Зовсім ненав’язливо та незбагненно боляче

Han Kang. The Vegetarian
Han Kang. The Vegetarian
Півроку тому оголосили нового лауреата Міжнародного Букера – премії, яку відтепер присуджуватимуть щорічно, до того ж розділяючи нагороду між автором і перекладачем (звісно, йдеться про переклади англійською). Переможницею стала письменниця з Південної Кореї, про яку раніше в нас фактично не чули, – 45-літня Хан Канґ із Сеулу, за роман «Вегетаріанка» («The Vegetarian»). З п’ятірки фіналістів у англомовному просторі вона з’явилася чи не найпізніше, що не завадило – а може, навпаки, допомогло – їй обійти вже доволі популярну італійку Елену Ферранте й навіть турецького нобеліанта Орхана Памука.

Власне, про сучасну корейську літературу – на відміну від тих же японської чи китайської – англомовні читачі знають загалом менше й вибірковіше: більшість перекладів з’являються в кількох малих видавництвах і, за нечисленними винятками, не мають особливого розголосу. Тож цей роман став не лише дебютом для самої Хан Канґ у Британії та Америці (а «Вегетаріанку» ще до Букера перевидали і в США), а й добрим шансом для всієї сучасної корейської літератури, на яку тепер, може, звернуть більше уваги. А цікавих текстів та імен там напевно не бракує.

28-літня Дебора Сміт, для якої це був перший переклад (а саму мову вона, до речі, почала вивчати тільки шість років тому), зробила безпрограшний вибір. Адже, крім того, що Хан Канґ популярна в себе на батьківщині й від середини 1990-х, коли почали виходити її перші поетичні збірки, отримала вже з добрий десяток різних національних премій, ця книжка, видана майже десять років тому, є найвідомішою в її доробку (ще раніше з’явилися переклади дев’ятьма мовами окремих її частин). Більше того, корейський режисер Лім Ву-Сонґ зняв на основі роману однойменний фільм 2009 року, який теж отримав міжнародний розголос, зокрема на МКФ «Санденс».

Але й поза цими зовнішніми факторами «Вегетаріанку» вартувало перекласти. Це той випадок, коли текст є достатньо «екзотичним», щоб була відчутна різниця в культурі та світосприйнятті, й водночас достатньо універсальний, щоб не просто зацікавити читача, а й промовляти до певного близького чи бодай впізнаваного для нього чи неї досвіду.

То що зрештою такого особливого в цьому невеликому – на неповні 200 сторінок – тексті? Якщо коротко відповідати на запитання, «про що» цей роман, то, по суті, він про те, як молода жінка починає бачити сповнені насильства сновидіння, під впливом яких вирішує стати вегетаріанкою, а згодом майже зовсім перестає їсти і доводить себе до цілковитого виснаження, вірячи, що поступово перетворюється на дерево.

Але це – лише найповерховіший вимір тексту, який окреслює, крім того, тільки одну з сюжетних ліній. З легкої руки когось із критиків роман охрестили «сюрреалістичним» (можливо, щоб знайти якісь звичні для західного вуха аналогії), та до самого твору це має таки доволі віддалене відношення. Читач не просто не бачить згаданих снів або інших потенційно «сюрреалістичних» видінь Йонґ-Хе (саме так звати головну героїню), а й дуже фрагментарно уявляє, про що вона взагалі думає.

Усі три частини роману мають різних оповідачів, і жодним із них не є Йонґ-Хе. Спершу розповідає її чоловік, егоїстично шокований тим, що дружина перестала готувати йому м’ясні страви, та й загалом поводиться надто «виклично» (геть не так, як він звик і як «порядна» корейська дружина мала би поводитися); потім це чоловік її сестри – художник, котрий починає відчувати до неї нестримний потяг і намагається сублімувати його в новий відеоарт-проект за її участі (що зрештою тільки поглиблює її розлам із родиною); і нарешті сестра, котра навідується до Йонґ-Хе вже в лікарню і намагається змусити її повернутися до «нормального» життя.

Як на мене, «Вегетаріанка» – роман якраз дуже реалістичний (що не заважає йому бути в деяких уривках страшенно поетичним на образному рівні), й саме цим він зачіпає. Хоча насамперед усе залежить від особистої перспективи. Хтось прочитає це як історію психічної хвороби або ідеї-фікс, яка поступово руйнує особу; інші побачать тут відчайдушну спробу людини чинити опір насильству, хоча б на тому рівні, який їй доступний; для когось це може бути історія ламання іншої людини через нав’язування власної волі; й нарешті текст жодним чином не підважує версії, за якою Йонґ-Хе врешті таки перетвориться на дерево й досягне ідеальної гармонії зі світом, якої так прагне.

Мені особисто цей роман цікавий якраз тим, що уможливлює всі ці інтерпретації, нічого не нав’язуючи і не пропагуючи (і це, звісно, не апологія вегетаріанства, як можна подумати, подивившись на назву книжки). Але, крім того, він дуже делікатно підводить до розуміння крихкості й тендітності людської істоти як такої, а особливо – жінки. І тим паче, в традиційному суспільстві, де будь-яке випадання з норми обертається випробуваннями, а нерідко й примусом.

В цьому ж випадку ситуація абсурдна до моторошності: Йонґ-Хе відмовляється від м’яса, бо раптом відчуває фізичну потребу мінімізувати насильство над іншими істотами в своєму житті. Але її такий дуже миролюбний вибір тільки провокує оточення до буквального насильства – тепер уже щодо неї самої. Не лише чоловіка обурює її поведінка. Ще на початку він розповідає, що колись спинив свій вибір на Йонґ-Хе, бо шукав жінку, яка нічого не вимагатиме й нічим не обтяжуватиме («до того, як моя дружина стала вегетаріанкою, вона здавалася мені геть непримітною в усіх відношеннях»). Тепер же він потерпає від постійного дискомфорту: не лише його звичний харчовий режим порушено, – він мусить пояснювати своїм колегам по роботі, чому вона майже нічого не їсть у ресторані; родичі його підгодовують і всіляко співчувають, що тільки поглиблює його переконання, що відбувається щось дуже неправильне, і дружина не має так поводитися. І, звісно, в певний момент він схоче своїми «легітимними» методами довести власну вищість.

Нарешті на одному сімейному зібранні й батько Йонґ-Хе намагається силою нагодувати доньку м’ясом (мабуть, сподіваючись, що досить одного разу примусити, аби все повернулося до «норми»). Але, звісно, це призводить до ще драматичніших наслідків, і зовсім не тих, на які чекала родина.

Не хотілося б переповідати всі сюжетні ходи роману, тим паче, кожна з трьох частин має окрему фабулу й завершену структуру (власне, спершу всі три були самостійними новелами). Скажу тільки, що з кожною наступною частиною ми бачимо дедалі більший відхід Йонґ-Хе і від своєї родини, і від людей загалом. Ми не розуміємо всього, що з нею діється, але відчуваємо, що насамперед її поведінка є спробою самозахисту. Та щоразу – недостатньою.

Навіть загадковий відеоарт-проект зятя (мабуть, єдина в чомусь «сюрреалістична» частина цього роману і, без сумніву, найбільш естетична та еротично напружена), який, здавалося, може їй якось допомогти, врешті обертається черговою порцією примусу. Та й поведінка сестри, яка нібито з любові намагається врятувати її від тілесної самодеструкції, теж урешті зводиться до насильства. Наприкінці лікарі змушені визнати: людину не можна примусити жити, якщо вона цього не хоче. «Невже це так уже й погано – померти?» – спитає Йонґ-Хе сестру в один із тих рідкісних моментів, коли між ними відбудеться хоч якийсь діалог. І річ навіть не в тому, чим тут є смерть – звільненням (як-от перетворенням на дерево для Йонґ-Хе) чи остаточним кінцем. Ідеться радше про те, чи хтось інший в принципі має право розпоряджатися твоїм життям – навіть якщо начебто для твого ж блага?

Як я вже казала, Хан Канґ нічого не постулює. А третя частина, де з розповіді сестри більше дізнаємося про дитинство і юність Йонґ-Хе, проблематизувала і моє початково категоричніше ставлення до її родини, а особливо – авторитарного батька. Стає очевиднішим, що те насильство, про яке насправді знаємо дуже мало, але яке виявилося завеликим тягарем для цієї крихкої жінки, є чимось більшим за індивідуальний або й родинний вибір, – воно лежить в основах самого соціуму, врешті в іще з дитинства постульованому уявленні про те, нібито ми маємо право вирішувати, що є правильним, а що – ні.

І тут доходимо до ще одного цікавого моменту. В деяких британських та американських відгуках натрапила на тезу, що «Вегетаріанка» – дуже корейський роман. Мовляв, тамтешнє суспільство є настільки консервативним і традиційним, що стати в ньому вегетаріанцем, особливо жінці, майже нереально. Не кажучи про фактологічну помилковість такого судження (але це тема для іншої розмови), воно свідчить також про бажання дистанціюватися, перетворивши все описане на таку собі орієнтально-«варварську» екзотику.

Але, як на мене, «Вегетаріанка» – роман не про харчування. Замінивши м’ясо й тваринні продукти чимось більш «регіональним» (а в деяких країнах і не заміняючи), ми спокійно зможемо прикласти цю матрицю до більшості суспільств, хай то західних або напівзахідних. Може йтися про ставлення до бездомних тварин і безхатьків, до людей не такої орієнтації, іншого політичного спрямування, представників непанівної віри чи атеїстів тощо-тощо. Насправді ж усе зводиться до того самого: чи матиме людина – і ширше будь-яка інша істота – змогу бути собою і не зазнавати насильства (як фізичного, так і психологічного) через свою «інакшість»? Відповідь, звісно, передбачувана: таких суспільств не існує.

Але Хан Канґ пише не зовсім про це. Вона радше показує, як легко ламається людина: ніколи не знаєш, від чого саме. Якщо й існує якийсь спосіб її зцілення чи, так би мовити, превентивного захисту, то хіба через любов. Та іноді й вона не рятує. Або, навпаки, сама перетворюється на надто важкий тягар.