Карл-Маркус Ґаус: «Малі національні та мовні групи є сіллю Європи»

Карл-Маркус Гаус
Карл-Маркус Гаус

Цьогоріч австрійський репортер, есеїст та письменник Карл-Маркус Ґаус є певним відкриттям для українського читача. Ось щойно у видавництві «Темпора» вийшла його книга «Зникомі європейці» у перекладі Христини Назаркевич, а незабаром з’явиться ще один переклад – Юрко Прохасько працює над його «Європейським алфавітом». По назвах книг одразу чути близьку авторові тематику – це Європа, історії різних народів, а також національних меншин. У збірці репортажів «Зникомі європейці» письменник розповідає про національні меншини Європи, що наразі перебувають на межі зникнення й забуття. Це сефарди Сараєва, ґотшейські німці, арбереші, лужичани та арумуни. Карл-Маркус Ґаус описує їхній побут, повсякденність, а також індивідуальні звички окремих представників, крізь призму приватних історій яких прозирає ширший план історії громади та народу.

Газета «Die Zeit» пише, що у своїх текстах Ґаус «поєднує політичний аналіз, історичні екскурси, культурні та філософські роздуми, репортаж, інтерв’ю й подорожі, створюючи власний жанр найвищої літературної якості». Сам Карл-Маркус Ґаус також є редактором, він видає часопис «Література та критика», один з останніх номерів якого, до речі, був присвячений Україні. Вже завтра як спеціальний гість він приїде на «Форум видавців у Львові», де матиме низку зустрічей та презентацій. Напередодні ми поспілкувалися з ним – про топографію пам’яті, сприйняття часу та те, що зникає.

Карл-Маркус Гаус. Фото з сайту vienna.at
Карл-Маркус Гаус. Фото з сайту vienna.at

– Перше запитання я хочу поставити про вашу книгу, яка щойно з’явилася в українському перекладі. У своїх репортажах «Зникомі європейці» ви пишете про національні меншини в Європі. Скажіть, чому ця тема є для вас важливою? І який привід ви мали для того, аби почати її досліджувати?
– Я вважаю, що малі національні та мовні групи є сіллю Європи. Почуваю до них дуже велику симпатію, позаяк вони втримались, незважаючи на утиски своїх сильних сусідів, і тому що вони належали не лише до своїх малих груп, а й до культур, якими були оточені. У певному сенсі ці малі національні групи є справжніми європейцями: вони вже здійснили те, чого нам потрібно було ще навчитися, зокрема, не покидати власну культуру та мову, а навпаки – берегти себе та розвиватися далі, водночас не замикаючись у собі і взаємодіючи з іншими культурами.

Карл-Маркус Гаус. Зникомі європейці / Пер. із нім. Х.Назаркевич. - К.: Темпора, 2016
Карл-Маркус Гаус. Зникомі європейці / Пер. із нім. Х.Назаркевич. – К.: Темпора, 2016

– Чи можете розказати більше про сам процес написання книги? Як ви збирали ті історії, які описуєте у «Зникомих європейцях»?
– Доречно буде сказати, що я опублікував 25 книг, і майже у всіх мандри відіграють дуже важливу роль, особливо в тих п’яти томах, в яких я розповідаю про свої подорожі до груп малих національностей. При цьому майже завжди я використовую доволі схожий підхід. Перед тим, як вирушати в дорогу, я в бібліотеках дізнаюся все можливе про регіон, який відкриваю для себе. Відповідно, коли я вже в дорозі, то знаю досить багато про цю країну та тутешніх людей, культуру та політику. Але найцікавіше те, що на місці багато з того, що я прочитав раніше, я мушу знову забути, аби власний погляд передував здобутим раніше знанням. Я розслабляюся та зосереджуюсь на тому, що бачу та чую, на всіх своїх відчуттях. Вже по поверненні я дозволяю собі, аби минули два-три місяці, щоби пережиття певним чином вляглися в мені. І аж тоді я берусь за роботу, починаю розповідати історії моїх подорожей: наприкінці видимим має бути і те, й інше – те, що я пережив крізь призму особистого досвіду, а також і ті знання, які я засвоїв. Так я пишу про свої суб’єктивні досвіди, однак із претензією на те, аби дати певну об’єктивну інформацію про країни та нації, до яких я здійснював свої подорожі. Ця напруга характеризує всі мої книги: радикально суб’єктивний погляд та об’єктивний контент. Одним читачам подобається перше, іншим – друге. Але мені йдеться про обидва пункти: і про те, щоби розповісти про власний пережитий досвід, і про світ, яким я подорожував.

Карл-Маркус Гаус. Фото з сайту nzz.ch
Карл-Маркус Гаус. Фото з сайту nzz.ch

– Чи пам’ятаєте свою першу в житті подорож?
– Перші подорожі в мене були у віці трьох-чотирьох років, тому що мої бабуся та дідусь жили в селі десь шістдесят кілометрів від Зальцбурга, де я виріс. Там у будинку був великий годинник, який кожної години вибивав час, упродовж цілої ночі також. Я часто прокидався та тоді розвинув собі якесь внутрішнє розуміння часу, часу, що минає. Можливо, це було основною причиною, зерном подальших любовей, які згодом були для мене такі важливі: пристрасть до багатьох речей, які переживають свій захід; втрачених людських стосунків та поведінки; до мов, близьких до зникнення; до регіонів, що перебувають на узбіччі. І до людей, які не є переможцями. Писати про переможців надто нудно. Мені здається, я донині чую, як б’є годинник моїх дідуся та бабусі, яких уже понад сорок років немає сере живих, та той годинник, який певним чином розбудив у мені усвідомлення часу, що минає, і мене в ньому.

Карл-Маркус Гаус
Карл-Маркус Гаус

– Своїми текстами ви в певному сенсі створюєте карту пам’яті (як Мартін Поллак писав про топографію спогадів). Але що для вас є важливішим у таких подорожах – описати нинішню ситуацію, як живуть люди у селах, наприклад, чи також і передісторію, розповісти минуле?
– Мені важливе і те, й інше: як люди живуть нині, але також і те, як вони історично дійшли до того, що так мають жити. Як так сталося. Є важливіші автори, як Петер Гандке, скажімо, чи угорець Ласло Краснахоркаї, які намагаються в певному сенсі зупинити потік подій і надати одному моменту майже міфічної краси. Мій підхід якраз протилежний: навіть там, де світ, здається, стоїть на місці, я пробую уважніше пригледітись та кинути на все якийсь завмерлий погляд, аби збагнути певний момент історії. Себто я не намагаюся зупинити зображення, а навпаки – знову надати йому руху. Мені здається, що це людська доля – бути історичною істотою, і всюди, також там, де, здавалося б, немає жодної історії, я шукаю її сліди. Але я роблю це не з ностальгії, а для того, аби дослідити та зрозуміти світ, яким він є нині, а з тим і самого себе.

Фото з книги "Зникомі європейці"
Фото з книги “Зникомі європейці”

– Ви цікавитесь темою Центральної та Східної Європи, і одного разу в інтерв’ю цікаво зазначили, що Дунай є експериментальною лабораторією для історії. Скажіть, чи у вашій творчості відіграло певну роль те, що ви походите із сім’ї дунайських швабів? Чи цей пошук, про який ви говорите вище, є також певним шляхом самовіднайдення?
– Звісно, моє походження відіграло важливу роль у тому, що я цікавлюся багатьма історичними областями, які були населені багатьма національностями, епохами, в яких дуже сильні протиріччя, жахливі, але також і плодотворні. Дещо пафосно можу сказати, що саме моєму походженню я завдячую здатність мислити про багато народів.

Фото з книги "Зникомі європейці"
Фото з книги “Зникомі європейці”

– Дуже багато своїх репортерських подорожей ви здійснили із фотографом Куртом Кайндлем. Скажіть, чи у репортажі для вас важливим є цей візуальний «супровід»?
– Ні, власне кажучи, зовсім ні. Навіть навпаки, я взагалі не люблю ілюстрованих книг, тому що зображення обмежують уяву читача. Але у випадку із Куртом Кайндлем у нас склалося так, що ми близькі друзі, маємо ті самі зацікавлення в певних темах та регіонах – і саме тому ми разом вирушаємо у подорож, але з умовою, що не будемо заважати один одному у своїх проектах. Проте ми зробили такий взаємний реверанс: у багатьох моїх книгах є його фотографії, а в його фотоальбомах – мої маленькі тексти. Ми обоє вже понад тридцять років зайняті у своїх професіях і часом підморгуємо один одному у книгах, або ж виставках відповідно. Проте я вважаю, що літературі не потрібен жоден візуальний супровід. З фото ж навпаки – тут потрібні маленькі зрозумілі тексти, навіть якщо це лише підпис чи дата до фотографії. Ми ж натомість зараз тонемо в жахливих фото з усіх регіонів, де панує війна; фото може нас сполохнути, але лише текст може нам сказати, про що тут йдеться, про удар із певного боку, напад певної армії…

Фото з книги "Зникомі європейці"
Фото з книги “Зникомі європейці”

– Що ви сказали б журналістам, які починають працювати у жанрі репортажу? На що їм варто звернути свою увагу?
– Мені здається, що між художньою літературою та журналістикою є плавний перехід, жодних протиріч. Деякі оповідачі, яких я люблю, були великими журналістами, як от Йозеф Рот, наприклад, чи Габріель Ґарсія Маркес. Що можна порадити молодому авторові, молодому журналістові чи журналістці? Можливо, те, що шукати теми варто не десь далеко, а поруч. Це звучить дивно, коли про це кажу я, але я у своїх репортажах також написав про людей, які живуть поруч зі мною. Потрібно тримати очі широко розплющеними, тоді чужий може довіритись вам, але потрібно також пам’ятати, що той, кому ви довірились, може бути чужим. Це добре: на речі, які поруч, поглянути «чужими» очима, так ніби ви щойно відкрили щось екзотичне. І побачите: це може вас здивувати, захопити, надихнути. Ще я міг би порадити мати матеріалу завжди більше, аніж треба. А ще – що треба шукати якийсь свій шлях, бажано, аби він не залежав від того, чи автор дістав якийсь випадковий успіх або зазнав випадкової поразки.

Фото з книги "Зникомі європейці"
Фото з книги “Зникомі європейці”

– Чи можете назвати кількох авторів, які вам близькі, які певним чином є вашими вчителями?
– Парадоксально, але цього я зробити не можу, тому що вплив улюблених авторів моєї молодості, тексти яких я сприймав дуже близько, вже надто малопомітний. Однак мені важливий Йозеф Рот, наприклад, що був чудовим письменником, але також і журналістом. Або ж Карл Краус, книга якого «Факел» була мені дуже близька. Або Герман Брох, роман якого насправді є есеїстичними структурами, які мене дуже пройняли. Чи зауважить це читач у моїх книгах, якщо я сам цього не можу зробити? Не знаю.

Фото з книги "Зникомі європейці"
Фото з книги “Зникомі європейці”

– Останнє і трохи філософське питання на завершення. Якби ви писали книгу і знали, що її прочитають всі люди на землі, про що б вона була?
– Дорога Олесю, у цій книзі може йтися лише про одне – про щастя.

Розмовляла Олеся Яремчук

Олеся Яремчук

Навчалась в ЛНУ ім. Івана Франка (Львів), Institut zur Förderung publizistischen Nachwuchses (Мюнхен) та Віденському університеті (Відень). Репортерка. Пише для газети «День», сайту «ЛітАкцент» та журналів «The Ukrainians» і «New Eastern Europe». Стажувалась на «Німецькій хвилі» (Бонн) та у газеті «Hamburger Abendblatt» (Гамбург). Лауреатка конкурсу художнього репортажу «Самовидець» від видавництва «Темпора», згодом його кураторка. З червня 2017 року – головна редакторка видавництва «Човен».