його жорстокістю, подекуди гіршим, ніж до худоби, ставленням до жіночої статі (дівчинки без матері, потім самотньої молодої жінки, потім, після загибелі чоловіка, до самотньої зрілої жінки). Цей роман складає враження безпросвіття; єдиний промінь для Соньки – це її любов до нациста, для автора ж і, певно, читача – любов до Соньки її шлюбного чоловіка, односельчанина.

На відміну від «Матерів» Ранкова, цей роман може видаватись безпросвітним ще й тому, що в ньому заперечено Бога. З одного боку, здається, що в таких умовах неможливо вірити (може, тому священик у «Матерях» каже героїні: «Головне, не втрачай віри в Господа нашого після всього, що ти пережила»). З іншого ж боку, доведено, що у націях бідних, націях, які страждають, відсоток тих, хто вірить, вищий, ніж у націях добробуту. Ранковська героїня  віруюча і, припускаю, не лише материнство, а й віра допомагає їй спершу вижити в нелюдських умовах, а потім – простити себе саму за скоєне зло. Цікаво, що спілкування героїні зі священиком у «Матерях» показує релігію передусім не як закон, а як благодать, світло посеред темряви, поміч у тому, щоб якщо не уникнути страждань, то їх пережити.

Дивовижно, як ці двоє авторів зуміли передати саме жіночий досвід, ще й від першої особи.  «Матері» Павола Ранкова написана динамічно, але без зайвих емоцій. Вона не б’є під дих так, як це робить роман польського письменника, – хоча трагічні події відбуваються з героями і там, і там, але ефект ошелешення, сказати б, навіть шмагання текстом вдається Карповичеві зокрема завдяки стилю. Тут художня умовність значно сильніша, ніж у Ранкова, – зрозуміло, що стара сільська жінка без освіти не може говорити вишуканими метафорами, але саме вони, а також певна лаконічність (короткі розділи, порожні сторінки) – це саме та форма, що додає описуваним подіям драматизму.

Джуліан Барнз. Шум часу

Джуліан Барнз. Шум часу / переклад із англійської Віри Кузнецової. - К.: Темпора, 2016
Джуліан Барнз. Шум часу / переклад із англійської Віри Кузнецової. – К.: Темпора, 2016

Це вже третій роман британського письменника, перекладений українською. З перших двох – «Відчуття закінчення» та «Рівні життя» – читачі пізнали автора найвищих полиць: інтелектуала, письменника з витонченим смаком, майстра оповіді – стриманої, неспішної, яка рухається не тільки вперед, а й углиб (і Барнз часто чергує періоди: то забігає наперед, то звертається до ретроспективи, бажаючи не стільки розповісти, скільки пояснити певну ідею через життєві події).   

«Шум часу» показує ХХ століття з перспективи митця в СРСР – композитора Дмітрія Шостаковича, людини, яка у 1930-х ніч у ніч чекала на чорного ворона – хто з митців у тій країні в ті часи на нього не чекав? Це романізована біографія, що показує внутрішнє життя окремо взятої особи. Цей роман розповідає про природу стосунків митця з владою і з самим собою під такою владою; природу ставлення тоталітарної системи до митців; природу, зрештою, російської (не радянської) влади й Росії як такої (тут британському авторові слід було ретельно працювати над темою – припускаю, що він цікавився цією країною не одне десятиліття).

Як і належить романізованій біографії, тут немало йдеться і про особисте – родину, батьків, жінок, дітей, але, як відомо, тоталітарна держава втручається навіть у ці сфери, тому очевидно, що взаємини з близькими також є проекцією стосунків із владою.  

Цікаво, що цей роман у Британії також з’явився у 2016 році, – це свідчить про те, що інтерес до природи тоталітарного режиму не спадає і в західних країнах.

Вітольд Шабловський. Танечні ведмеді

Вітольд Шабловський. Танечні ведмеді / переклад із польської Андрія Бондаря. - К.: Темпора, 2016
Вітольд Шабловський. Танечні ведмеді / переклад із польської Андрія Бондаря. – К.: Темпора, 2016

Цей польський репортажист уже також добре знаний українським читачам. Перший переклад його книжки – репортажів про Туреччину «Убивця з міста абрикосів» – вийшов українською ще 2012 року. Далі була «Наша маленька ПНР», написана у співавторстві з дружиною Ізабеллою Мейзою про експеримент життя сучасної людини у штучно створених умовах соціалістичної Польщі.

Цьогоріч українською перекладено репортажі Шабловського про болісний досвід – тепер уже не окремих людей, а країн, точніше, постсоціалістичних країн та їх трансформації. «Танечні ведмеді» особливі своєю метафоричністю: автор досліджував дресированих ведмедів, які десятиліттями жили в родинах болгарських ромів, заробляючи для них гроші, – після того як їх було забрано від господарів, щоб навчити жити на волі. І це навчання, як виявляється, – вельми драматичне.

Автор убиває двох зайців: книжка може бути цікава не лише тим, хто цікавиться суспільно-політичною ситуацією, а й захисникам тварин, зоологам, усім, кому небайдужий живий світ поза homo sapiens, адже це самодостатня оповідь про дресированих ведмедів, випущених на волю чи то пак контрольовану волю (якби вона не була контрольована, тварини могли б одразу загинути). При цьому репортаж показує, як неймовірно складно перейти від неволі до свободи, і в багатьох моментах ми впізнаємо у ведмедях власну країну. У другій частині книжки йдеться, власне, про країни, уже без метафор. Шабловський подорожував рідною Польщею (а також Англією, де спілкувався з поляками-емігрантами), Україною, Естонією, Сербією, Албанією, Кубою, Грузією і з кожної країни описав ситуації, що демонструють складність переходу з одного стану до іншого.

Шабловський – один із чільних представників польського репортажу – найсильнішого репортажу в світі. Він не розказує, а показує, крізь одиничне читач може побачити цілісне. Він намагається зберегти об’єктивність, хоча з окремих фраз можна зрозуміти його позицію. Варто додати, що в останні три роки Шабловський спілкувався з очевидцями та нащадками тих, хто пережив Волинську трагедію з українського боку, а точніше, з тими українцями, які рятували євреїв та поляків від різні. Назва книжки, що у вересні вийде друком у Польщі (а потім, смію сподіватися, і в нас) – «Справедливі зрадники. Сусіди з Волині» (Sprawiedliwi zdrajcy. Sąsiedzi z Wołynia).  Припускаю, що ця книжка невигідна нинішній польській владі. Думаю, ця книжка архіважлива зараз для всіх.  

Віктор Франкл «Людина у пошуку справжнього сенсу»

Віктор Франкл. Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі / Переклад із англійської Олени Замойської. — Х.: КСД, 2016
Віктор Франкл. Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі / Переклад із англійської Олени Замойської. — Х.: КСД, 2016

Ця книжка написана найдавніше з усіх тих, про які йдеться вище (вперше – в 1959 році, потім зі змінами й доповненнями багаторазово перевидавалась). Через більш ніж півстоліття вона з’явилась українською і відразу стала бестселером, про що вже впродовж півроку свідчить топ продажів мережі книгарень «Є». На обкладинці українського видання зазначено, що у світі книжки продано понад 15 мільйонів.
 
Автор – австрійський психіатр, психолог, який пережив нацистські концтабори й по війні став засновником напряму в психіатрії, званого логотерапією: лікування сенсом.

Знову ж таки: про те, що таке концтабори, ми вже читали, й Франклові йдеться не про це, хоч він і описує деякі жахіття. Описує їх із тим, щоб показати, ким є homo sapiens у таких умовах. Він не заперечує, що є чимало тих, у кого лишаються винятково інстинкти, але наголошує на тому, що є й багато тих, хто лишаються людьми в найкращому сенсі цього слова. Цю книжку написано зокрема й для того, аби засвідчити (а Франклові не можна не вірити, адже він – очевидець), що людина здатна зберегти рудименти духовної свободи навіть у найбільш несприятливих обставинах.  Він доводить, що, усвідомивши сенс життя, можна не лише витерпіти страждання, а й мудріше його збудувати. Що людина не є продуктом свого оточення, а сама щомиті робить вибір. Принаймні вибір ставлення до обставин, від яких вона, звичайно, не вільна цілком.  

Якщо Фройд наголошує на тваринності людини, то Франкл – на людяності людини. Він показує, що воля людини до сенсу сильніша, ніж воля до задоволення. Може видатись дивним, що ця книжка – книжка про страждання – є надзвичайно життєствердною.

Останнім часом почався бум на переклади мотиваційної літератури, зокрема про те, як бути щасливими. Прочитавши Франкла, усвідомлюєш, що всі ці поради дадуть менше розуміння щастя, ніж «Людина у пошуках справжнього сенсу». Доктор Франкл вважає, що гонитва за щастям рідко завершується успіхом – якщо ставити це собі за самоціль, то нічого не вдасться, адже щастя приходить як побічний ефект мудрого віддання життю.

Я хотіла би, щоб цю книжку прочитав мій друг-біолог, який вважає, що за несприятливих обставин виявляються найгірші риси людини. Хотіла б, щоб цю книжку прочитала моя подруга, яка вважає, що для того, аби стати глибшими, пізнати сенс життя, необхідне страждання (Франкл вважає, що це не так). Я хотіла б, щоб цю книжку прочитали всі літні люди, які думають, що їхнє життя вже не може мати сенсу, бо в них лишилися тільки спогади (Франкл наполягає на тому,  що минуле – це єдина реальна річ, яку вже годі відібрати, й це привід для радості, а не для смутку). Я хотіла би, щоб цю книжку прочитали всі ті, хто вже усвідомив, і ті, яким іще належить до цього прийти, – що любов є найвищою й остаточною метою, найвищим сенсом людського буття (ці слова звучать надто пафосно й надто загально, але в результаті особливих випадків кожен може осягнути їх правдивість).

***
Ще раз наголошую на тому, що всі ці книжки – перекладні (і саме ці п’ять перелічених – у дуже добрих перекладах), й це тенденція останніх років: перекладної літератури виходить у рази більше, ніж української. Причому в творах зарубіжних авторів може йтись і про українські терени.

Звісно, українці також мають що розказати про свою минувшину, але, думаю, передусім їм слід навчитися це робити – не у бравурно-переможному стилі з перетворенням історії на шахівницю, де грають чорні та білі, свої та вороги. Наша історія надто складна, і бажання заповнити полиці масовою історичною літературою із таким посилом («свої» й «чужі», «переможці», «зрадники», де все дуже однозначно) викликає розчарування й риторичне запитання: чого ми цим досягнемо? Піднесення рівня патріотизму? Тоді наступне питання – яким буде цей патріотизм?

Приклади маємо в своєму ж минулому та по сусідству.
   
І є ще один аспект у оглянутих книжках: вони є не лише порахунком із минулим. Усі вони показують не лише болісний досвід як такий, а й те, ким є людина, адже страждання є її лакмусовим папірцем. У Посткриптумі до «Людини у пошуках справжнього сенсу», написаному в 1984 році, Віктор Франкл пише: «Із часів Освенцима ми знаємо, на що здатна людина. Із часів Хіросіми ми знаємо, що поставлене на карту». І зараз, через тридцять років виникає питання: справді знаємо – чи вже, на момент 2010-х, забули? Складається враження, що сучасний світ, зокрема нинішня Європа, відкочується назад. Чи здатне настирливе нагадування про біль ХХ століття спинити це відкочування?

Питання відкрите. Але нагадувати варто. Усі ці книжки є не лише порахунком, а й застереженням.

Більше бліц-оглядів читайте тут.

Анастасія Левкова

Анастасія Левкова (нар. 1986 р. у м. Карцаґ, Угорщина). Літературознавиця, журналістка, менеджерка літературних проектів. Ініціаторка й кураторка рубрики «Приватна урбаністика» на сайті журналу «Тиждень» (tyzhden.ua). В минулому - арт-директорка мережі книгарень «Є», заступниця директора з розвитку Українського інституту книги, редакторка відділу «Культревю» «Українського журналу» (Прага, Чехія). Авторка підліткового роману у щоденниках «Старшокласниця. Першокурсниця»