Скрипник — нарком, інженер і морфініст

Гірше за родичів тільки однофамільці — народний комісар освіти Микола Олексійович Скрипник, мабуть, не раз пригадував це старовинне китайське прислів’я. Голова Наркомосу, а отже, головний начальник над письменниками, був він страшенно популярний — старий більшовик, харизматичний, освічений, культурний, нещодавно одружений, зі смаком одягнений, ба навіть дещо гламурний на тлі Станіслава Косіора в косоворотці, суворий і справедливий одночасно. Скрипника любили і боялися, а Леонід Чернов згадав його у віршах, щоправда, заримував усього-на-всього з рибником:
Став я бідний: не куплю собі автомобіль вже —
Фінінспектор обкладає гірш благбазячого рибника.
Я хотів би жить не менше і не більше
За Миколу Олексійовича Скрипника.

"Отак як бачите». Дружній шарж Георгія Дубінського. Микола Скрипник в образі Саваофа над усіма літорганізаціями

“«Отак як бачите». Дружній шарж Георгія Дубінського. Микола Скрипник в образі Саваофа над усіма літорганізаціями

Нарком
Усім запам’ятався виступ Скрипника на знаменитому диспуті 18–20 лютого 1928 року в харківському Будинку літератури ім. Блакитного. Нарком освіти виголосив заголовну доповідь «Наша літературна дійсність», у якій несподівано для пролетарських письменників із ВУСППу підтримав формально-естетичні пошуки ваплітян, футуристів, авангардівців: «Менше посміху над художньою ознакою і більше естетичної художньої критики її, — закликав він. — Цей, на мою думку, лозунг повинен бути лозунгом повсякденним нашого художнього життя».

«Як сьогодні бачу його на сцені в модному на той час закордонному світері (недавно повернувся із-за кордону), — згадував Володимир Гжицький. — Піджак він скинув і повісив на бильце стільця. Під час промови не стояв, а ходив сюди-туди по сцені, цідив слова рідко, але кожне слово доходило до нутра слухача».

Микола Скрипник виступає на ХІ з’їзді Рад Київщини

Микола Скрипник виступає на ХІ з’їзді Рад Київщини

Олексій Полторацький не просто слухав Скрипника з залу, а набрався сміливості виступити з трибуни. Зелений панфутурист боронив групування літераторів за формальними ознаками й закидав доповідачеві, що той не помітив слона, тобто «Нову генерацію», а потім і сам викинув коника.

«Сидів, весь час курив і пив боржом Микола Олексійович Скрипник, тодішній нарком освіти. Коли я згадую його, дивлячись на таких теперішніх наркомів освіти, як ота жінка, забув прізвище, яка мало чим відрізняється від хатньої робітниці, або малописьменний Удовиченко, то лишається просто руками розводити: Скрипник таки був постать, таки був авторитет!

Зовні він нагадував когось із трьох мушкетерів, звичайно, в престарілому віці. Довгі сиві вуса, гостра борідка. Курить і п’є боржом, і коли йому щось у чиїйсь промові не подобається, то починає гучно кашляти на весь зал, якось зловісно, по-воронячому: — Кра, кра! — аж душа в п’яти спускається.

Словом, я собі виступаю, і щось Скрипникові в моїй промові не подобається, і він починає голосно кашляти. Тоді я, в міру свого двадцятидволітнього нахабства, наливаю повну шклянку боржому і з поклоном несу йому. Весь зал починає реготатися і Скрипник теж. Пригадую місце із промови Скрипника:

— Нам іноді кажуть, що українську літературу повинні творити лише українці національністю. А я відповім на це: — Навіщо нам ваша кров? Нам потрібна ваша робота! — це були справжні слова інтернаціоналіста.

І ще друге місце пам’ятаю: — Хай не всі ви пишете ідеологічно витримано. Та хай буде витримано на десять процентів, і це добре. — І раптом, підвищуючи голос: — Та ми хочемо, щоб були всі сто!

Враження він справив величезне. Старий більшовик Сава Степняк розповідав уже пізніше про Скрипника таке:

— Ми з ним посперечалися в одній справі, і тоді він каже мені одверто: — Розумієш, Саво, ти більшовик і я більшовик. Тільки ти великорос, а я українець, а це означає, що ми до кінця ніколи один одного не зрозуміємо!

Щось, значить, було в діда не до кінця вижите».

Микола Скрипник серед піонерів

Микола Скрипник серед піонерів

До всього Микола Олексійович був ще й молодий тато. Приватне життя він не афішував, проте його другий шлюб викликав багато розмов і пліток, адже це була класична історія начальника й секретарки. Олександр Семененко охоче переказував харківські пересуди: «Уже в перші роки роботи Скрипника в наркоматі юстиції почали згадувати у зв’язку з його іменем його секретарку, молоду і жваву жінку на ім’я Раїса Леонідівна Петрова. Поза очі її більше називали Раїчкою — з тим відтінком легкої іронії і прихованої неприязні, що їх завжди викликають занадто впливові секретарки при могутніх людях. Молода секретарка наркома мала той рівень освіти, який діставали дочки середньобуржуазного прошарку в гімназіях. Раїчка, років на 30 молодша від свого наркома, була дуже енергійна, рухлива й балакуча. Невисока на зріст, але пропорційно збудована, вона була принадною жінкою, і старий більшовик, після досить довгого періоду неоформлених романтичних взаємин зі своєю секретаркою, оголосив її своєю дружиною. Історія доволі звичайна для старих мужчин, коли вони мають гроші або владу і прагнуть надолужити попередні довгі роки, втрачені на здобуття становища в житті».

Не менше клопотів, ніж із жінками та школярами, мав Скрипник із письменниками, тим паче однофамільцями. 23 лютого 1929 року, який іще не був днем Радянської армії, помер дописувач «Нової генерації» Леонід Гаврилович Скрипник. «Нарком освіти Скрипник, довідавшись про смерть свого однофамільця, — писав Полторацький, — наказав влаштувати йому похорон по вищому розрядові: — Хай усі бачать, як держава шанує своїх письменників! — Леоніда ховали з факельцугом і до жалобної колісниці було запряжено восьмеро шкапин».

Некролог на Леоніда Скрипника з журналу «Всесвіт»

Некролог на Леоніда Скрипника з журналу «Всесвіт»

Інженер
Найдокладніше біографію Леоніда Скрипника з його слів переказав той-таки Полторацький: «— Я закінчив транспортну академію в перші дні імперіалістичної війни, — розповідав він мені, — якраз тоді, коли почали посиленими темпами будувати мурманську залізницю: порти на Балтиці не діяли і нам потрібний був незамерзаючий порт на Півночі. Я приходжу по диплом до шефа академії, великого князя такого-то. Він каже мені: — Мої випускники ніколи не підводили. Призначаю тебе начальником будівництва Мурманської залізниці. — Це мене, жовторотого дипломника, без жодного практичного стажу! Та що поробиш — наказу великого князя не порушиш. І от я в шинельці “вольноопределяющегося”, з солдатськими погонами, їжджу вздовж будівництва, і літні інженери стають переді мною навитяжку. У моєму розпорядженні за штатом одинадцять денщиків і десятки тисяч чорноробів. Коли я приїжджаю на ділянку будівництва, де мене ще не знають в обличчя, трапляється, що унтер-офіцер — на дорозі ж працювали мобілізовані — підходить до мене: — Ти чого тут прохлаждаєшся, нижній чин? — Я йому віддаю честь: — Пробачте, пане унтер-офіцер, я інженер Скрипник! — а того ледве не апоплексичний удар розбиває з переляку. Залізницю я все ж таки збудував і великого князя не підвів.

У цій розповіді я, проте, ручуся лише за дві речі: по-перше, що переказав їх точно, по-друге, що Мурманська залізниця таки збудована: сам нею їздив. Решта на Леонідовій совісті».

Леонід Скрипник. Фото з журналу «Нова генерація»

Леонід Скрипник. Фото з журналу «Нова генерація»

Зовнішність у Леоніда Скрипника була не менш ексцентрична: «Найбільше він нагадував марсіанина з ілюстрацій до уеллсової “Боротьби світів”. Безкровне обличчя, гладкий череп, пронизливі очі — він справді виглядав гіпотетичною людиною прийдешнього, у якій мозок задавить увесь емоційний світ і такі рудименти, як волосся, нігті, зуби, м’язи, відімруть, як у нашого сучасника відмерли порівняно з мавпою шкура, хвіст, апендикс».

Коли почав виходити журнал «Нова генерація», Скрипник уже кілька років як працював на Одеській кінофабриці ВУФКУ, займався технологіями фотозйомки, брав участь у художніх виставках і активно друкувався в журналі «Фото для всіх». Незабаром вийшли його книжки «Порадник фотографа» (1927) та «Нариси з теорії мистецтва кіно» (1928). Полторацький називав його богом технічної фотографії.

Що було між Мурманською залізницею й Одеською кінофабрикою — одному богу відомо, та й то богу не фотографічному. Знаємо тільки, що у серпні 1918 року відділ винаходів Міністерства торгу і промисловості Української Держави видав два свідоцтва на заяви Леоніда Гавриловича Кулебіка-Скрипника про патентування винаходів і вдосконалень. Скрипник-інженер запатентував піч-термоакумулятор і портсигар-запалку.

Леонід Скрипник. «Інтелігент» (1929). Обкладинка Адольфа Страхова

Леонід Скрипник. «Інтелігент» (1929). Обкладинка Адольфа Страхова

Теоретичну працю «Мистецтво й соціяльна культура», яку друкувала «Нова генерація», футуристи поклялися видати книжкою, але вона так і не побачила світ. А «екранізований роман» «Інтелігент», спершу теж друкований у журналі під псевдонімом Левон Лайн, з’явився окремим виданням за кілька днів до смерті автора. Зі спогадів Полторацького: «Коли я приїхав до Харкова й став працювати в “Новій генерації”, то звернув увагу, що туди надходять мало не двічі на тиждень якісь грубі листи, адресовані Семенкові одним і тим самим почерком. Як виявилося, то Леонід Скрипник надсилав до редакції сторінки за сторінками рукопис своєї максималістської праці про абсолютну непотрібність і шкідливість мистецтва в комуністичному суспільстві, про нагальну погребу якнайскорше замінити мистецтво наукою і самий емоційний спосіб мислення — точним аналізом.

Коли Скрипник переїхав до Харкова, то він мені й зовні видався людиною отого способу жити, який він пропагував у своїх статтях: був абсолютно лисий, носив якісь спеціальні окуляри, обличчя його було бліде — ні кровинки, губи тонкі, безкровні. Гомункулус, а не людина во плоті й крові. І характер у нього був відповідний: темперамент холерика, страшенно нервовий, капризний і дратівливий. А втім, аж надто розумна людина, до того ж весела й компанійська: крайнощі прекрасно уживалися в ньому.

Роман “Інтелігент”, який Леонід написав, повністю заперечуючи свої теоретичні погляди, був дуже цікавим сатиричним твором, так само як і пізніше надрукований сатиричний нарис про українського письменника, який поїхав до Ївропи набиратися цивілізації (ця сатира була написана проти хвильовістів, які обстоювали союз з “психологічною Європою”, а з хвильовістами Семенко і його друзі були в якнайгірших стосунках одверто проголошеної війни)».

Після смерті свого чільного автора журнал «Кіно» навіть запровадив премію його імені: «Щоб увічнити пам’ять цього першого теоретика кінематографії революційної України, журнал “Кіно” призначає щорічну премію ім. Леоніда Скрипника за найліпшу, українською мовою писану статтю чи книжку з теорії революційного кіномистецтва, що вийде протягом року».

На щастя для наркома, Леонід Скрипник був лише однофамілець, а от Лев Скрипник претендував і на родичання.

Лев Скрипник

Лев Скрипник

Морфініст
Чи не кожна літорганізація у 1920-х роках могла похвалитися своїм оригінальним Скрипником. Якщо «Нова генерація» козиряла інженером, радикальним прихильником метамистецтва, то «Молодняк» пишався шахтарем і перевихованим злочинцем. Льва Скрипника молодняківці називали просто Льовою.

Біографічних даних Льови Скрипника ніхто не знав і не знає, основні відомості про нього взято з його автобіографічної прози. Відомо, що народився він 1903 року на Донеччині, у якомусь шахтарському селищі поблизу станції Ясинуватої (у Ясинуватій народився і нарком). Батько його, Володимир Олексійович Скрипник (а нарком Микола Олексійович), був штейгером, тобто гірничим майстром. Батька Льова не пам’ятав, а про дитинство згадував: «Вічно брудний, без грошей, розпатланий, тинявся від копальні до копальні, від однієї вошивої касарні до другої, від одного паркана до іншого нікому не потрібний, чужий…» Перша робота — коногоном на шахті. За неперевіреними даними, брав участь у громадянській війні у складі Богучарського полку на території Воронежчини. Повернувся на Донбас, працював на шахті «Смолянка» в Донецьку.

На початку 1920-х Льова перебрався до Харкова, ймовірно, відсидів у БУПРі, вів життя волоцюги, тяжко хворів. За легендою, із в’язниці його визволив дядько-нарком, після повчальної розмови з яким Льова взявся за розум, самоосвіту і письменництво. Насправді жодних доказів про кревні зв’язки наркома і прозаїка-морфініста немає.

Перші книжки Льва Скрипника вийшли російською мовою в Москві — «Илюшка-батрак», «Шахтер Василий» (обидві — 1926) та «Золотое детство» (1927). Українською мовою дебютував 1927 року в комсомольському журналі «Молодняк», наступного року вийшли збірка оповідань «Вибух» і повість «Двісті п’ятдесят перша верства». Найцікавіші, хоча правильно сказати — одинокі, спогади про Льову Скрипника залишив секретар «Молодняка» Степан Ковганюк.

«Автор відомої тоді повісті “Будинок примусових праць” — твір безумовно автобіографічний, бо сам Скрипник не раз розказував про побут у цій установі. Неясні тільки причини, через які він туди потрапив. Казали, що він як анархіст з переконання був засуджений на довгі роки за якісь там акції, а визволив його з тюрми рідний дядько — Микола Олексійович Скрипник, нарком освіти і член Політбюро ЦК КП(б)У. Друга версія, яку я почув недавно, ніби Льова взяв на себе чужу провину й сів у тюрму, щоб вивчити тамтешнє життя. Що ж, Льова міг піти й на таке. Сам він про причини говорити не любив, а допитувались було незручно. Племінник наркома, талановитий письменник, відомий усьому Харкову морфініст, він і зовні був помітною постаттю. Коли я прийшов до «Молодняка», Лев Скрипник був, здавалось, на божій дорозі. Вживання морфію так виснажило його, що він ледве клигав. Ішов вулицею, похнюпившись і натикаючись на прохожих, а коли відчував, що час впорскувати морфій, то спинявся де завгодно на тротуарі, обертався до стіни, виймав шприца, підкочував штанину й робив собі укол. Одразу оживши, він бадьоріше йшов далі. Оживав він, правда, відносно, хоч і дуже повільно, але міг говорити, а звичайно перебував у стані прострації. Шприца й морфій він носив під сорочкою в кобурі від браунінга. Не раз він ночував у нас в редакції, сидячи на стільці або лежачи на голому столі. Приходячи раненько до редакції, я будив Льову й відчиняв вікно, бо в кімнаті смерділо ефіром, а на підлозі валялись клапті вати — сліди Льовиних уколів. Ночував він в редакції не тому, що не мав де спати. У нього була десь і квартира, і навіть жінка — страшне створіння, яке Льова підібрав на вулиці, “рятуючи” від розпусти. Жінка його ходила в такому модному манто з блискучого чорного сатину, що воно одразу впадало в очі своєю дешевою претенціозністю. Приходила вона в редакцію тільки в дні виплати гонорару, забирала у Льови гроші й кудись зникала. Був у Льови менший брат, як тепер кажуть, “людина без певних занять”, і він теж удавався до Льови по допомогу. Добряк Льова роздавав свої гонорари, а як жив сам, було незрозуміло.

Лев Скрипник. «Маленька степова рудня» (1930]

Лев Скрипник. «Маленька степова рудня» (1930]

Весною дядько нарком влаштував Льову в якийсь московський диспансер лікуватись, але вже через тиждень Льова знов з’явився в Харкові. В диспансері його перевели на маленьку дозу героїну, яка не могла замінити його звичних доз морфію, і Льова збунтувався: побив головного лікаря, погнув своє залізне ліжко, повибивав шибки в палаті. Адміністрації було незручно застосовувати до племінника відомого державного діяча тих методів фізичного впливу, яких вона, певне, застосовувала до звичайних смертних, і Льову просто виписали з диспансера й відправили додому. Але дядько, мабуть, твердо вирішив вилікувати племінника й послав його в Севастопольський інститут фізичних методів лікування. Відтіля Льова повернувся аж восени. Він дуже змінився на краще: поправився, посвіжів, побадьорішав. Ми всі поздоровляли Льову з одужанням, просили що-небудь написати. Це підтримало б його самого матеріально, та й читач уже давно не бачив його творів, отож нехай бачить, що письменник-молодняківець Леонід Скрипник живий і працездатний. Льова обіцяв. Одного дня я зайшов чогось до редакції надвечір і побачив Льову за столом, він сидів і щось писав. Писав Льова дуже повільно, довго обмірковуючи кожну фразу, але написане вже ніколи не переробляв. Не любив він також кидати задумане на половині, а тому, що в нього була написана лише сторінка, то це означало, що Льова ночуватиме в редакції.

Так воно й було. Другого дня я мав верстати черговий номер і прийшов до редакції рано. Тільки відхиливши двері в кімнату, я відчув гострий запах ефіру. На підлозі й на столі валялися клапті вати, а Льова мирно спав з столом, поклавши голову на руки. Я розбудив його й мовчки показав на вату. Йому нікуди було критись, і він щиро розказав мені історію свого лікування в Севастополі. Виявилось, що поправився він лише завдяки режимові та доброму харчуванню, а морфій він як вживав до Севастополя, так і вживав і в диспансері, хіба що в меншій дозі. Де і як він його діставав? Дуже просто: морфій йому продавали по три карбованці грам… ті лікарі, котрі його лікували. Відомо, що між наркоманами і в злочинному світі існує кругова порука і повна солідарність. Вона й занапастила Льову остаточно.

Незабаром Лев Скрипник зник з харківського обрію і про нього якось забули. А через рік пройшла чутка, що він помер. Зважаючи на тяжкий стан його здоров’я, цьому можна було повірити. Повірив і я».

У довіднику «Письменники Радянської України» за 1970 рік про Льову Скрипника сказано, що він багато мандрував по Радянському Союзу, жив у Москві, Ленінграді, Полтаві, інших містах. Тяжко захворів і, за свідченням Володимира Сосюри, лікувався у полтавській психоневрологічній лікарні, де й помер 1939 року. Степан Ковганюк цій інформації не вірив: «Наведені відомості з Довідника сумнівні, ґрунтовані на випадкових свідченнях. Таке, наприклад, свідчення Сосюри, ніби Скрипник помер аж 1939 року. Дивно, як міг чоловік, що ледве ходив по світі ще в 1929 році, прожити ще десять років? Чи не помилився Сосюра?»

Коментарі

новини
анонси
книга дня
© Літакцент, 2007-2017. Передрук матеріалів тільки з дозволу редакції.
тел.: , , е-маіl: redaktor(вухо)litakcent.com
Двигунець – Wordpress
Дизайн – Юрій М. Барабаш