Як я поголив Марінетті

«Що хороше бачиш на старій картині?
Тільки жалюгідні потуги художника, безнадійні спроби
зламати перешкоди, що не дають йому змоги до кінця
відтворити свій задум».
Філіппо Таммазо Марінетті

Марінетті був правИй, коли говорив про завади, які стоять на шляху художника, але його закручені вгору вуса не дали добре почути сказаного. Таких вусанів узагалі переважно сприймають за клоунів чи диваків — я знаю, що кажу. Та й прапор фашизму, який незабаром підняв над Італією Бенітто Муссоліні, остаточно відлякав європейських естетів від футуристичних ідей його поплічника-літератора. Мистецтво взагалі все життя потерпало від нав’язливих домагань політики і церкви. Воно було таким собі милим хлопчиком у накрохмаленій сорочці, який із лакейськими запитаннями бігав за вождями й попами: «Чи не помогти вам?», «Може вам ще щось треба?». Будь-який крок убік зазвичай суворо карався, натомість за гарну роботу добре платили — отже, завжди вистачало охочих оселитися при дворі чергового телепня в мантії й зі скіпетром, і отримувати гарну платню за улесливо-красиві портрети його дружин, коханок і бабусь. Або отримувати необхідну кількість заколотих рабів-натурників задля реалістичнішого відтворення пози мертвого Христа. Тому все «велике мистецтво» од віку розробляло питання ідеології, релігії та будь-які інші, окрім, власне, питань Мистецтва. Воно просто не дуже уявляло, що такі взагалі існують. У живописі, наприклад, «питання мистецтва» переважно зводилися до того, де краще копати камінчики на пігменти, чим лакувати готову роботу і яка має бути щільність ниток у полотні. Побіжно «мистецтво» торкалося таких тем, як колористика й композиція, але й вони були потрібні лише для якіснішого обслуговування тогочасної кон”юктури.

Зрештою, закрутивши вище вуса, можна ще раз сказати, що ніякого мистецтва й не було. Все, що ми вважаємо «історією світового мистецтва», — це довгий і, треба визнати, не дуже вдалий процес удосконалення техніки печерного малюнка. Фізика, наприклад, за значно коротший час досягла незрівнянно більших успіхів. Коли Фарадей уже запускав перший у світі електродвигун, Тернер усе ще копав камінчики.

Такі безумовно цікаві питання, як сюжет, наратив, мораль — до самого мистецтва мають опосередкований стосунок. Коли я дивлюся на фреску Джотто, мені немає діла до пози сестри Марії й кількості квітів у її руках. Я ніжно люблю Джотто, але мені хочеться розламати релігійні рамки його картин (у які, до речі, він сам себе заганяв), вивести за ручку на світло прогресу, дати пензля і сказати: «Жгі! Подаруй світові свої божевільно прекрасні кольори без всього цього сюжетного непотребу!» Великий винахідник Леонардо да Вінчі (який і не позиціонував себе як художник) багато зробив для живопису. Дослідники досі ламають списи, кому ж посміхається Джоконда і чи посміхається вона взагалі. Леонардо писав неперевершено технічно, він справді далеко просунув техніку живопису, але мене завжди муляло питання — навіщо? Великому вченому можна пробачити таку безневинну розвагу, як живопис, але нам — навіщо це нам, тут і зараз? Яке нам має бути діло до повороту голови Іуди на «Таємній вечері»? Чи справді ці речі допомагають краще зрозуміти світобудову? Чи живопис — саме той інструмент, яким треба шукати відповіді на химерні питання моралі, духовності і т.д.?

Джотто ді Бодоне, «Жертвопринесення Іоакима», 1304–1306 рр.
Джотто ді Бодоне, «Жертвопринесення Іоакима», 1304–1306 рр.

Кілька років мені викладали «Історію мистецтва» — і я справді непогано знався на всіляких потішних деталях і за дрібним фрагментом міг відрізнити живопис південної Італії від північної. Але за всі ці роки мені ніхто так і не спромігся пояснити — навіщо. Я сумлінно вивчав історії сюжетиків та імена придворних іспанського короля, сподіваючись, що незабаром мене жде справжній бонус у вигляді розмов про Мистецтво. Яким же було моє розчарування, коли я зрозумів, що весь період від Сезана і до якогось Воргола в курсі лекцій займає трохи більше, ніж розбір товстеньких рубенсівських ангелочків.

Новаторство Сезана було в тому, що він першим показав — світ можна не намагатися відтворити на полотні, а розкладати його на універсальні форми, наприклад, на куб, кулю й циліндр. Він не розповідав історії про світ мовою живопису — він ставив питання: яким законам підкорюється форма світу. Відтоді минуло понад сто років, але стандартне сприйняття історії мистецтва досі виглядає приблизно так: спочатку вони ліпили статуї, потім почали писать ікони, потім перестали писать ікони і знову почали ліпить статуї, тоді прийшов Леонардо і зробив все одразу і красіво, потім робили по-багатому, тоді прийшов Мане (чи, може, Моне?) і далі вопше закрутилось-завертілось: кубізми, футуризми, всякі інші –ізми, а потім узагалі почали суп у бляшанки закатувати.

«Кров оновлюється поволі» — якось так писав Марінетті і знову був правИй — мабуть, має змінитися кілька поколінь перед тим, як люди переглянуть ставлення до мистецтва і зрозуміють, що насправді воно почалося саме з Сезана. Мистецтво нікому нічого не винне — воно не має розповідати історії чи читати мораль, для цього є інші дисципліни: проповіді виголошують священники, душевні травми лікують психологи і т. д. Мистецтво ж стає самим собою, стає цікавим і відкритим тоді, коли скидає кайдани будь-якого призначення і починає ставити питання, що стосуються його самого. Чому ця лінія проходить саме тут? Якою вона буде в іншому місці? Якою має бути ця точка? Яка необхідна інтенсивність цього кольору в цьому фрагменті?

У відповідь можна поставити логічне запитання — а навіщо це знання, чим воно принципово краще за кількість квіток у сестри Марії? Відповідь до бісу проста — нічим. Це таке саме безглузде й непотрібне знання, як і всі ці примітивні запилюжені побрехеньки про богів та героїв, але воно єдине, яке дає змогу саме засобами мистецтва максимально наблизитися до розуміння природи та її законів. Що, до речі, також дивний шлях, бо, знову таки, фізика з хімією — значно пряміші й коротші дороги, але комусь — хайвей, а комусь — лісова стежина.

Будьмо чесними з нащадками — час знову спробувати тверезо подивитися на історію Мистецтва. Час залишити зайві слова — ми давно вже не потребуємо назв і маніфестів, натомість нам необхідно дозволити Мистецтву говорити власною мовою. Давайте дамо художникам можливість писати лінію, а не лінією. Самодостатність художніх засобів давно доведено, але досі досконало не розроблено. Мистецтво вже почало цікавитися власними питаннями, а ми все ще сприймаємо це за дивацтво чи потішні експерименти. Час зголити пишні вуса Марінетті й нарешті розчути його слова.

«Числа будуть мати велике значення живописі. Тільки точність постановки  форми дає йому великого значення (Казимир Малевич)
«Числа будуть мати велике значення живописі. Тільки точність постановки форми дає йому великого значення (Казимир Малевич)