Хесус Руїс Мантілья: «Репортерство – це хвороба»

Хесус Руїс Мантілья закоханий у свою країну, але водночас безкомпромісний у ставленні до неї. Як журналіст та літератор у своїх текстах він пише про болючі точки іспанського минулого, але також порушує актуальні проблеми сучасного суспільства. Вже багато років є редактором відділу культури у найбільшій за накладами газеті в Іспанії «El País». 2011 року він зробив цікавий експеримент – розпитав 30 письменників світу, чому вони пишуть. «Спочатку було Слово… Так це підсумовує Святий Іван у своєму Євангелії, – у своєму есеї «Репортаж: чому я пишу?» автор і сам роздумує над тим, чим є слово. – Слово, що узгоджує світ, назва, що все пояснює. Можливо, це не так, можливо раніше за слово було небо, моря, ніч, день, зорі, всесвіт. Але якщо ніхто не знав, як їх назвати, вони не були нічим, абсолютно нічим. Тому спочатку було слово, – як правильно написав Іван». Текст цей Хесус Руїс Мантілья представив на читаннях в рамках «Місяця авторських читань у Львові». Із розмови, що відбулась у мистецькому об’єднанні «Дзиґа», більше нотую для «ЛітАкценту» – про відчуття мови, межовість між журналістикою та літературою, а також те, чого можна навчитися в Сервантеса.
1
Хесусе, ви вже багато років працюєте у журналістиці, але пишете тексти не лише репортерські, а й художні. Розкажіть, що було перше.
– Я змалку писав вірші та оповідання. Поезія є для мене дуже важливою. Тому і студентів, яких вчу на факультеті журналістики, завжди заохочую не лише багато читати, а й писати віршовані тексти. В поезії ми ніби роздягаємо мову. В журналістиці ж повинні роздягти ті новинні повідомлення, які нам нав’язують політики, аби прикрасити дійсність. Коли у військовому повідомленні йдеться про те, відбулося бомбардування міста, що є невимушені жертви, але «ціль була досягнута», ми маємо написати про знищене місто та загиблих. Це правда мови, яку ми радикальним чином знаходимо в поезії.

– У своєму тексті «Репортаж: чому я пишу?» ви запитуєте багатьох авторів про мову, і також самі рефлектуєте. Кажете, що слово – це вода, кожна історія – річка, а письменник – той, хто управляє течією. Хочу запитати, а як ви почуваєтеся в цій воді?
– Інколи занурююсь із головою настільки, що майже тону. Інколи плаваю в ній. Часом роблю для того певні зусилля, часом отримую величезну насолоду і дозволяю течії себе нести.

Насправді текст, про який ви згадуєте, був опублікований у додатку до газети «El Pais» 2011 року. Я написав його у той період, коли керівник відділу ще дозволяв мені такі «журналістські вольності». Питати 30-х авторів світу про те, чому вони пишуть – трохи дивна річ. Роботи я мав дуже багато, але мені здається, що результат вийшов хороший.

– Якщо говорити про тематику, з якою ви працюєте, то це рефлексія над проблемами сучасності Іспанії, але також і болючі точки її історії. Скажіть, чому для вас важливим є цей погляд у минуле?
– Було би добре, якби без історії ми були щасливими. Але через минуле ми краще розуміємо нинішній день, вивчаємо його темне лице. Я вважаю, що проговорюючи минуле, ми відсторонюємо його жах та чорноту. Проходячи його, робимо наш погляд чистішим. Я постійно про це пишу, в багатьох моментах іспанське минуле не є подолане, ми маємо багато символічних ворогів. На цю тему я написав трилогію, дія якої починається у 1893 році у моєму місці Сантандері і закінчується вже тепер, коли ми стали вільною демократичною країною і де прогрес показав, чого він вартий. Остання частина якраз охоплює перехідний період Іспанії, наші реформи, а також велику проблему – надто ліберальне ставлення до корупції. Також важливою є проблема, що були не надто толерантними до тих, хто програв у громадянській війні в Іспанії. Вони навіть не вимагали визнання злочинів, які були здійснені в ті часи. Зараз, коли вони шукають інформацію про своїх загиблих родичів, їм потрібно допомогти. Це якраз борги перехідного періоду, і ці питання треба покласти на стіл та вирішити. Це болючі тексти, але водночас в них є і багато світла. Треба робити так, аби соціальний імпульс не згасав.

unnamed

– Як ця історична перспектива впливає на вашу ідентичність? Чи ви самоусвідомлюєте себе як іспанець загалом, чи регіональна ідентичність на першому місці?
– Три згадані книги – це якраз спроба вивчити мою ідентичність індивідуальну, але також колективну. Всі тексти присвячені моїй землі Кантабрії, місту Сантандеру.

– Ви народилися на півночі Іспанії, а зараз проживаєте в столиці Мадриді. Чи це географічне розташування важливе для писання, для вас як для репортера?
– Як для журналіста – так, як для літератора – ні. Як журналіст я постійно шукаю якийсь глобальний рух та глобальне бачення. Журналіст, який пише в Іспанії, не може мати локальний погляд, як мінімум – національний. Ми не є не іспанськими журналістами, ми є журналістами, які пишуть іспанською мовою. Це великий привілей володіти мовою, якою спілкується більше чотирьохсот мільйонів людей. Але також і велика відповідальність.

– Розкажіть трохи про свою репортерську майстерню, як ви збираєте історії для своїх текстів?
– Якраз через постійний рух я перебуваю у постійному контакті з людьми. Якщо ти шукаєш історії, вони самі до тебе прийдуть. А я постійно їх шукаю. Я навіть хворий цим. Всі мої друзі знають, що будь-яка розказана ними історія може потім знадобитися мені для творчості. Потім вони намагаються мене переконати в тому, щоби я чогось не публікував. Репортерство – це хвороба.

– Чи не виникає до вас упереджень через те, що ви все можете розказати?
– Так, я завжди мав із цим проблеми. Але я вже здобув досвід, навчився зберігати секрети. Дуже часто я кажу своїм студентам, що журналісти повинні бути щурами.

– Щурами?
– Так, щурами, бо все, що нам розповідають, ми повинні згризти.
unnameрвуіd
– Як часто вам як журналістові доводиться тримати диктофон у кишені?
– Мої співрозмовники завжди знають що я записую.

– Розкажіть про іспанський репортаж.
– Треба віддати належне Мануелю Чавесу Ногалесу. Це дуже хороший журналіст часів республіки, який придумав журналістику за 30 років до Трумена Капоте. Це людина, яка не мала зв’язків з ніякими політичними силами, демократична, ліберальна. Коли ми читаємо його тексти, то бачимо, якою була реальність довкола нього, і як він навіть передбачував певні події в житті Іспанії. Хочу порекомендувати його книгу «Маестро Хуан Мартіне, який був там». Він розповідає про неймовірну історію танцівника фламенко, який жив у Росії в часи революції. В 30-ті роки цей безграмотний чоловік розповідає журналістові, що комунізм – це утопія і ця ідея не спрацює. Це геніальна книга.

– На цій ноті я запитаю і про авторів, яких ви вважаєте своїми вчителями.
– Я мав багато різних вчителів і за це дуже вдячний їм. Хесус Росе, наприклад, відкрив для мене журналістику, Мігель Анхер Бастаньєр навчив дивитися на світ по-іншому, Кралос Лорді, який як абсолютний еклектик залишив в мені глибокий слід. Та й вся латиноамериканська література початку ХХ століття, всі іспанські письменники, починаючи від Сервантеса, дала мені щось. Сервантес вчить бути оригінальним.

– І чого ви вчите своїх студентів, окрім того, що треба бути щурами, звісно?
– Щоб вони читали поезію. Я вчу їх поважати мову, відходити від шаблонний тем, уникати евфемізмів, вчу того, чого не вчили мене. Вчу, що треба мати сміливість сказати: «Я цього не знаю». Вчу студентів, що треба дізнаватися. Дуже люблю змушувати їх плакати, мучити, але потім вони мені за це дякують.

Спілкувалася Олеся Яремчук
З іспанської перекладав Ігор Цимбалістий
Фото Олесі Яремчук та Віталія Грабара

Олеся Яремчук

Навчалась в ЛНУ ім. Івана Франка (Львів), Institut zur Förderung publizistischen Nachwuchses (Мюнхен) та Віденському університеті (Відень). Репортерка. Пише для газети «День», сайту «ЛітАкцент» та журналів «The Ukrainians» і «New Eastern Europe». Стажувалась на «Німецькій хвилі» (Бонн) та у газеті «Hamburger Abendblatt» (Гамбург). Лауреатка конкурсу художнього репортажу «Самовидець» від видавництва «Темпора», згодом його кураторка. З червня 2017 року – головна редакторка видавництва «Човен».