Комічні куплети про війну й відбудову

Ярослава Стріха
Ярослава Стріха

У цьому блозі читач довідається дещо про три нові тексти і один старий, але тематично пов’язаний із найновішими пластами нашої історії.

“І тим, що в гробах” Андрія Бондаря

Андрій Бондар. І тим, що в гробах. - Львів: ВСЛ, 2016
Андрій Бондар. І тим, що в гробах. – Львів: ВСЛ, 2016

Спроба описати структуру цієї збірки приречена нагадувати славнозвісну Борхесівську класифікацію тварин: тварини, як пам’ятаємо, поділяються на належних імператору, бальзамованих, казкових, включених до цієї класифікації, незліченних, намальованих дуже тонким пензлем з верблюжої вовни, тих, які щойно зламали вазу тощо. Отже, під гостинною палітуркою цієї збірки – відкритою до всіх, мов рукавичка – прихистилися:

(1) близькі, хоча грайливіші родичі “Міфологій” Ролана Барта – всі міфи, легенди і глевка глибінь давнього безуму, що криються за щоденними діями. Наприклад, прекрасна замальовка про те, що не слід питати, за ким дзвонить домофон, бо він дзвонить за вбитою ним консьєржкою – і ось вже ніхто нас не спитає “Камо грядеши”, й “ми ніколи самі собі не відповімо – чесно й одверто: “Я в лапи смерті, бабушко, де воскресіння і вічне життя””;

(2) кілька коротких оповідань із сюжетом, дуже милих;

(3) з тузин внуків-у-третіх образків Стефаника, також чарівних;

(4) кілька історій із життя тварин і з тваринами – найцікавіша, як на мене, частина збірки, що стягує в одне ціле кілька наскрізних мотивів і посилюючи їх. Наприклад, повторювана теза про складнощі порозуміння з носіями інших культурних кодів (скажімо, робітниками, які не впізнають цитат із відомих радянських екранізацій) сягає кульмінації в оповідках про тварин – абсолютного іншого, з яким за означенням неможливий діалог однією мовою (“Безсилля примата з культурним баґажем перед культурним баґажем родини собачих. Усе тримається на якомусь багатотисячолітньому компромісі, що дозволяє нам поважати один одного без розуміння глибин і поверхонь”);

(5) принагідні статті на злобу дня (наприклад, до приїзду Папи Римського);

(6 і до нескінченності) анекдоти з пуантом – більш і менш вдалі; кумедні прочитання різних упізнаваних культурних, так би мовити, артефактів – від “Петрика П’яточкіна” до “Двох кольорів” – після яких ваше дитинство вже ніколи не буде таким, як доти; інше і намальоване дуже тонким пензлем.

Як пам’ятаємо, Боргесівська класифікація покликана вказати, що всі позірно раціональні категорії, якими ми намагаємося впорядкувати розбурхану й негостинну дійсність – алогічні, довільні й для кожної культури свої. На жаль, не кожен читач готовий поставити під сумнів всі свої знання про світ, просто аби переказати, про що збірка Бондаря – я, скажімо, до таких епістемологічних випробувань не конче готова. На щастя, майже кожне з оповідань варте прочитання, навіть якщо разом вони не складаються у жодну цілісність, і тому сума видається меншою за купку всіх доданків.

P.S. Мені здається, “І тим, що в гробах” – найкраща назва української книжки за останні бозна скільки років. Розходьмося домів, бодай цього року ніхто вже напевно не перевершить її шалено смішної багатозначності (первинний літургійний контекст облущується об типографічну прагматику: фраза у давальному відмінку перед початком книжки зазвичає є посвятою, а може й адресатом, “і мертвим, і живим”).

“Спомини з російсько-турецької війни 1877-1878” Миколи Садовського
____-__1877-1878______1917__20151212_1967945211
Якось двадцятирічний Микола Садовський – маленький, але вже завзятий – вирішив сходити добровольцем на Російсько-турецьку війну, щоб захистити православних болгар від турецького гніту. Майже одразу зрозумів, що не так склалося, як гадалося, але було вже пізно.

У країні зі сприятливішою історією “Спомини з російсько-турецької війни” могли б бути цілком милою класикою другого ешелону. Чимось штибу другорядних поетів-окопників у британців, та й виконували б ту ж функцію: створювали готовий каталог образів і стилістичних прийомів, у які можна оформити досвід війни. Натомість з очевидних причин сучасний український автор опиняється із цим досвідом сам на сам, як не рахувати епохальні соцреалістичні полотна з лицарями без страху і догани, що не стикаються з побутовим абсурдом. Якості текстів це, в середньому, не йде на користь.

Оповідач “Споминів” також шукає символічну мову для опису війни й документує її поразки – не менш детально, ніж військові поразки чи перемоги. “Гучне “ура” офіцерів покрило останні слова царя, клубком докотилось воно до вояцьких рядів і всі полки заревіли “ура”, не відаючи навіть, у чім діло. 12 квітня 1877 року об’явлено війну Туркам”: так текст починається. Іншим стандартизованим висловлюванням, які позначають єднання групи і підпорядкування індивіда більшій спільноті (від виявів тріумфу до колективних молитов), ведеться не краще – вони раз у раз розпадаються на какофонію індивідуальних голосів.

“Спомини” перебирають можливі способи говорити про війну, жонглюючи прямою мовою різних героїв – та розповзається на самодостатні замальовки, що не підпорядковуються єдиному голосові оповідача. Спектр можливих моделей оповіді – від (1) макаронічних крипто-етнографічних замальовок (“Колі єжелі турок согласєн будєт без кровопролітія отдать бургара нам – войни нє будєт, а ежелі заартачится – пойдьом сілою брать” – “Ну, брат, коли воювать за те, що він свинини не їсть, то се треба те й робить, що воювать, бо багато є таких, що її не їдять!”), через (2) відступ до міфологічно-фольклорних моделей, з якими дуже подібно в нашій літературній традиції чинитиме Довженко (“То не рій за роєм вилітає з уликів і китицями обліпляє матку, що сіла на дереві, то полки чотирнадцятої дівізії обліпили вже там темний, крутий турецький беріг”) до (3) імпресіоністичних замальовок (“А небо все гірш та гірш плакало і здавалось, кінця й краю його сльозам не буде”).

Тим дивнішим на тлі цього цілком сучасного багатоголосся виглядають ходи, які вказують на належність “Споминів” ранішій епосі. Починаючи з Першої світової війни зображення страждань і зранених тіл набуває етичного виміру, воно перегукується із любовною демонстрацією тіл великомучеників у іконографії. Натомість Садовський, мешканець ранішої доби з іншими уявленнями про припустиме, відмовляється “бентежити нерви читачеві малюванням сих невимовно тяжких картин”. Хоча й він не обходиться все ж без макабресок: “повітря відкілясь потягло важким смородом. Я піднявся на ноги, щоб хоч трохи розігнути задубілі коліна, і тільки тоді догадався, звідкіля той сморід: бідний мертвий турчин, пригрітий моєю спиною, виявляв мені мовчки свою подяку”.

Та немає злого, щоб на добре не вийшло: вже ставши українським режисером, Садовський ходив до цензорів отримувати дозвіл на постановки, побрязкуючи Георгіївським хрестом. Тоді його ще й порядні люде носили, не те, що нині.

“Тамплієри” Сергія Жадана

Сергій Жадан. Тамплієри. - Чернівці: MERIDIAN CZERNOWITZ, 2016
Сергій Жадан. Тамплієри. – Чернівці: MERIDIAN CZERNOWITZ, 2016

“Тамплієри” мають увесь упізнаваний каталог образів і прийомів, якого чекаємо від Жадана – риби з христологічною образністю, нічні залізничні перегони під снігом, трава проростає крізь життя і смерть, темні ріки розтинають міста, Біблія розігрується в індустріальному антуражі, проповідники і святі не дуже люблять свою роботу, та більше нікому, вигадливе римування й ігри з метром, риби без христологічної образності. Тематичний рівень також виглядає органічним продовженням публіцистики Жадана останніх років, де головним сюжетом стає вироблення комунікативних стратегій виживання в умовах активних бойових дій: “Звикай жити разом з усіма день при дні”. Близьке сусідство відповідних віршів нетонко вказує: хто для одних змії, які “заповзають в наші будинки … ховаються в кухнях та бібліотеках, / звиваються за віршами та словниками”, ті для інших “з’явилися невідомі святі, / молились камінню й спали на килимах. / Який зв’язок із господом при такому покритті?” Пропоновані відповіді не змінилися ще з часів “Ворошиловграду”: наступу великої й хижої історії можна протиставити лише особисту відповідальність за маленький клапоть землі, приватні історії й плекання свого саду. Як сказано у “Тамплієрах” пророку Йоні, який хотів був утекти від відповідальності за свої непевні й не конче приємні землі, “Господь себе сам боронить та охороня. / А ось за деревами слід доглядати щодня”.

В інтерв’ю до виходу збірки Сергій Жадан казав: “Це вірші про людей війни … та людей, які повертаються із війни і намагаються якось знову інтегруватися в життя поза війною”. Не менш настановчо – ця збірка про тих, хто з війни не повернувся, про те, як навколишнім примиритися із цим фактом неповернення і співіснувати з пусткою, що лишається. У вірші, що перегукується із цитованим вище текстом про Йону, мертві – складова спільноти, що доглядає свій сад, власне, ґрунт під її ногами: “Там лишається небо, як порожня майстерня, / і земля, мов камінням, наповнена мерцями, / і мерці годують від травня до серпня / молоду кукурудзу своїми серцями … Навіть по смерті, навіть померши / можна доглядати за травами і полями” (варто зауважити, що у “Тамплієрах” каміння, з яким порівняно мертвих – цілком самодостатній персонаж: наростає, щоб з нього зводили будинки, хай би які вітри віяли понад твердю).

Загалом, ця збірка несе мало несподіванок для тих, хто читав решту текстів Жадана (наприклад, у справді блискучому “Житті Марії” випробувано подібні ходи, і то значно тонше), але, врешті, несподіванки – не обов’язкова вимога для задоволення від тексту. На жаль, автор піддається спокусі дієслів наказового способу, рятувального кола тих, хто зневірився переконати читачів на якийсь інший спосіб. При початку збірки ще нагадується про небезпеки неминучої категоричності наказового способу і узагальнень у межових ситуаціях, в оточенні останніх речей (наказовий спосіб протиставлено відповідальності й пам’яті: “Кидай мертвих за борт, / кидай мертвих за борт. … не думай про мертвих, про очниці пусті, / не згадуй про кров, що не відпирається з полотна … Мертвим місце між мертвих, скидай їх за борт”). На жаль, далі наказовий спосіб використано менш іронічно й не завжди, як на мене, художньо виправдано. Подекуди поєднання закликів із бравурною метрикою викликає легке дежавю до “Партії веде” – наприклад: “Люби, люби своє ремесло, / коли життя відгороджується ровами, / і навіть про те, чого не було / слід говорити простими словами”. Оповідач, який ще недавно обстоював уважне дослухання замість широких узагальнень, зісковзує у плакатність і рішучість вождя з мегафоном. Цей естетично неоднозначний ефект посилюється у наступній строфі: “Що таке поезія? Поезія – це Ісус, / якого розпинають на хресті орфографії”. Наголошення месіанської ролі поезії в межах самого тексту доволі органічно виглядало у романтиків ХІХ століття (Шевченко), але я не певна, чи такі заяви не провалюються у сучасному тексті за межу автопародії.

“Забуття” Тані Малярчук

Таня Малярчук. Забуття. - Львів: ВСЛ, 2016
Таня Малярчук. Забуття. – Львів: ВСЛ, 2016

У романі дві лінії, сучасна й історична. У сучасності дівчина, що боїться смерті й бореться із панічними нападами, передивляється давні газети, аби пересвідчитися, що хоч щось та й лишається навіть після проминання часу. Так натрапляє на інформацію про В’ячеслава Липинського і починає читати про нього все. Відповідно, друга сюжетна лінія – біографія Липинського, поляка, що обрав українство, чи то зрадника, чи то героя. Лінія про сучасність питань не викликає, хоча й не без сентиментальних штампів (рівня “У моїй першій справжній історії кохання головні дійові особи стали радше антигероями … які любов’ю були готові виправдати будь-яку жорстокість”). Натомість лінія про Липинського – радше короткий конспект тексту, аніж, власне кажучи, завершений текст; це досконала ілюстрація того, наскільки будь-якому текстові потрібен редактор.

1) Редактору незле було б вичесати історичні ляпи рівня “Фольклор та любов до побутової старовини — це все, чим могло похвалитися українство 1903 року”. Припустімо, про 1803 рік це ще можна було б сказати, але для 1903 (коли працюють Коцюбинський, Леся Українка, Стефаник, Кобилянська і багато-багато інших) теза видається дуже сміливим перебільшенням.

2) У якості заготовки для діалогів використано реальні статті дійових осіб, і редактору незле було б нагадати, що довгі абзаци публіцистичним стилем – це не надто переконлива імітація прямої мови.

3) Багато сцен – не повноцінні епізоди, а переказ скоромовкою історичних джерел, наприклад, щоденників Євгена Чикаленка. Щоб це стало подібне на прозу, їх потрібно доволі суттєво доопрацювати.

4) Є немотивовані повтори, які виглядають радше археологічними слідами ранішої редакції, аніж концептуальним рефреном – скажімо, сцена знайомства із секретарем, коли “Ципріянович подякував, на очі навернулися собачі сльози відданості”, повторюється на ст. 22 і ст. 182, причому нічого нового (емоційного, інформаційного чи естетичного) читач не отримує.

5) Викликає певні сумніви доцільність у художньому тексті довгих історичних довідок, що за естетичною наснаженістю і стилем існують десь на рівні статті з вікіпедії – наприклад, про історичні утиски української мови на ст. 30.

6) Щоб дилеми головного героя справді виглядали переконливими, переконливо мають виглядати обидві світоглядні програми, між якими він вибирає. Ми можемо припустити, що батьків Липинського, належних до польської культури, сприкрив вибір сина, який обрав іншу культуру. Але у романі їхня позиція знецінюється тим, що зводиться до пропагандистських штампів, які сучасний читач вже не може сприймати всерйоз (“це й не мова ніяка, а сільський діалект, суміш польської і російської”). При такому викладі Липинський вибирає між повнокровною культурою і шовіністичною пропагандою, себто, власне, вибору в нього як порядної людини й нема.

І т.д., і т.п. З цього можна було б зробити цікавий роман, але маю сумніви, чи це є завершеним текстом станом на нині.

Іншими словами, подякуймо редакторам, цим незримим і неоспіваним героям літературного процесу. Якщо вам не хочеться від якогось тексту закотити очі д’горі, то, ймовірно, саме тому, що над ним працював редактор.