Ілля Камінський: “Я пишаюся, що народився в Україні”

Ілля Камінський. Фото з сайту ilyakaminsky.com
Ілля Камінський. Фото з сайту ilyakaminsky.com

Поезія для Іллі Камінського пишеться тишею і народжується з прогулянок наодинці. Хоча вже багато років він мешкає в США, часто повертається у рідну Одесу, хоча зараз пише англійською, активно цікавиться і захоплюється сучасною українською поезією. Хоча номінувався на Нобелівську премію, не хоче про це говорити, а міжнародні літературні нагороди, які отримував навіть від Китаю, пояснює універсальністю його поетичної мови, що є мовою образів, а не мовою лексики. На його думку, хороший поет – це не той, який збирає тисячі слухачів і виступає перед стадіонами. Хороший поет – це особа, яка цінує приватність. Наодинці цей поет створює мову, на якій він може говорити у приватній атмосфері з багатьма читачами водночас.       

– Коли ви востаннє були в Україні і що очікуєте від Львівського Форуму?
– Останнім часом відвідую Одесу влітку майже щороку, але це приватні поїздки. Більшість часу я проводжу наодинці, а друзям сім’ї розповідаю, що я в місті, тільки під кінець свого візиту. Це мій особистий простір, де мені комфортно – і зовсім не місце для соціалізації. Розумієте, мені доводиться бути, як то кажуть, “невиліковно глухим”, тим паче, що до того, як я переїхав до США, не користувався жодними слуховими апаратами. Тож Одесу знаю і люблю як місто тиші.

Але у Львові вже не був дуже давно, як чудесно буде знову побувати у цьому магічному місті! Вважаю, що читання мають бути камерними, вони не повинні збирати стадіони, як це було за радянських часів. Сподіваюся, що на Форумі Видавців у Львові зможу дізнатися багато нового – багато справді хороших письменників приїжджає на форум і я обожнюю їхні твори. Українська сучасна поезія дуже якісна, цікава, різноманітна та несподівана. Відчуваю, що там є що для себе почерпнути.   
2
– Чому знову і знову повертаєтеся в Одесу?
– Тиша цього міста чуттєвості також стає чуттєвою. Я походжаю поміж людей під акаціями і мені спадають на думку рядки з писання від св. Марка 8, 24 “І, зиркнувши, сказав той: Я бачу людей, які ходять, немов би дерева…” (Пер. Огієнка). Одеса здатна вчинити таке з людиною. Це магнетичне місто.

Коли я в Одесі, часто думаю про Борхеса, коли він осліп у Буенос-Айресі: з яким відчаєм він торкався стін свого улюбленого міста, стін яких любив усе своє життя, але більше не був здатний побачити. Я так само писав би про Одесу, з такою ж пристрастю. Так багато тиші у борхесівській короткій прозі також. Але перш за все, тиша – те, чим пишеться поезія. Тиша, коли світ зупинився, тиша як затримка подиху. Поети носять міста та вулиці у своїй грудній клітці.

Або.

Уявіть чоловіка на вулиці. Він може кричати, плакати, гукати про допомогу, качатися по землі – але ніщо з цього не сигналізуватиме, що у нього є душа. А поети і тиша позначають, хоча й не визнають, душу. Це те, що помітно – майже відразу – по приїзду до Одеси. Я зрозумів, що поезія – це те, що народжується з прогулянок наодинці та споглядань міста.

zavantazhennya-horz-890x395

-“You will die on a boat from Yalta to Odesa – fortune teller 1992…” Коли Ви переїхали до США, чи було це як “померти” і знову народитися? Що визначає для Вас ідентичність?
– Хто я – американець, українець, росіянин чи єврей? Хороше питання. Я – людиська істота, родом з Одеси. І я цим пишаюся! Деякі речі ніколи не змінюються. Тільки тому. Але підозрюю, що питання стосується моєї ідентичності як поета. Я писав вірші російською зовсім недовго перед тим, як переїхати до Америки 1993 року. У мене були двоє чудових учителів поезії в Одесі – російський поет Юрій Михайлик та український Валентин Мороз. Часи були тяжкі, початок 90-тих, але я пам’ятаю, як я гарно минало моє дитинство у віршуванні на вулицях міста. По приїзді до США мені виповнилося 16 років, ми оселилися у Рочестері, в Нью-Йорку. Питання, чому я обрав англійську як мову своїх віршів, тоді б здавалося ще більш іронічним – адже жоден із нас не говорив англійською. Я знав тільки абетку. З цього усе і почалося. Чому англійська, а не російська? Мій батько помер у 1994 році, за рік після переїзду. Я одразу зрозумів, що я не зможу писати про його смерть російською, оскільки, як говорив один поет про загибель свого батька, “Ех, не стають більше рядки красивою поезією!” Я почав писати англійською, тому що ніхто з родинного оточення і друзів не володів нею – ніхто не міг прочитати те, що я писав. Врешті, я її теж не знав. Це була якась паралельна реальність, неймовірно красива свобода. І досі є.

3

-Чи можна сказати, що поезія допомагала вам інтегруватися у нове життя?
– Я ніколи не писав, щоб інтегрувати певний досвід у письмо, я віршую. Тож рядки виникають самі собою, якщо до мене долинають голоси і я бачу двох хлопців, які сваряться на заправці, чи помічаю чайку, яка чистить лапи, чи двох літніх людей, які грають у доміно на капоті авто, чи молодих жінок, які цілуються на рибному ринку. Рядки з’являються на папері з рецептами, на моїх долонях, на етикетці пляшки з водою, на друкованих сторінках з чиєюсь поезією. Рядки збираються з роками, але інколи одні рядки виявляють, що інші рядки їх приваблюють, і строфи народжуються з цього зв’язку і стосунків. Якщо пощастить, але це трапляється нечасто. Але треба вірити.

Ілля Камінський. Фото з сайту centrum.org
Ілля Камінський. Фото з сайту centrum.org

-У який спосіб змінилася мова віршування ваших текстів з переходом на англійську?
– Насамперед є кілька засадничих речей, на які треба зважати: російський алфавіт має 33 букви, тоді як англійський – 26. Англійська граматика більш структурована (у Росії досі намагаються змінювати правопис відповідно до розмовної мови, а російський варіант Біблії короля Якова було опубліковано тільки нещодавно). Тож можна сказати, що перейшовши на англійську, я перейшов зі стихійного базару до опери. Але я не про те, що одне краще за інше. Мені йдеться зовсім про інше. Деякі поети (більшість насправді) надають перевагу таким ринкам, аніж операм!

Є в цьому незвичайна краса – закохатися в мову – відчути спочатку чужорідність її звуків, а потім спостерігати, як серфинг на її синтаксичних гребенях усе більше вимиває граніт незнання, і врешті, наважившись на заплив, не усвідомлюєш, чи повернешся тою самою людиною. У цьому так багато радості з дискомфорту. І стільки дуже сексуального – повороти язика, відкривання рота і різноманітні рухи губ – коли стикаєшся з іноземною мовою. Людське обличчя змінюється залежно від того, якою мовою говорить його власник – я не маю сумнівів у цьому. Я більше схиляюся, що моє лице змінюється не з віком, а тому, що я почав жити всередині англійської мови. Врешті, це питання метафізичне, і не певен, що можу на нього відповісти: Чому люди пишуть? Що таке поезія? Це питання, на які неможливо відповісти. Це як доводити про існування Бога. Але якщо він/вона/воно існує, значить є частиною Землі, а відтак не є більше Богом.

ilya_kaminsky_motto_1_1

– “I am of deaf people and I have no country but a bathtub and a marriage bed” – реальність глухих, яку ви описуєте, це – антиутопія чи паралельний вимір?
– Для поезії не завжди визначальна мова. Оскільки постає питання тиші, яке є для мене дуже чутливим, фізичним питанням. Таким самим, як і стан глухоти. Але я не сприймаю її як ваду, а радше як спосіб осягнення чогось. Це дар жити більш повно завдяки органам чуттів або одному з них, усвідомити своє існування, як це – бути живим.

Як у одному соціальному експерименті про комунікацію: у закритому просторі спостерігали за поведінкою трьох груп людей – з різними інтересами, з різних країн та глухих. Так от найбільш соціалізованою і активною в комунікації виявилася остання.

Все-таки: ми говоримо, щоб порушити тишу, однак це тиша, що спонукає нас говорити.

Фото з сайту spierpoetryfestival.co.za
Фото з сайту spierpoetryfestival.co.za

– Що можете сказати про сучасну українську поезію, чи стежите за українським літпроцесом з іншої півкулі?  
– Я пишаюся, що народився в Україні. Іще більше, коли йду вулицями Києва і бачу багато ясних молодих облич навколо, які здається, почувають себе навіть вільніше, ніж будь-хто в Америці та Європі. Я постійно перетинаюся у повсякденному житті з молоддю, адже працюю викладачем і щодня зустрічаюся зі студентами. Але натрапити на такий захват від культури і мистецтва в Києві – це просто неймовірно: тільки сьогодні я був у трьох книгарнях і вони були заповнені молодими людьми. Це мене дуже тішить – така активність та енергія. Так само, як полиці з книжками нових сучасних українських поетів. Так, я захоплююся сучасною поезією, яка зараз пишеться в Україні. Так багато прекрасного тут написано. Так багато сильних першокласних поетів. Раніше вважалося, що найкращі зразки східноєвропейської поезії (після другої світової, наприклад) були написані в Польщі.  Тепер, на мою думку, їх творять у таких країнах, як Україна, Білорусія та Румунія. І їм властиві справжня енергія, пристрасть та сила рухатися вперед. Також в Україні помітно багато якісних перекладів – багато вартісних авторів перекладено на українську й російську мови. І більшість із них майже напевно виникли у останні десять років, хоча було стільки часу попереду. Це найкращий час для поезії у цій країні.

Я написав кілька статей про українську поезію для PEN, Poetry International, та у інші місця. А зараз разом з Поліною Барсковою (Polina Barskova) та Остапом Кіном (Ostap Kin) працюємо над збіркою інтерв’ю з поетами з України, Білорусії, Росії та інших країн, які коментують сучасні військові дії. Цікаво, що така фантастична поезія пишеться саме тепер, у цей скрутний час. Я намагаюся не говорити, що поезія завжди краща у складні часи – думаю, що це кліше так говорити – але все ж поезія звучить потужніше зараз, у час випробувань. Це мене наштовхує на роздуми над словами блискучого ексцентричного румунського філософа Еміля Чорана, який сказав: “Коли ми за тисячі миль від поезії, ми все одно долучаємось до неї через цю раптову необхідність кричати – це остання стадія ліризму.”   

Спілкувалася Катерина Міщук

Довідка “ЛітАкценту”:
Поет Ілля Камінський – американський поет родом із Одеси, спеціальний гість 23 Форуму видавців у Львові. Його родина емігрувала до США у 1993 році, сьогодні він мешкає в Сан-Дієґо. В Америці Ілля Камінський здобув ступінь бакалавра мистецтв у Джорджтаунському університеті та диплом юриста у Каліфорнійському університеті. Нині письменник викладає літературну творчість в університеті Сан-Дієго, також як запрошений поет активно викладає в різних літературних центрах.

Уже після публікацій своїх перших поезій англійською мовою Ілля Камінський зумів успішно увійти у сучасний літературний процес в Америці.

Ілля Камінський автор поетичних англомовних збірок «Dancing in Odessa; «Musica Humana»; «Weddings During the War»; «Five Poems». Його книги були відзначенні численними престижними преміями в галузі літератури. Зокрема, Whiting Writers’ Award, the American Academy of Arts and Letters Metcalf Award, the Ruth Lilly Fellowship, the Dorset Prize.
Також Ілля Камінський редагував та укладав антології: «Ecco Anthology of International Poetry»; «Elderberry Branch: Poems of Tsvetaeva» ; This Lamentable City: Poems of Polina Barskova; «Mourning Ploughs Winter: Poems of Guy Jean»; «Homage to Paul Celan»; «Of Gossip and Metaphysics: Russian Modernist Poets».

Українською мовою поезії автора не публікувалися. Російською були перекладені дві його книги «Бродячие музыканты» (2007) та «Музыка народов ветра. Избранные стихотворения» (2012).

Твори поета перекладено на багато мов, його книжки публікували в Туреччині, Голландії, Франції, Мексиці, Македонії, Румунії, Іспанії й Китаї.

У 2013 році поет був номінований на Нобелівську премію літератури.