Уберегти статус-кво: рецензія на «Прокляте дитя» Джоан Ролінг

Сьогодні, 30 вересня, в день презентації українського перекладу восьмої книги про Гаррі Поттера – “Гаррі Поттер і прокляте дитя”, “ЛітАкцент” пропонує відгук на англомовне видання очікуваної книжки.

«Випадковості не випадкові» — здається, саме такий месидж має остання (згідно з чутками) частина Поттеріани — п’єса «Гаррі Поттер і зачароване дитя», написана таким собі Дж. Торном (але на обкладинці книги зазначено, що вона «заснована на оригінальній історії Дж. Торна, Дж. Ролінґ і Джона Тіффані»). П’єса вже встигла здійняти шалений ажіотаж у день свого виходу в Британії (31 липня 2016 року), на сайті Амазон її замовляли ще аж за півроку, та й Україна не пасе задніх – видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» пообіцяло видати переклад п’єси вже цьогоріч у жовтні. Та чи варта вона хоча би частини цього шуму, який викликала, і яка різниця між нею за тими смислами, які вона несе, і попередніми книгами власне Ролінґ — ось ці справді фундаментальні питання варто порушити.

Дж.К.Ролінг. Гаррі Поттер і прокляте дитя / пер. із англ. В.Морозов. – К.: АБА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2016

Головним героєм нової п’єси стає вже не сам Гаррі Поттер, а його середній син Альбус, який не ладнає зі своїм батьком, вчиться в Слізерині й найближче дружить зі Скорпіусом — сином Драко Малфоя. Головні конфлікти п’єси — це батьківсько-синівський між Гаррі та Альбусом і конфлікт між Альбусом і дитиною Волдеморта, яка прагне змінити минуле й таким чином урятувати свого батька.

Насамперед впадає в око зовсім інший жанр, який обрав Дж. Торн для нової частини Поттеріани. Жанр драми дає більший простір для динаміки, наприклад, перші три роки навчання Альбуса в Гоґвартсі, його вступ до Слізерину, дружба зі Скорпіусом і погіршення стосунків з батьком відбуваються всього за кілька перших сцен. Також до своєрідних переваг жанру можна зарахувати й ту, що це зовсім нова, свіжа форма, яка вибивається з корпусу попередніх книг про хлопчика-що-вижив і так начебто перериває безпосередній зв’язок з ними. Водночас вибір цього жанру має свою ціну: замість роздумів персонажів, які були в попередніх книгах Ролінґ передані у формі наративу, внутрішнього монологу й опису почуттів, у п’єсі всі їхні емоції розгортаються на очах глядача, через що неминуче виникають відчуття пересолодженості й мелодраматичності. Останньої, до речі, значно побільшало не лише через умови жанру, але й самої по собі. Почуття й любов пронизують неймовірно велику кількість епізодів, через що виникає свербляче бажання назвати п’єсу «Гаррі Поттер і похвала любові». Скажімо, Скорпіус і Альбус ледь не освічуються одне одному в коханні, виходячи з різних сюжетних закрутів, і їхня ніжна дружба не тільки виклакає підозри в гомосексуальній орієнтації, а й просто здається перебільшеною й штучно сконструйованою.

Такий само неприродний і непереконливий вигляд мають і батьківсько-синівські стосунки між Гаррі й Альбусом, як і конфлікт між ними. Останній виникає з навмисного віддалення Альбуса, адже хлопець відчуває тиск тіні слави свого батька, і різних хибних стратегій Гаррі зблизитися зі своїм сином. Якщо спочатку Гаррі є перебільшено дбайливим татусем, який робить ледь не романтичні жести в бік середульшого сина (наприклад, дарує тому ковдру, у якій самого Гаррі немовлям було загорнено у день загибелі батьків — надзвичайно мелодраматичний хід), то потім, після першого дещо ризикованого вчинку свого сина, він перетворюється на тирана, який не розуміє його, а просто механічно забороняє, підключаючи до своєї деспотії навіть вчителів у школі, які мусять контролювати Альбуса (але, звісно, Гаррі навіть деспотичним стає через велику Любов до своєї дитини).

Сам конфлікт батька і сина не має органічного вигляду, не є переконливим, а радше притягнутий за вуха. Персонажі в ньому виглядають досить схематично: Гаррі — це втілення люблячого, але нераціонального (чи може навіть нерозумного) татуся, Альбус — типовий бунтар-підліток, який не хоче бути продовженням слави свого батька. Саме віддалення батька й сина навіть не показано в п’єсі — воно калейдоскопічно відбувається на самому початку, коли за кілька сцен показано перші три роки Альбуса в Гоґвортсі. Розв’язок же цього конфлікту й зближення Гаррі й Альбуса відбувається не за рахунок праці над стосунками, їхнього осмислення, а внаслідок драматичних подій, які загрожують життю то Гаррі, то Альбуса. Через постійні небезпеки вони розуміють, що ніжно люблять один одного, і на цій ноті цей конфлікт дещо натягнуто вичерпує себе.

Другий конфлікт п’єси (ОБЕРЕЖНО, СПОЙЛЕР!)— це зіткнення Альбуса й доньки Волдеморта, яка прагне використати Альбуса й Скорпіуса, щоб повернути до життя свого батька. З цією лінією пов’язане використання часоворота й кількох сцен з минулого самого Гаррі, у яке повертаються Альбус і Скорпіус, щоб не дати загинути Седрикові Діґорі, смерть якого хлопці вважають несправедливою, ба більше — звинувачують у цьому батька Альбуса. У цій лінії підозрілим здається щонайменше два компоненти: месидж про невипадковість подій минулого і сам образ доньки Волдеморта. По суті, останній є схематичним і дивним тому, що донька, по-перше, ніяк критично не переоцінює вчинки батька й минуле всього чарівного світу взагалі. Натомість вона одержима ідеєю повернення його до життя, але, на відміну від самого Волдеморта, який поставав як холодне безпочуттєве зло, вона радше сентиментальна і хоче швидше життя Волдеморта не тому, що підтримує його політичний лад, а винятково з дочірних почуттів. Дивно, як можна так щиро й безоглядно любити втілення зла (а саме таким і є образ Волдеморта в усіх томах, написаних Ролінґ). Не менш дивним є те, що донька Волдеморта у свої двадцять вміє значно більше, ніж Гаррі, Рон чи тим паче Герміона. Адже хоч Гаррі і не здолав Волдеморта через уміння, проте серед своїх однолітків вважався досить здібним, сам він мріяв стати аврором, отже, маючи сорок із гаком років (і кілька десятиліть магічного досвіду за плечима), він мав щонайменш бути рівним доньці Волдеморта, а не одразу, ледь не з перших секунд, пасувати їй у двобої. Хоча найбільше запитання, безсумнівно, виникає щодо того, як узагалі у Волдеморта могла бути дитина? Тут навіть не запитання до строків і до того, коли Белатриса Лестранж встигла виносити і народити її, а швидше до того, що образ Темного Лорда, який постає в п’єсі, є зовсім іншим, ніж яким він був у семи книгах Ролінґ через факт наявності дитини.

Месидж про невипадковість минулого в п’єсі також викликає багато сумнівів. Він формується тим, що повернення Альбуса й Скорпіуса в минуле й вплив на будь-яку найдрібнішу події мають наслідком те, що сама сучасність змінюється ледь не до пізнаванності. Зміна однієї події тягне за собою зміну всієї історії (скажімо, те, що Невіл не зміг убити змію Волдеморта, призводить до встановлення влади останнього), що дуже схоже на фаталізм. Якщо ж порівняти це з книгою Ролінґ, то помітно, що перемога Гаррі над Волдемортом там — це швидше везіння, випадок, допомога від різних людей. Ця перемога могла би не відбутися через низку причин, але все ж відбулася. У п’єсі ж «Гаррі Поттер і прокляте дитя» його перемога — це взаємозумовленість усіх подій, позиція, що якщо Невіл не може вбити змію Волдеморта, то цього чомусь не може зробити ніхто інший, отже, Темний Лорд усе ж приходить до влади й встановлює свій режим. Такий фаталізм п’єси постає ще більш абсурдним, коли охоплює зовсім невеликі масштаби: одна дрібна подія (Рон не приревнував Герміону, коли вони були на четвертому курсі) спричиняє зміну цілої історії (любов між Роном і Герміоною не відбувається).

Перечуленість, мелодраматичність, штучність — напевно, це ті три слова, якими можна описати нову п’єсу про Гаррі Поттера. Найбільш вражає в ній те, що вона абсолютно нічого не додає: події відбуваються переважно в минулому, куди Альбус і Скорпіус потрапляють за допомогою часоворота і яке потім уберігають від зміни. Тобто, по суті, якщо залишити за дужками батьківсько-синівський конфлікт п’єси, то все інше — це просто намагання вберегти статус-кво. Така спрямованість п’єси здається мені просто підігруванням смакам публіки, адже сам сюжет є конформістським — він нічого не додає і не віднімає, а отже, принаймні від провалу й розчарування справжніх фанатів п’єсу захищено.